Русичi

Наче підтятий, безсило впав у тій хвилі на твердь земну, всього себе віддавши великому таїнству розмови з велителем богів, мудрий старійшина Гостомисл.

А під гучні величальні скрики торжествуючого люду вже тягнулися безконечною вервечкою до камінної святині стрункі, налиті силою молодою легіні — краса і гордість довколишнього краю.

Кожен тримає на руках маленьких жертовних ягнят, прикрашених різноколірними стрічками та вінками із барвистих польових квітів.

Почув, почув великий Перун благання про помогу і озвався зі своїх полонин небесних!

Розрізнені вигуки поступово з’єдналися у могучий та розлогий виспів. Стрімкі студені пориви вітру підхоплювали його і, здавалося, доносили аж туди, де розмітав своїми вогненними стрілами на шмаття чорні хмаровища всевладний бог січей і ратної звитяги.

Тим часом святково вбраний люд тісно обступив жертовник. Чекали, доки старійшина Гостомисл, який один лиш з усієї громади володів високим таїнством пізнавати пожадання богів, сповістить, що готовий Перун прийняти щедрі пожертви.

Через якусь хвилю, наче зможений сном, підвівся із землі біловолосий старець, застиглий погляд його був незрушно втуплений у жаркі червонясті звихри полум’я. Відтак, розгледівши в них лише йому відомий знак, затиснув у сухорлявій десниці кістяну рукоять жертовного ножа, розпечене лезо якого світилося синім мертвотним зблиском. Змахом руки наказав приступити найближчому з легінів. Той простягнув до самого вогню біле, без єдиної цяточки ягня. Ледь помітно ворухнув десницею верховода надтисьменців, і тої ж миті яскрава червона кров бризнула у кострище, хвилево пригасивши пожадливий оскал пломеню. Збуджено загомоніло велелюддя. Час настав! Радійте, люди, — Перун прийняв жертви!

Все прийшло в рух.

То був танець мужів. Весело гули-видзвонювали ріжки та пищалки, в’юнилося довкруг святилища широке коло танцюючих. Грізно блискотіли леза дзвінких барток, що стикалися дико, викрешуючи іскри, відсвічуючи червоними відблисками багать. Дивися, дивися, Перуне, які дужі і вдатні вої твої, як багато зібралося їх у цьому колі! Дивися і радій! Жоден ворог не встоїть перед несхибними ударами барток, перед дзвінкими наконечниками їх стріл! Зіркі, мов у гірських беркутів, очі їхні, міцні, мовби із найкращої криці ковані, руки, а серця не відають, що таке страх. Радій, Перуне! Гей-гей!

Вже дрібний піт зросив чоло, втома наливає вагою ноги.

Втома?!

Летять на землю бартки. Руки змикаються на раменах ближніх, і сплітаються танцівники у єдиний живий нероз’ємний ланцюг. І кружляють далі, наче щойно стали у коло. Бо спочинок — для дітей та жіноцтва, а зрілим мужам стояти у тому танці на ногах, аж доки не згасне остання іскра на жертовнику — годину, другу, ніч… Аби повірив Перун у звитягу їхню, вділив нездоланності оружжю у час двобою з ворогом.

Гей-гей!

Видивляється Млада на безконечний танець воїв, видивляється та тужить. Болить серце, йой, болить! Де ж ти загубився, муже мій Владе, у цьому безконечно великому світі, де застала тебе ніч ця, важка і тривожна? Може, й ти тепер тягнешся спомином до жони своєї? А чи лежиш незрушний і холодний, як камінь, у обіймах матері-землиці, мечами чужинецькими посічений, копитами кінськими столочений?..

О ні, не можеш полягти. Бо говорив же — пам’ятаєш? — «Доки світу цього, доти разом нам бути, Младо моя, ладо».

Коли ж те діялось — місяць тому, рік чи, може, мить одну?.. Не згубилася у шумовинні часу та ніч купальська. Блакитна була, прозора, щедра. Світилася святково багаттями, пишалася намистом зоряним, чари обіруч розсипала. Владно кликала у невідь, у безум, єднала серця. Щедра!

І збувалися бажання всі, і знаходили один одного закохані, мов нічні метелики, на огонь летіли, навстріч долі. І стрічалися. І згоряли.

Солодко і боляче. Вперше!

У шалі, у коханні, у безвісті…

Ой, солодкі вуста твої, Владе. Медові і духмяні, як липовий цвіт, сильні й спекотні, мов остання мить перед боєм. І спраглі…

Б’ють бубни. Згойкують ріжки та пищалки. Музика! Звиваються легіні — бистрі, мов тіні мерехтливі. Єднаються руки і серця. Танець! Танець мужів! Сліпучий відсвіт давніх поколінь у зблисках полум’я.

І немає вже святилища Перунового, і немає тісних стін кріпості, і немає потойбіч ворожого табору. Тільки ніч, дивна і всевладна чаклунка, розсипає чаром зблиски ватр. Ніч на Купала.

— Ти, Младо? Чи не мала ще вінки для Купала вити? — і глянув, і побачив, як тремтять солодкою спрагою, спираючись під сорочкою-вишиванкою, перса дівочі, як зблискують черню, в ночі позиченою, очі манливі, як горять потамованою спрагою уста — і жадають, і кличуть.

— Ліпше придивися, Владе. Може, й не молодша любок твоїх, що чекають при ватрах Купалових, аби на них оком повів. Може, й незгірша, — крутнулася перед ним та й гайнула до дівочого гурту.

Хотів сказати щось гостре навздогін Влад, аби таки його зверху було, хотів сказати… Та й чи не вперше спіткнувся на слові. Не знати чого розгнівався і на себе, і на доньку язикасту Гостомислову, розгнівався — аж вуса чорного закусив.

Що ж потім?..

А потім таки був той короткий, наче мить, і безконечно довгий, мов сама вічність, політ понад диким вируючим полум’ям, крізь вогненну куряву іскор та гривасті клубочища диму і, коли спинилися вони, очищені священним вогнем, по той бік звихреної прірви — вперше! — пекучий і жаданий поцілунок легіня.

І п’янливий трунок опівнічного лісу, на темному тлі якого, мов на дивному вишиваному рушникові, проступали, здавалося, вигаптувані незнаним майстром, мінливі, сяючі блакиттю химерні візерунки, цятковані іскринками світляків. І впокорюючий шепіт, і — близько-близько — омріяні у дівочих снах, глибокі, аж бездонні, очі Владові, і пітьма — наче спалах! — солодка і болюча.

Вперше!

Танець! Танець мужів. Ні на мить не дають спочинку глухі удари бубнів. Безустанку звивається довкола святилища невтомне коло танцюючих. Піт заливає очі, все важче дається кожен крок, рвучкіше здіймаються груди, але тільки більшає впертості у зблиску очей, руки міцніше стискають рамена побратимів. Бо ж ліпше смерть, аніж роз’єднати коло і полишити рід свій, громаду без Перунового заступництва.

Ще не час спочинку і торжества, бо ні-ні та й зблискують на священному жертовнику останні іскри з-під попелу, ще здіймаються час од часу сивуваті струмини диму, а отже, ще випробовує міць люду свого всевладний бог блискавиць і січей, ще розмислює: достойна а чи ні його прихильності надтисьменська громада.

Аж тоді, коли загасне на камінному жертовнику остання іскра, сповістить старійшина Гостомисл, що вдоволений Перун і пожертвами щедрими, і доблестю обранців своїх. Аж тоді розпадеться коло легінів і стоголосим вигуком радості й торжества відгукнуться гори. Аж тоді жодні мечі і кольчуги чужинські не встоять перед крицею дзвінких барток та гартованими вістрями цільних стріл надтисьменських воїнів.

Аж тоді…

6

Ще не було нічого.

Був тільки пекучий, мов полум’я жертовного кострища, біль, що обволікав звідусюд, шматував на клапті тіло, добирався все глибше і глибше. Важкі віхті того болю, просяклі запахом овечої вовни, забивали віддих. Відтак та безформна маса, що, здавалося, ось-ось розчавить його, набрала обрисів ошкіреної рисячої пащеки. Скрегочучи іклами, примара наблизилася до самого обличчя і ніби лише вишукувала, куди б вгородити гострі смертельні леза. Дужі пазурі величезної лісової кішки кавальцювали йому груди, впивалися в саме серце. Та нараз нависаюча пащека звіра почала поволі бліднути, доки не перейшла у зловісний і моторошний оскал вибіленого дощами та часом черепа, що з тріском розняв щелепи і зареготав, загиготів лунко, дихнувши в обличчя Владові гострим повівом потойбічного світу. «А таки не втік ти від мене, легіню, — злорадно і торжествуюче ощирилася мара просто йому в обличчя. — А таки будеш мій! Ніхто ще не зміг одурити Морану».