Вежа блазнiв

— Ми не шпигуни! — вибухнув Рейневан. — Нас ображають ваші підозри! І ми зовсім не благаємо про допомогу! Навпаки, це ми можемо допомогти вам! Хоча б заради пам'яті про мого брата, про якого тут багато говориться, але, воістину, пустими словами! Хочете? — будь ласка, я доведу вам, що ви мені ближчі, ніж вроцлавський єпископ. Що ви скажете на інформацію, що готується зрада? Змова? Замах на життя?! На ваше, між іншим…

Амброж примружився.

— На моє? Між іншим? Між яким, якщо можна запитати?

— Я знаю, — Рейневан вдавав, ніби не бачить розпачливих знаків і гримас Шарлея. — Знаю про змову, яка має на меті знищити керівників Табора. Повинні померти: Богуслав зі Швамберка, Ян Гвєзда з Віцеміліц…

Штаб Амброжа раптом зашумів. Священик не зводив з Рейневана очей.

— Справді, — сказав він нарешті. — Цікава інформація. Дійсно, молодий пане з Беляви, ти вартий того, щоб забрати тебе до Градця.

Поки гуситська армія займалася швидким, активним та інтенсивним пограбуванням міста Радків, Бразда з Клінштейна, Велек Храстицький і Олдржих Галада роз'яснювали Рейневанові, у чому річ.

— Ян Гвєзда з Віцеміліц, гетьман Табора, — оповідав Бразда, — розпрощався з цим світом останнього дня жовтня. А його наступник, шляхетний пан Богуслав зі Швамберка, віддав Богу душу менше тижня тому.

— Тільки не кажіть, — насупив брови Шарлей, — що вони обидва загинули від рук таємних убивць.

— Обидва померли від ран, отриманих у бою. Гвєзду поранило стрілою в обличчя під Младою Вожицею, у переддень святого Луки, і невдовзі він помер. Пан Богуслав був поранений у бою за ракуське місто Рец.

— Значить, це не замахи, — зробив глузливу міну Шарлей, — а смерть для гуситів ледь не природна!

— Не зовсім. Кажу ж, і той, і іншій померли через якийсь час після поранення. А може, були б одужали? Якби їм хтось, скажімо, не дав трутки? Дивний, погодьтеся, збіг обставин: два великі таборитські вожді, обидва спадкоємці Жижки, вмирають один за одним протягом місяця…

— Для Табора величезна втрата, — докинув Велек Храстицький. — А для ворогів наших вигода настільки велика, що вже й раніше були підозри. А зараз, після сенсаційних заяв молодого пана Беляви, справа повинна прояснитися до кінця. Повністю прояснитися.

— Ну та зрозуміло, — кивнув Шарлей, удавано серйозний. — Настільки повинна, що коли знадобиться, то візьмуть молодого пана Беляву на тортури. Адже ніщо, як відомо, так не прояснює підозрілих справ, як розпечене залізо.

— Та що ви, — посміхнувся Бразда, але якось не дуже переконливо. — Ніхто про таке навіть і не думає.

— Таж пан Рейнмар, — додав настільки ж малопереконливо Олдржих Галада, — брат пана Петера! А пан Петер з Беляви був наш. Та й ви теж наші…

— І як такі, — глузливо вставив Урбан Горн, — вони вільні, правда? Можуть, якщо захочуть, піти собі куди захочуть? Хоч би й зараз? Га? Пане Бразда?

— Ну… — запнувся гетьман градецької кінноти. — Теє-то… Ні. Не можуть. У мене інший наказ. Тому що, бачите…

— Небезпечно тут навколо, — відкашлявся Галада. — Ми повинні вас… Гм-м… Старанно охороняти.

— Зрозуміло. Повинні.

Усе було зрозуміло. Амброж уже більше не цікавився ними і не звертав на них уваги, але вони перебували під постійним контролем і наглядом гуситських воїнів. Здавалося б, вони були зовсім вільні, ніхто їм не нав'язувався, зовсім навпаки, до них ставилися як до товаришів, мало того, їх навіть озброїли і майже включили до складу легкої Браздової кінноти, яка тепер, після об'єднання з головними силами, налічувала понад сотню вершників. Але вони були під вартою, і заперечувати цей факт було неможливо. Шарлей спочатку скреготав зубами і тихо матюкався, та врешті-решт махнув на це рукою.

Залишалася справа нападу на колектора, і про неї ні Шарлей, ні Рейневан не збиралися забувати. Ані закривати її.

Хоч Тибальд Раабе старанно уникав розмови, його врешті-решт приперли до стіни. Точніше — до воза.

— А що мені було робити? — спалахнув він, коли йому нарешті дали можливість говорити. — Пан Самсон натискав! Треба було щось скомбінувати! Думаєте, якби не чутка про гроші, Амброж дав би нам кіннотників? Ага, дірку від бублика! Так що вам годилося би мені подякувати, а не кричати на мене! Якби не моя ідея, то ви сиділи б зараз у Вежі блазнів і чекали на інквізитора!

— Твоя побрехенька могла коштувати нам життя. Якби Амброж був жадібнішим до грошей.

— Якби, якби! Овва! — голіард поправив пом'ятий Шарлеєм каптур. — А я що, не бачив, як він цінував пана Петера? Сумніву не було, що панича Рейнмара він не зачепить. Це по-перше. А по-друге…

— Що по-друге?

— Я справді думав… — Тибальд Раабе кілька разів кашлянув. — Що тут казати… Я був майже впевнений, що саме ви обчистили колектора на Сціборові Вирубці.

— А хто його обчистив?

— А хіба не ви?

— Ти, братику, напрошуєшся на копняка в зад. Добре, розкажи, як тобі вдалося втекти під час нападу?

— Як? — спохмурнів голіард. — А бігцем! Я швидко перебирав ногами. І не озирався, хоча ззаду кричали: «Рятуйте!»

— Вчися, Рейнмаре.

— Вчуся щодня, — урвав його Рейнмар. — А решта, Тибальде? Що там сталося з рештою? З колектором? З францисканцями? З лицарем фон Штітенкроном? З його… З його донькою?

— Я вже вам казав, паничу. Я не озирався. І не питайте більше ні про що.

Рейневан не питав.

Настали сутінки, але, на превеликий подив Рейневана, армія не зупинилася на постій. Нічним маршем гусити дійшли до села Ратно, нічну пітьму освітили заграви пожеж. Залога ратненського замку проігнорувала ультиматум Амброжа, парламентаріїв обстріляли з арбалетів, тому при світлі палаючих халуп почався штурм. Фортеця захищалася хоробро, але впала ще до світанку. Захисники заплатили за впертість — їх вибили до ноги.

На світанку марш продовжився, а Рейневан уже зрозумів, що рейд Амброжа на клодзьку землю має характер відплати, є помстою за осінній рейд на Наход і Трутнов, за різанину, яку війська вроцлавського єпископа Конрада і Пути з Частоловиць вчинили під Візмбурком і в селах уздовж ріки Метуї. Після Радкова і Ратна за Візмбурк і Метую заплатила Сьцінавка, що належала Янові Хаугвіцу, який брав участь у єпископському «хрестовому поході». Сьцінавку було за це покарано: її спалили дощенту. Згорів — за два дні до свята своєї покровительки — костелик Святої Варвари. Пробощ устиг утекти — і цим врятував голову від ціпа.

Стоячи спиною до палаючого костелу, Амброж відправив службу Божу — була, виявляється, неділя. Служба була типово гуситською: під відкритим небом, на звичайному столі. Амброж, правлячи, не зняв із пояса меча.

Чехи молилися голосно. Самсон Медок, нерухомий, як антична статуя, стояв і дивився на палаючу пасіку, на солом'яні шапочки вуликів, які займалися вогнем.

Після служби, залишивши за спиною попелище, над яким ще здіймався дим, гусити рушили на схід, пройшли по сідловині між засніженими горбами Голінця і Копця, надвечір добралися до Войбужа. Це був маєток роду фон Цешау. Запеклість, з якою гусити накинулися на село, свідчила про те, що хтось із цього роду теж побував з єпископом під Візмбурком. Не вціліли жодна халупа, жодна стодола, жоден курінь і жодна кліть.

— Ми аж за чотири милі від кордону, — навмисне голосно і демонстративно заявив Урбан Горн. — І всього за милю від Клодзька. Ці дими видно здалеку, а вісті розходяться швидко. Ми ліземо левові в пащу.

Лізли. Коли, закінчивши грабіж, гуситська армія вийшла з Войбужа, зі сходу з'явився лицарський загін силою приблизно в сто коней. У загоні було чимало йоаннітів, герби на корогвах свідчили про присутність Хаугвіців, Мушенів і Цешау. Від самого вигляду гуситів загін перелякано втік.