Божi воiни

— Як тільки побачили, — тоненько завторив йому Якобеллус, — диявольські слуги знак Чаші на хоругвах брата Прокопа, коли почули хорал Божих воїнів, розбіглися в паніці, так, що двох укупі не залишилося! Були наче кукіль, що його вітер розносить!

— Deus vicit! — закричав Пітер Пейн. — Veritas vicitі! [40]

— Te Deus laudamus! [41]

Юрба заревла і завила. Так, що Рейневанові аж заклало вуха.

Того вечора, четвертого серпня 1427 року, Прага гучно і гамірно святкувала перемогу. Пражани шаленим спонтанним празникуванням прощалися з тижнями страху й невпевненості. Співали на вулицях, танцювали навколо вогнищ на площах, веселилися по садах та на подвір’ях. Побожніші вшановували Прокопову вікторію на службах Божих, що стихійно правилися у всіх празьких костелах. Менш побожні могли вибирати з широкої гами імпрез. Усюди, на Старому й Новому Місті, на Малій Страні, яка все ще залишалася переважно згарищем, на Градчанах, майже всюди корчмарі відзначили тріумф над хрестовим походом тим, що всім бажаючим задаром, коштом закладів наливали спиртні напої і подавали страви. Отож по всій Празі повискакували з бочівок чопи і шпунти, запахтіли жаровні, рожни і мангали. Як завжди, хитрі корчмарі скористалися з нагоди, щоби під маскою щедрості позбутися продуктів, які загрожували скиснути або зіпсуватися, — а також і тих, щодо яких це вже було не лише загрозою. Але хто би на таке звертав увагу! Хрестовий похід переможено! Небезпека минула! Веселімося!

І по всій Празі веселилися. Піднімали тости на честь мужнього Прокопа Голого і Божих воїнів та на погибель хрестоносцям, які втекли з-під Тахова. Особливо ж вождеві хрестового походу, Отто фон Цігенхайну, архієпископові Тріра, бажали, щоби по дорозі додому він здох або принаймні розхворівся. Співали нашвидкуруч складені куплети про те, як, побачивши Прокопові хоругви, папський легат Генріх де Бофорт зі страху напаскудив у гачі.

Рейневан приєднався до забави. Спочатку на Ринку Старого Міста, потім разом із випадковою — і досить численною — компанією перемістився на Перштин, до корчми “Під Ведмедиком” поблизу костелика святого Мартіна в Мурі. Потім розохочене товариство перейшло у Нове Місто. Забравши по дорозі кількох пиячків з цвинтаря біля Діви Марії Сніжної, учасники забави вирушили на Кінський базар. Тут по черзі відвідали два шинки: “Під Білою Кобилою” та “У Мейзліка”.

Рейневан вірно тримався товариства. Він і сам, що й казати, мав охоту веселитися, святкувати, щиро тішився таховською перемогою, та й менше непокоївся про Шарлея. Маршрут йому підходив: адже він мешкав на Новому Місті. А на Сукенницьку, до аптеки “Під Архангелом”, де сподівався зустріти Самсона Медка, піти не міг. Від цього наміру він відмовився остаточно. Він боявся наразити таємний заклад на спалення, а чеських алхіміків і магів — на деконспірацію. І на ще гірші речі. А ризик був. У веселому натовпі “Під Кобилою” перед його очима кілька разів промайнула сіра постать, сірий каптур і сіре обличчя шпика. Флютик, як з’ясувалося, не відступав ніколи.

Тож він веселився, але ощадливо, не переборщував з пиятикою, хоча магічні відвари, які він вживав на Сукенницькій, робили його стійким до різноманітних токсинів, у тому числі й до алкоголю. Однак врешті-решт він наважився покинути товариство. Забава “У Мейзліка” вже доходила — а частково навіть дійшла — до етапу, який Шарлей називав “вино, спів, блювання”. Жінка була виключена з переліку зовсім не випадково.

Рейневан вийшов на вулицю, перевів подих. Прага стихала. Звуки гучних забав потрохи починали поступатися хорам надвлтавських жаб і цвіркунів з монастирських садів.

Він пішов у напрямку Кінської брами. З корчем і пивничок, повз які він проходив, долітали кислі запахи, розлягався брязкіт посуду, дівчачі верески, уже дещо сонні рики й дедалі більш незлагоджені співи.

Повіяв вітерець, приносячи запах квітів, листя, шламу, диму та бозна-чого ще.

І крові.

Прага далі смерділа кров’ю. Рейневан усе ще чув цей сморід, який його переслідував, усе ще мав його в ніздрях. Відчував викликану цим смородом тривогу. Перехожих було дедалі менше, Неплахових шпиків поблизу не було ні слуху ні духу. Але тривога не зникала.

Він звернув у Стару Пасіржську, потім з Пасіржської — у вуличку, яка називалась “У Ямі”. Ідучи, думав про Ніколетту, про Катажину Біберштайн. Він думав про неї інтенсивно — і швидко відчув наслідки цих думок. Спогади поставали перед його очима так живо й реалістично, з такими подробицями, що скоро це стало нестерпно — Рейневан мимоволі зупинився і роззирнувся. Мимоволі — адже він знав, що однаково не було куди піти. Уже в серпні 1419 року, через якихось двадцять днів після дефенестрації, у Празі зруйнували всі до одного борделі, а всіх до єдиної веселих дівчат прогнали за міські стіни. У питанні суворості звичаїв гусити були дуже суворими.

Реалістичний і сповнений подробиць спогад про Катажину викликав також інші асоціації. Помешкання в будинку на розі вулиць Святого Щепана і На Рибнічку, що його Рейневан ділив із Самсоном Медком, мало господиню, пані Блажену Поспіхалову, вдову, багату на принади жінку з гарними блакитними очима. Ці очі кілька разів зупинялися на Рейневанові настільки промовисто, що він міг підозрювати її милість Блажену в охоті на те, що Шарлей зазвичай розлого окреслював як “ґрунтоване виключно на пожаданні поєднання, яке не є плодом санкціонованого Церквою союзу”. Решта світу окреслювала цю річ значно коротше — і значно крутішими словами. А гусити ставилися до речей, які так круто окреслювалися, з великою суворістю. Зазвичай, щоправда, вони робили це радше напоказ, але ж ніколи не було наперед відомо, з чого і кого вони захочуть зробити показуху. Так що хоча Рейневан і розумів погляди її милості Блажени, проте вдавав, ніби не розуміє. Частково зі страху накликати на себе клопоти, а частково — і навіть більшою мірою — з бажання зберегти вірність своїй коханій Ніколетті.

Із задуми його вирвало відчайдушне нявчання, з темного провулка праворуч вискочив і погнався вулицею величезний рудий котяра. Рейневан негайно додав ходи. Кота могли, звичайно, сполохати Флютикові шпики. Але це могли бути й звичайні грабіжники, які чатували на самотнього перехожого. Смеркало, ставало безлюдно, а коли ставало темно і безлюдно, вулички Нового Міста вже не були безпечними. А надто тепер, коли більшість міської сторожі мобілізували до армії Прокопа, одинокому перехожому не належало швендяти по Новому місті.

Тому Рейневан вирішив не бути одиноким. За кільканадцять кроків перед ним ішли двоє пражан, Щоб їх наздогнати, йому довелося неабияк постаратися, вони йшли швидко, а почувши звук його кроків, явно додали ходи. І раптом звернули в провулок. Він увійшов туди за ними.

— Гей, браття! Не бійтеся! Я хотів тільки…

Чоловіки обернулися. В одного біля самого носа був налитий гноєм шанкр. А в руці — ніж, звичайний різницький ніж. Другий, нижчий, був озброєний тесаком з вигнутою у вигляді літери S гардою. Жоден із них не був Флютиковим шпиком.

Третій, той, який ішов за ним і який наполохав кота, сивуватий, теж ним не був. Він тримав дагу [43], тонку й гостру як голка.

Рейневан відступив, притиснувся спиною до муру. Протягнув у бік розбійників свою лікарську торбу.

— Панове… — промимрив він, дзвонячи зубами. — Браття… Беріть… У мене нічого більше нема… По… Пош… Пошкодуйте… Не вбивайте…