Русичi

Це, здалося, було останнім ударом, що змів рештки стійкості ворожого загону. Забувши про все, нападники, охоплені смертельним жахом, кинулися назад до рятівних лазів. Але годі було вирватися зі смертельного кільця живим. Лише кільком із відбірного загону, що мав захопити ворота і відкрити шлях для всього війська, вдалося дістатися до своїх.

Бій на стінах стихав. Останні ворожі воїни — живі чи й мертві — скинуті були вниз. Лише супроти загону воєводи ще боронилися кілька найвідважніших. Запекло кидалися вони вперед, хоч і розуміли, що змінити нічого не можуть, — прагли якнайдорожчу ціну взяти за власне життя. От упав під лезом бартки один з них, стиснувши руками в останнім проблиску свідомості розколотий череп, далі ще один забився в судомі, простромлений списом…

— Стійте! — владно звів правицю Миловид. — Киньте зброю, якщо дороге вам життя…

Тільки мить повагався старший з п’яти ще живих сміливців. Відкинутий меч, скривджено дзенькнувши, відлетів на кілька кроків.

— На твоє слово покладаємося, воєводо… Ще кілька мечів упали додолу.

Важким поглядом обвів помилуваних боярин, ніби аж шкодуючи, що пообіцяв зберегти їм життя.

— В поруб! — похмуро кинув дружинникам. — Може, й знадобляться ще. — Зняв шолом і втомлено обтер рукавом зрошене потом чоло. Здавалося, аж тепер почув і стогони поранених, і надривне квилення жон над полеглими.

Хоч окрилила горян ця перша перемога над ворогом, але меркла радість від неї, бо зо два десятки оборонців кріпості заплатили за неї життям.

Перше сонячне проміння, що раптово зблиснуло з-поза високих верхів, розганяючи сіру передранкову імлу, неквапливо висвітлювало насторожені стіни надтисьменської твердині, на яких вирував людський натовп, тужливу вервечку суворих мужів із похиленими головами, що поволі тягнулися до Перунового горба. З кожним кроком ніби аж вгрузаючи в землю, несли на схрещених топорищах барток, як велів звичай, незрушних своїх товаришів. Прямували туди, де на пологому узвишші вже звів у піднебесся стовп диму камінний жертовник велителя всіх богів — Перуна.

9

Ще не вірячи у порятунок, Горислава гнала коня наосліп, не розбираючи дороги. У розтривоженій уяві бачилася їй погоня, що слід у слід несеться навздогін. І не врятуватися від неї, бо, здається, на все довкілля хрумкотить під копитами коня сушняк, вичвакує оглушливо багнище.

Аж вибравшись на верхів’я гори, спинила на мить розпаленого одчайдушним бігом скакуна. Прислухалася.

Починало світати. Все довкола вкривала біла м’яка імла, лише вершини гір тут і там стриміли над тою запоною гордливі і нескорені. Ліс оживав пташиним щебетом, що, набираючи щораз більшої сили, виблискував, переливався незлічимим багатством звукових барв. Гостре прохолодне повітря повнило груди бадьорістю. І нараз зовсім нереальними видалися нежданий полон, коли, безпечну і беззбройну, захопив її лехітський загін.

Від тих згадок гидливо стенула плечима: о ні, краще вже смерть, аніж ті втіхи, що їх цинічно обговорювали дорогою до обложного стану її напасники. Ніколи більше не втрапить вона до їх рук живою.

Прислухалася сторожко — погоні не було чути. Торкнула за повід коня і вже спокійно спрямувала його на лиш їй відому, зарослу буйним ожиновим віттям, ледь помітну у присмерку лісу стежину.

Старий Від усеньку ніч просидів при вогні, невидячими очима вдивляючись у червоні химерні зблиски полум’я. Мовчав, ніби й не чув розрадливих слів Влада. Лише зрідка насилу підіймався та безмовною тінню зникав із хижі, довго вслухався у відзвуки нічного мороку, гнаний сподіванкою зачути кінську ступу чи кроки Горислави. Потім, обезнадіївшись, так само мовчки вертав до потріскуючого багаття.

Горислава не прийшла ні вночі, ні тоді, коли світанок звично почав різьбити на видноколі хитливі тіні столітніх ялин.

В котрий уже раз повернувшись знадвору, старець, що за ту ніч, здалося, ще більше схуд і похилився до землі, якусь мить постояв коло багаття, обмислюючи лиш йому відоме, а відтак озвався:

— Піду я, Владе. Тривожно мені. Може, якраз зараз чекає вона помочі…

— Куди ж підете, батьку? Хто відає, де шукати зараз Гориславу?

— До городища надтисьменського піду, серце підказує — там вона…

— Звідки мала би там взятися?.. Лехіти довкіл городища, чуєте — зайди чужинські!

— До них і піду… Старий я, помирати не страшно… Віджив своє. — Від окинув поглядом хижу, ніби прощався зі своїм багатолітнім прихистком. — Хіба заради дочки дотепер світом нуджу. А без неї… — збайдужіло змахнув рукою, ступив до дверей.

— Не кваптеся, батьку, — встав на ноги Влад. — Коли справді втрапила у біду Горислава, то нічим їй не поможете. Немічні ви… Нині настав час мені борг віддати тій, яка мене на сей світ вернула. Рани вже затяглися, тож за дочку вашу заступитися сил вистачить.

Влад узяв із лави свій одяг. Миттю обперезався шкіряним, сріблом цяткованим поясом, спробував, чи легко виходить із піхов ловецький ніж, одяг кептар. Хвильку поміркувавши, кинув вовняну накидку назад на лаву (днина погожа збиралася), здригнув плечима, ніби зважував, чи доладно сидить на ньому вбрання, взяв до рук бартку та, вклонившись старому, вийшов із хижі.

Щойно ступив кілька кроків, як спинився і насторожено прислухався. З того боку, де стежка збігала крутим схилом донизу, почулося коротке кінське іржання. А за мить вихопилася з-поза пагорба постать вершника. Вона!

Ту ж мить метнувся назад.

— Горислава, батьку! — гукнув радісно з порога. — Вернулася!

Старий Від нічим не виказав, що схвилювала його та звістка, лиш важко опустився на лаву, обезсилілий зовсім.

Зацокотіли на подвір’ї кінські копита. Розпашіла від ранкової прохолоди, Горислава зіскочила на землю і — жива! — підбігши до батька, схилила голову йому на плече. Той тремтячою рукою гладив її волосся, дивився перед себе так само незворушно, ось тільки скупа стареча сльоза, тьмяно зблиснувши на зораній глибокими зморшками щоці, видавала чуття, що нуртували тої хвилі в серці Віда.

Влад тихо вийшов з хижі на щедро купане гарячими сонячними збризками подвір’я.

Коли повернувся назад, Горислава вже звично поралася коло столу, щось весело щебетала, вспокоюючи батька. Аж обізлився на неї Влад: вискакує, як сарна дика, ніби й не сталося нічого.

— Що ж се ти, — кинув їй докірливо, — заблукала де чи геть забула про вітця свого?! Він місця тут не знаходив, цілу ніч виглядав… Вже збирався у табір лехітський — надумав чомусь, що там тебе шукати треба.

— А ти… також чекав? — лукаво зиркнула на нього. Та враз зігнала з обличчя веселість. — Не допоміг би мені нічим, — мовила по якійсь хвилі, спохмурнівши на виду. — Сама не тямлю, як вирватися зуміла. Певно, змилостивився Перун до вітця мого, допоміг у тяжку хвилину.

— Що, й справді… в них побувала? — здивовано глипнув на дівчину, ніби аж тепер помітив і сиві тіні втоми під очима, і незвичну суворість у кожній рисочці обличчя.

Вдала, що не почула того запитання, а чи не хотіла ворушити в думках пережите. Заметушилася коло столу.

— Ну, час і снідати, — перевела мову на інше. — Певно, зголодніли тут без мене.

Влад сів біля старого на гладенький від довгого вжитку ослін. Взяв чорний окраєць хліба, відрізав шматок овечого сиру. Але їсти чомусь не хотілося.

— Як там кріпость, як наші всі?.. — мовив задумливо, ніби сам до себе.

— Не знаю. Нічого не знаю, — обізвалася Горислава. — Чула тільки: до приступу лехіти готуються. Нахвалялися нікого в живих не лишити.

— А так… — повагом відгукнувся і Від. — Якби нашій свині та крила… Так швидко вони до кріпості не дістануться. Стіни міцні. Та й люд наш за себе постояти зуміє…

— Так швидко, може, й ні, — перебирав Влад тривожні думки. — Та без помоги нашим довго не протриматися. Великою силою прийшов ворог. Облогою своє візьме, голодом виморить. От якби хоча б сотню воїв, щоб у час битви з лісу вдарили на табір лехітський, щезли б ті поторочі чужинські без сліду, як роса на сонці.