Русичi

— Знайшла, батьку, — радісно кинулась дівчина до старого. — Знайшла. У тій самій печері, що на згині Туровиці. Півдня стратила, а таки знайшла, — дзвенів переможно голос дівчини. — Ось скільки, — простягла батькові розкриту долоню, на якій тьмяно зблискувала невелика чорна грудка. — А як він? — спохватившись, кинула бистрий погляд на Владове ложе.

— А що йому станеться. Отямився вже. І без цього ліку на ноги став би. — Господар оселі обережно, мов скарб, взяв із доччиної долоні смолянисту грудку. Виважив її в руках, кинув погляд на пораненого: —Дякуй Перунові, легіню! Ся от смола за два дні загоїть твої подряпини, що й сліду не лишиться. — Відтак перейшов на звичайний вже для Влада воркітливий тон: — Може, встанеш швидше та хоч якась користь від тебе буде…

— Батьку!.. — осудливо зиркнувши, перепинила ту мову дівчина.

— Та добре вже, добре… — старий, розминаючи в руках цілющу грудочку, підійшов до ложа. — Ну, давай гляну, що там у тебе за рани такі. — Почав обережно розв’язувати полотняну шматину.

Різким пронизливим болем відзивався у грудях Влада кожен порух кістлявих рук старого. Хоч як обережно старався той знімати з ран пов’язку, однак, зашкарубла від засохлої крові, вона, здавалося, приросла до тіла. Впоравшись із нелегкою справою і промивши якимось настоєм із різкуватим запахом розполосані звіром груди молодого верховинця, старець набрав урочистого і втаємниченого вигляду. Швидко зажеботів упівголоса лише йому відомі слова, а відтак став поволі втирати у рани роздобуті десь Гориславою ліки. Від болю холодний піт скропив скроні пораненого, але навіть стогону не зірвалося із уст Влада. Бо негоже справжньому мужеві виказувати неміч свою, а тим більше — при легінці. Терпів мовчки. І коли вже здалося, що ось-ось ввергне його та безконечна мука у небуть. Він знову обв’язав обережно рани шматком чистого полотна.

— Ну, тепер будемо лише покладатися на милість великих богів наших. В їхніх-бо руках життя і смерть усього сущого на землі, — вдоволено мовив старий, дбайливо вкриваючи пораненого грубим повстяним укривалом.

7

— Час уставати, воєводо, — почув крізь сон вкрадливі слова свого улюбленця, соцького Мета. — Скоро почне світати…

Воєвода Гнєз солодко потягнувся, аж захрустіли кості. Проклинаючи про себе власну пожадливість до міцних напоїв, яких вчора вжив велико і без міри, та ратну справу нелегку, що загнала його — нащадка відомого у землях лехітських славного роду, у оцей закуток світу, та й самого князя Мешка, за велінням якого мусить так поневірятися, підняв важкі повіки.

— Іди… — наказав. — Збери усіх, і чекайте на мене. Зараз вийду.

Соцький, вловивши невдоволення у погляді свого благодійника, догідливо вклонився і, м’яко ступаючи, позадкував до виходу з намету.

Тяжко боліла голова у воєводи. Та й усе тіло, здерев’яніле і байдуже, було неначе чуже. По дрібці визбируючи розрізнені спогади, відтворював у пам’яті події вчорашнього вечора та ночі. Велика забава була. Трунків різних вжито — не злічиш! Пито і за могуть князя великого Мешка, і за непереможність воїнів його, і за швидке впокорення оцієї кріпості, що не зважила на повеління княже та не отворила ворота перед звитяжним військом. О, ще нині поплатяться сповна за свою непокору. А посадника надтисьменського — найпершого винуватця! — скарано буде так, що навіть спомин про те триматиме у покорі всіх довколишніх язичників. Правда, посадник Миловид, кажуть, прийняв віддавна віру християнську, але тим більша вина його.

Підвівся з ложа, плеснув на лице води із дерев’яного цебра, що стояло при вході. Потім, мить подумавши, вхопив посудину з водою обіруч і, нахилившись, линув льодяний струмінь на голову. Довго витирав мокре волосся вовняною накидкою. Дещо освіжілий від льодяної купелі, почав вбиратися.

Нараз спіткнувся поглядом на кривавій плямі, що тьмяніла в кутку намету. Пригадував…

… У розпалі забави, коли вже ледь схитувалося в очах від випитих вин, зашепотів, прихилившись до нього, соцький Мет: «Чи не будеш гніватися, вельможний воєводо?»

— Кажи. Завше ти щось таїш на думці… — чомусь впадаючи в гнів, затермосив свого улюбленця за груди. — Кознивий ти, як старий лис, Мете. Навіть мене одуриш — не задумаєшся. Чи не занадто хитрий?! — цідив з притиском, кривлячи лице погрозливим півусміхом.

— Змилуйся, воєводо, — заскиглив Мет. — Хитрість моя завше була тільки тобі на добро.

— Кажи, що там надумав знову, — перебив його вже вспокоєно.

— Вої десь у схоронку дівку ладну надибали… Норовиста, правда, наледве зв’язали. Собі для розваги привезли, — зашепотів похапливо і значуще. — Я й подумав: може, твоя ясновельможність захоче перед тим із сею дикункою перемовитись. Бо дуже вже гарна.

— Ну! — очікувально втупився у вірного слугу Гнєз.

— Помислив, що нічим розважитися моєму повелителю у сім дикім краї, та й наказав, аби завели до твого намету і пильнували добре. Шкода буде, як та пташка на волю фуркне. Ги-ги-ги… — загиготів п’яно і догідливо.

— Мудрий єси, — нараз відтанувши, Гнєз відштовхнув від себе соцького, який, скрививши вуста у вимушеній посмішці, плюхнувся поряд на свіжозбиту із букових лат лаву. — Мудрий і далековидящий.

Ще через якийсь час підвівся з-за столу і, підтримуваний Метом, смакуючи в уяві майбутню ніч із гарною полонянкою, похитуючись поплівся до свого намету.

Важко, поволі ступав поміж багать, довкола яких безпечно бенкетували воїни. Безмір лилося тут трунків п’янливих, шкварчали на жаркому полум’ї, скапуючи жиром, підвішені над вогнем на дерев’яних воринах оббіловані туші овець та поросят. Цього добра було вдосталь, бо, захоплені зненацька, не встигли жителі городища схоронити отари свої за стінами кріпосними. А вин та медів сичених знайшлося у пивницях стільки, що й місяць бенкетувати можна.

Гамір п’яного розгулу, що вибухав реготом та сороміцькими піснями, не спиняла навіть присутність воєводи. Вже мало хто з бенкетуючих ратників зміг би впізнати у сутінках навіть самого князя Мешка, а не те що власного воєводу. Ті ж, хто пізнав-таки, лише тягнули до нього чаші, розхлюпуючи вино, та горлали врадувано слова прославні.

— За тебе п’ємо, воєводо! За здоров’я твоє і ратну звитягу! За те, що привів нас у сей край благодатний!

Прихильно кивав головою Гнєз на ті вигуки, навіть гадки не мав ганити когось із воїнів за ту пристрасть до міцного питва, як, зрештою, не осуджував і себе за ту слабкість маленьку. Бо ж то невід’ємне вояцьке право: доки є змога вдовольняти свої пожадання — не трать і хвилі. Не так багато радісних та погідних днин відпущено ратному мужеві. Нині живеш, нахильці п’єш із глека насолод, а назавтра вже й наймізерніше пожадання вдовольнити не зможеш. Якийсь жалюгідний шматочок криці, наконечник стріли чи списа увіп’ється під серце — і вже не для тебе усі ті насолоди. Тож схвалював навіть ті уподобання ратників своїх: доки є можливість — нехай наб’ють оскому життєвими ласощами, аби при смерті було що згадати. Бо то таки найважливіше. О, має що згадати воєвода Гнєз, навіть якби й нині раптом заскочила його смертна година. Коли траплялася нагода вхопити щось ласе — ніколи не минав, не в його натурі попускати своє. Всього було: не злічити ні банкетів, ні дівчат молодих. Перебирав давні пригоди, дівиць згадував, що до рук його потрапляли. Жодне обличчя не злинуло в думці — лише яскраво, мов з білого мармуру різьблені, поставали в розпаленій уяві зваби жіночі. Та ще розпачливі крики, що паче рвалися на волю із півзабуття. О, мав хтивість воєвода до тієї справи. Над усе на світі любив молодих норовистих коней і непокірливих, ненавидячих його, юних жон.

При тих думках, що збуджували незгірш келиха вистояного не один рік меду, аж пришвидшив ходу. Там, за полами намету, чекає на нього й нині звабливиця, яку припас для повелителя свого вірний соцький. Таки недаремно наблизив до себе того колишнього гнєзненського [25] збуя [26], котрого тільки милість воєводи вирятувала від сирівцевої петлі. На диво швидко зрозумів Мет, у який спосіб віддячити своєму благодійникові, заради похвали свого господаря готовий був на будь-який злочин. Тому й став повірником Гнєзовим, від простого дружинника до соцького дійшов.