Вежа блазнiв

— Де ж цей лев, брате Горн? — в'їдливо поцікавився Амброж. — Де ж ця паща? Уперед, християни! Уперед, Божі воїни! Уперед, ма-а-а-арш!

Не було сумнівів, що метою гуситів було Бардо. Якщо навіть якийсь час Рейневан сумнівався — зрештою, Бардо було чималим містом і трохи завеликим шматком навіть для такого собі Амброжа, — то сумніви швидко розвіялися. Армія зупинилася на ніч у лісі поблизу Ниси. І до півночі стукали сокири. Виготовляли остереви — схожі на герб Роновиців тички, з яких стирчали обрубки гілок: просте, зручне, дешеве і дуже ефективне пристосування для того, аби брати приступом фортечні стіни.

— Будете штурмувати? — прямо запитав Шарлей.

Разом з гетьманами Амброжевої кінноти вони сиділи навколо паруючого казана з гороховою кашею і заковтували вміст, дмухаючи на ложки. З ними був Самсон Медок, останнім часом — після Радкова — дуже мовчазний. Велетень не цікавив Амброжа і мав цілковиту свободу, але її він, на диво, використовував, щоби добровільно допомагати на польовій кухні, яку обслуговували жінки і дівчата з Градця-Кралове — похмурі, небалакучі, неприступні і безстатеві.

— Будете штурмувати Бардо, — сам себе переконав Шарлей, бо відповіддю на його запитання було лише плямкання і дмухання в ложки. — Невже у вас і там якісь особисті порахунки?

— Угадав, брате, — витер вуса Велек Храстицький. — Цистерціанці з Барда били в дзвони і служили месу для убивць єпископа Конрада, які у вересні йшли на Находсько, щоби грабувати, палити, убивати жінок і дітей. Ми повинні продемонструвати, що таке не минає безкарно. Ми повинні показати їм, що таке страх.

— Крім того, — облизав ложку Олдржих Галада, — Шльонськ застосовує проти нас торгову блокаду. Ми повинні їм продемонструвати, що ембарго ми здатні зламати, що це невигідно. Ми повинні також підбадьорити наляканих актами терору купців, які з нами торгують. Підбадьорити родичів убитих, показавши, що на терор ми відповімо терором, а наймані убивці не залишаться непокараними. Правда, юний паничу з Беляви?

— Наймані вбивці, — глухо промовив Рейневан, — не повинні залишатися безкарними. У цьому сенсі я з вами, пане Олдржиху.

— Якщо ви хочете бути з нами, — виправив його, хоч і без натиску, Галада, — то повинні казати «брате», а не «пане». А показати, за кого ви, зможете завтра. У пригоді стане кожен меч. Бій обіцяє бути запеклим.

— Авжеж, — Бразда з Клінштейна, який доти мовчав, показав на місто. — Вони знають, навіщо ми сюди насправді прийшли. І будуть це захищати.

— У Барді, — з глузливим тоном зауважив Урбан Горн, — є два цистерціанські костели, обидва дуже багаті. Збагатилися на пілігримах.

— Ти все, — приснув Велек Храстицький, — зводиш до задоволення, Горне.

— Такий вже я є.

З боку табору перестали постукувати сокири. Натомість залунав і почав наростати різкий розмірений дзенькіт брусків, від якого мороз ішов поза шкірою. Військо Амброжа гострило зброю.

— Стань-но до мене фронтом, — наказав Шарлей, коли вони залишилися самі. — Покажися-но. Гм. Ти ще не нашив собі чаші на груди? «Я з вами, я за вас»? Це що за заяви, Рейнмаре? Чи ти часом не почав перейматися роллю?

— Ти про що?

— Ти прекрасно знаєш, про що. За те, що ти розпатякав перед Амброжем стосовно грангії в Дембовці, я сварки не починаю і тобі не докоряю, хтозна, може, воно й на користь нам вийде, якщо ми ненадовго сховаємося під гуситську протекцію. Але будь ласкавий пам'ятати, до дідька, що Градець-Кралове — аж ніяк не наша мета, а тільки зупинка на шляху в Угорщину. А їхня гуситська справа для нас — дурниця і фунт клоччя.

— Їхня справа для мене — не фунт клоччя, — холодно заперечив Рейневан. — Петерлін вірив у те, у що вірять вони. Одного цього мені досить, бо я знав свого брата, знаю, якою він був людиною. Якщо Петерлін присвятив себе їхній справі, значить, вона не може бути поганою. Мовчи, мовчи, я знаю, що ти хочеш сказати. Я теж бачив, що зробили з радківськими священиками. Але це нічого не змінює. Петерлін, повторюю, не підтримав би неправого діла. Петерлін знав те, що і я тепер знаю: у кожній релігії, серед людей, які її сповідують і за неї борються, на одного Франциска Ассизького припадає легіон братів Арнульфів.

— Хто такий брат Арнульф, я можу тільки здогадуватися, — знизав плечима демерит. — Але метафору розумію, тим більше що вона далеко не нова. Якщо ж чогось не розумію… Чи ти, хлопче, вже перейшов у гуситську віру? І чи ти вже, як і кожен неофіт, берешся навертати інших? Якщо так, то стримай, прошу тебе, свій євангелічний запал. Бо ти спрямовуєш його зовсім не за призначенням.

— Поза сумнівом, — скривився Рейневан. — Тебе вже не треба навертати. Це ж бо вже доконаний факт.

Очі Шарлея злегка звузилися.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Вісімнадцяте липня, вісімнадцятий рік, — промовив Рейневан після хвилинного мовчання. — Вроцлав. Нове Місто. Кривавий понеділок. Канонік Беесс видав тебе паролем, що його я сказав тобі тоді, у кармелітів. А Буко Кроссіг упізнав тебе і викрив тієї ночі в Бодаку. Ти брав участь, причому активну, у вроцлавському бунті в липні року Божого 1418. А що вас тоді сколихнуло й обурило, якщо не смерть Гуса й Ієроніма? За кого ви вступилися, якщо не за переслідуваних бегардів і вікліфістів? Що ви захищали, якщо не вільне право на причастя під обома видами? Називаючи себе iustitia popularis [557], проти чого ви виступали, якщо не проти багатства і розбещеності кліру? До чого закликали на вулицях, якщо не до реформи in capite et in membris [558], Шарлею? Як це було?

— Як було, так було, — відповів, помовчавши, демерит. — А було це сім років тому. Тебе, може, це здивує, але деякі люди вміють учитися на помилках і робити висновки.

— На початку нашого знайомства, — сказав Рейневан, — так давно, що здається, ніби минули століття, ти, як я пригадую, почастував мене такою сентенцією: «Творець створив нас за своїми образом і подобою, але подбав про індивідуальні риси». Я, Шарлею, не перекреслюю минулого і не забуваю про нього. Я повернуся до Шльонська і зведу порахунки. Зведу всі порахунки і розплачуся з усіма боргами, з відповідним відсотком. А з Градця-Кралове до Шльонська ближче, ніж з Буди…

— І тобі сподобалося, — перебив його Шарлей, — те, у який спосіб зводить свої порахунки градецький пробощ Амброж? Чи я не мав рації, Самсоне, що це неофіт?

— Не зовсім, — Самсон підійшов так тихо, що Рейневан не помітив його і не почув. — Не зовсім, Шарлею. Тут йдеться про інше. Про панну Катажину Біберштайн. Наш Рейневан, здається, знову закохався.

Перш ніж засірів морозний світанок, відбулися прощання.

— Бувай, Рейнмаре, — потиснув Рейневанові руку Урбан Горн. — Я зникаю. І так уже надто багато людей бачили моє обличчя, а це в моїй професії небезпечна річ. А я ж бо збираюся і далі нею займатися.

— Вроцлавський єпископ уже знає про тебе, — попередив Рейневан. — Думаю, що знають і ті чорні вершники, які кричать «Adsumus».

— Доведеться затаїтися і перечекати. Серед доброзичливих людей. Спочатку я поїду до Глогувка. А потім у Польщу.

— У Польщі небезпечно. Я тобі розказав, що ми підслухали в Дембовці. Єпископ Збігнев Олесницький…

— Польща, — перебив Горн, — це не тільки Олесницький. Навпаки, Польща — це дуже незначною мірою Олесницький, Ласкаж чи Ельґот. Польща, мій хлопче, це… Це інші… Європа, хлопче, незабаром зміниться. І якраз через Польщу. Бувай, хлопче.

— Ми, напевно, ще зустрінемося. Ти, наскільки я тебе знаю, повернешся у Шльонськ. І я туди повернуся. У мене там ще є кілька справ, які треба вирішити.