Божi воiни

Лицар не опустив очей. Рейневан зрозумів, з ким має справу, але дотримувався обраної стратегії. Усе ще намагався налякати й залякати.

— З решти твоїх друзяк уціліли тільки ті, яких захистив пробощ Рокіцана, затуляючи власними грудьми від списів черні. Їх затягай до буцегарні в ратуші. Перед тим їх прогнали нашвидку вигаданою “стежкою цноти”, між шпалерами людей з палками й сокирами. Не всі пройшли цю стежку живими. За рештою триває погоня, а чернь усе ще чекає під ратушею. Тебе цікавить, навіщо я це тобі кажу? Бо я маю страшне бажання затягнути тебе туди, на ринок, видати пражанам і подивитися, як ти будеш бігти під киями. А ти знаєш, звідки в мене це бажання? Може, здогадуєшся? Лицар примружив очі. А потім широко їх розкрив.

— Це ти… Тепер я тебе впізнаю.

— Ти зрадив мого брата, Яне Сміржіцький зі Сміржиць, видав його на смерть. Ти поплатишся за це. Я саме розмірковую, в який спосіб. Можу, як я вже сказав, видати тебе в руки пражан. Можу тут, на місці, власноручно всадити тобі ножа під ребра.

— Ножа? — до лицаря швидко повернулася впевненість у собі. — Ти? Під ребра? Ну то давай, молодший пане з Беляви. Сміливо!

— Не провокуй мене.

— Провокувати? — Ян Сміржицький фиркнув і сплюнув. — Я не провокую. Я глузую! Я знаюся на людях, можу крізь очі зазирнути в душу. До твоєї душі я зазирнув, і ось що я тобі скажу: ти навіть курча не вбив би.

— Я можу, як я сказав, затягнути тебе під ратушу. Там чекає ціла купа менш вразливих.

— А ще можеш поцілувати мене в сраку. Саме це я тобі пропоную. І від усього серця раджу.

— Можу також відпустити тебе.

Сміржицький відвернув голову. Не настільки швидко, щоб Рейневан не вловив блиску в його очах.

— Отже, все-таки, — запитав він, помовчавши, — викуп?

— Це можна й так назвати. Ти даси мені відповіді на декілька запитань.

Лицар глянув на нього. Довго мовчав.

— Ти, шмаркачу, — сказав він врешті-решт, викривляючи губи й розтягуючи слова. — Ти, шльонський німчику. Ти, дохторику-знахарику! З ким, як ти думаєш, ти маєш справу? Я — Ян Сміржицький зі Сміржиць, чеський шляхтич, пасований пан, гейтман мельницький і рудницький! Мої предки воювали під Леньяно й Медіоланом, під Аскалоном і Арсуфом. Мій прадід покрив себе славою під Мюльдорфом і під Кресі. Відповідати на запитання? Тобі? Та пішов ти до сраки, пацан.

— Ти, шляхетний пане Сміржицький, замишляв, як звичайнісінький бандит, зраду своїх земляків. Тих, які зробили тебе гейтманом, посадили тебе в Мельнику й Рудницях. На подяку за це ти змовлявся проти них з Конрадом з Олесниці, єпископом Вроцлава. Два роки тому, у Шльонську, в цистерціанській грангії. Минули цілі два роки, але ти напевне пам’ятаєш. Бо я пам’ятаю. Кожнісіньке вимовлене там слово.

Сміржицький вп’явся в нього очима. Якийсь час він мовчав, кілька разів ковтав слину. Коли заговорив, у його голосі, крім здивування, зазвучала непідробна повага.

— Значить, це ти… Це ти там був. Ти підслухав… Хай би тебе чорти! Мушу визнати, ти широко і з розмахом обертаєшся у світі. Поважаю. Але і співчуваю водночас. Такі помирають молодими. І зазвичай насильницькою смертю.

Самсон Медок послав за допомогою магічного амулета якийсь ментальний сигнал. Але хоча під час переслідування зв’язок і них виходив стерпний, тепер, з відстані двох кроків, сигнал був зовсім нерозбірливий. Тобто нерозбірливим був зміст, а інтенсивність була виразною. Рейневан сприйняв це як вказівку діяти рішуче.

— Ти відповіси на мої запитання, пане Сміржицький.

— Ні, не відповім. Тобі здається, що ти маєш на мене щось, чим можеш налякати, шантажувати? Гівно ти маєш, молодший пане Белява. А знаєш чому? Бо настав історичний час. Кожен день приносить зміни. У такі часи, коновале, шантажисти повинні діяти дуже швидко, інакше їхній шантаж перетворюється на глум. Ти не помітив, що сьогодні відбувалося на вулицях? Я в’їхав до Праги при боці Гинека з Кольштейна. Ми приїхали прямо з Коліна, від пана Дзівіша Боржека, він же дав нам своїх збройних. Рука в руку з нами відкрито йшли дружинники таких заядлих католиків і гуситожерів, як Пута з Частоловиць та Отто де Бергов. Нема жодної таємниці в тому, для чого ми прибули. Ми мали намір заволодіти ратушею і захопити владу, бо Прага — це caput regni, хто має Прагу, той має Чехію. Ми хотіли звільнити Корибута і зробити його королем. Справжнім королем, тобто щоби він був визнаний Римом. Ми хотіли домовлятися з папою, схильним, подейкують, поступитися в питанні Чаші та причастя sub utraque specie [46]. Готовим до переговорів. Але не з Табором, не з радикалами, не з людьми, руки яких заплямовані кров’ю ксьондзів. Об’єднані з Олдржихом з Ружомберока і панами з ландфриду, ми хотіли покінчити з радикалами, перебити Сиріток, ліквідувати Табор, повернути лад у Чеському Королівстві. Розумієш?

— Ми в’їхали до Праги, — Сміржицький не чекав, поки Рейневан підтвердить, — явно і з відкритим заборолом. Отож я, мабуть, не міг виразніше показати, чого я хочу, проти кого я і проти чого я. На чиєму я боці, з ким у спілці. Усе сьогодні відкрилося і виявилося. То що ти хочеш зробити? Тепер, коли шило вилізло з мішка на повну довжину, підеш до Табора і заявиш: “Чуєте, браття, я скажу вам новину: Ян зі Сміржиць — ваш ворог, він змовляється проти вас із католиками”? Торішній сніг, пане з Беляви, торішній сніг! Ти напартачив, спізнився. Звичайно, ще рік, ще місяць тому…

— Ще місяць тому, — закінчив зі злостивою усмішкою Рейневан, — я міг тебе демаскувати, я був небезпечний. Тому ти наслав на мене найманих убивць. Воістину по-лицарськи, пане зі Сміржиць, по-шляхетськи. Воістину, гордитися повинні на тім світі покриті славою пращури, герої Аскалону і Кресі.

— Якщо ти думаєш, що в силу цього я буду перед тобою каятися, то ти до холери помиляєшся.

— Ти відповіси мені на запитання.

— Я вже тобі, здається, пропонував поцілувати мене в сраку? А отже, я поновлюю пропозицію.

Самсон Медок раптом встав. А Рейневан міг би поклястися, що Ян Сміржицький злякався.

— Це війна! — закричав він, стверджуючи Рейневана в переконанні. — Війна, хлопе! Хто може тобі зашкодити — той ворог, а ворога знищують! Твій брат працював для Табора, для Жижки, для Швамберка і Гвєзди, тому він був моїм ворогом, міг шкодити і шкодив. А вроцлавський єпископ, навпаки, був цінним союзником, його прихильність варто було завойовувати. Хотів єпископ прізвища таборитських агентів, які діють у Шльонську, то й дістав список. Зрештою, єпископ уже давно мав підозру на твого брата, добрався би до нього і без моєї допомоги. Вроцлавський єпископ має свої засоби і методи. Ти здивувався би, наскільки ефективні.

— Не здивувався би, я дещо бачив. Ефективність дій я теж не заперечую. Адже вже мертвий згаданий тобою Ян Гвєзда, мертвий Богуслав зі Швамберка. А це ж ти, тоді, в цистерціанській грангії, вказав їх обох як ціль для єпископських головорізів. Швамберк був високого роду. Либонь, навіть вищого та старшого, ніж твій, хоч ти й хизуєшся предками. За Богуслава Швамберка на тебе чекає ешафот, його родичі цього допильнують.

Самсон знову послав сигнал. Рейневан зрозумів.

— Гвєзда і Швамберк, — заявив тимчасом Сміржицький, — померли від ран, отриманих у бою. Говори, звинувачуй — ніхто не повірить…

— Ніхто не повірить у чорну магію? — докінчив Рейневан. — Ти це хотів сказати?

Сміржицький стиснув губи.

— Чого ти, до біса, хочеш? — раптом вибухнув він. — Помсти? Ну то давай, метися! Убий мене! Так, я зрадив твого брата, хоча він довіряв мені так, як Ісус довіряв Юді. Ти задоволений? Звичайно, я збрехав, я ніколи не бачив твого брата, а почув про нього від… Неважливо, від кого. Але я видав його єпископові, і тому він загинув. А тебе я вважав шпиком Неплаха, провокатором і, можливо, шантажистом. Я мусив щось із тобою зробити. Найнятий арбалетник, неймовірна річ, промазав. Двічі я пробував тебе отруїти, але отрута, видно, на тебе не діє. Я найняв трьох убивць — не знаю, що з ними сталося. Зникли. Суцільні щасливі збіги обставин, молодший пане з Беляви. Дуже дивні щасливі збіги. Чи тут недавно хтось випадково не говорив про чорну магію?