Яром–Долиною

ЯРОМ—ДОЛИНОЮ…

КНИГА ПЕРША

Блискавки перед грозою

ЧАСТИНА ПЕРША

Вісник Григорій Гладкий сидів перед дяком Приказу закордонних справ Афанасієм Мірязьєвим і дивився, як той записує його слова. У слюдяне віконце лилося сліпувате світло; скрипіло, мов немазаний віз, гусяче перо, розбризкуючи в усі боки чорнильні плями. Афанасій Мірязьєв ледь носом не тикався в папір, щоб роздивитися написане ним же…

— Може б, свічку чи каганчик запалити? — запитав, співчуваючи дяковим стражданням, Гладкий.

— Так день же! — показав на вікно Мірязьєв. — Та й свічки зело дорого коштують.

— Ну, хоча б лучину!..

— Нічого, — одвітствував дяк Афанасій, — і так очі не повилазять. Кажи далі…

За вікном гомоніла Москва. Лунали голоси — то сердиті, то веселі, а то й спокійні. Москва, величезне село, не могла жити тихо, сумирно, безкрично, безгаласно. І це навіть під вікнами Приказу закордонних справ, куди не кожному з простих смертних дозволялося не те що заходити, а й близько підходити. Стрільці з бердишами стояли при кожних дверях, а були іце й такі, що пильнували за вікнами. Усе ж може бути! Ану, як якийсь там духовний нащадок Гришки Отреп’єва захоче витягти звідси якусь таємницю про польські чи свейські діла, про султанські чи габсбурзькі заміри, про гішпанські чи ангелянські інтриги на користь чи супроти Російської держави! Витягне такий Гришка—вор державну таємницю та й почне колотити, що він, мовляв, істинний руський государ, а не найясніший Михайло Романов, обраний і помазаний недавно, лиш кільканадцять літ тому, на царство! Ого—го, скільки було таких, що кінчили вік свій на пласі й на колесі, ого—го, скільки таких вештається іще по світу!.. Гомоніла за вікнами Москва, славна столиця славного царства, яке пережило, нарешті, оте грозове лихоліття, що його називано в Росії Смутним врем’ям, оте лихоліття, коли, здавалося вже, Росії, Московщині — кінець! Та ні, слава Богові, не дійшло до кінця! Знов поволі підіймається Московська держава на ноги, знов до неї тягнуться невидимі й видимі ниті з усіх кінців світу…

— Слухайте, — мовив Григорій Гладкий. — Митрополит Йов Борецький казав мені і просив передати великому государеві Михайлові, що в Каневі гетьман Дорошенко зібрав козацьку раду і там усе порішили. А порішили таке: на свейського круля не йти. Якщо круль Сигізмунд Ваза хоче воювати, то нехай воює, а їм, козакам, і без війни, мовляв, сутужно. Польський—бо круль та панове сенатори відібрали їм способи прожитку, забороняють на море йти, гроші за службу платять нікчемні, а крім того, надто малий реєстр козаків став. Не хочуть козаки йти на шведів, а, Україну лишати туркам і татарам на поталу…

— «… на поталу», — записав Афанасій Мірязьєв останні слова. Підвів очі на Григорія Гладкого. Вісник з Києва був довгий і худющий, як драбина, вигляд його зовсім не відповідав прізвищу, але, може, так воно й краще — людям, що знаються на світових таємницях, треба взагалі мати прізвища, які не одкривають, а затуляють їхнє єство. — І оце — все?

— Кажу далі… А не хоче Михайло Дорошенко з козаками йти з України тому, що гетьман отримав із Царгорода таємну вість, дуже тривожну для православного люду на Україні і в Росії і взагалі для християнського світу. У Царгороді надумали воювати з Персією, але сил своїх для війни їм уже не стачає. Великий візир Устреб—паша надумав змусити до участі в цій війні кримського хана Магомета. Магомет—Герай воювати не хоче: далеко від кримської землі — се раз; під турецькими знаменами — се два; як би там війна не скінчилася, а Крим ще далі вгрузне у османські пута, а хан і його брат Шагін—Герай сього не хочуть.

«Теж інтересно ще й вельми важливо для государя», — подумав Мірязьєв, але вголос нічого не сказав, бо знав, що до головної новини Григорій Гладкий усе ще не дійшов. Зрештою, про те, що Стамбул мав намір втягти Бахчисарай у війну проти Персії, дяк Афанасій Мірязьєв знав і з інших донесень, які сходилися в цю темну, вологу кімнату.

— Далі, — вголос промовив дяк, уважно роздивляючись перо, яке занадто дряпало і розкидало по паперу клякси.

— Кажу далі… Кримці придумали, як відкараскатися від перської війни. На таємну нараду до Царгорода приїхав сам Магомет—Герай і виступив перед диваном Баба—Алі, — мовляв, Кримському ханству треба боронитися від невірних, треба будувати разом з турками фортеці…

— Де? — підняв голову Мірязьєв, укотре продеренчавши своїм кульгавим пером на папері.

— На Україні. На нижнім Дніпрі дві фортеці — одна проти одної. Там ще Сулейман Пишний намагався дещо побудувати, та так і не закінчив… А ще — на кордонах Брацлавщини, на Чичаклії та на Бузі.

— Навіщо це Магомету й Шагіну? Вони ж з козаками, здається, в дружбі? — ніби байдуже спитав дяк.

— Тут багато може бути причин. По—перше, добра батура, як кажуть на Україні, не завадить нікому. По—друге, будуватимуть усі батури не татари, а турки. Татари тільки допомагатимуть. Намісник Кафи обіцявся, як казав Магомет, прислати людей для земляних робіт. А то все буде на плечах воєвод Мунтянського і Молдавського, а основна вага впаде на стамбульців.

— Хитруни, — похитав головою дяк Афанасій; знову перевірив своє неслухняне перо, поклав його на стіл і вшпилився малими гострими оченятами борсука в Григорія Гладкого. — Хитруни…

Ясно було обом: Магомет і Шагін, нав’язавши Стамбулові будівництво нових фортець на прикордонні польської корони, відмовилися від участі в перській війні… Але ж Стамбул?! Невже там сидять такі йолопи, як за часів Мустафи—недоумка? Ну, Амурат — нинішній султан — ще дитина, але ж правлять державою розумні люди! Невже великий візир та його диван не розуміють, що, починаючи будувати фортеці в північному Причорномор’ї, вони підривають мирний договір з поляками?.. Ха! Але ж Польщі ніколи буде звертати увагу на підступи Османської імперії на південних рубежах, бо Річ Посполита загрузла у своїх прибалтійських інтригах — та й, здається, так угрузла у своїх стосунках зі шведами, що в Москві вже кажуть: «Ляський віз застряв у свейському багні».

— Оце, мабуть, і є те найголовніше, що ти мені мав сказати? — запитав Мірязьєв у Гладкого.

— Найголовніше — те, що сказав митрополит Йов, — відповів Гладкий. — В тому, що вирішили козаки в Каневі, є й думка Йова. А точніше: те, що подумав Йов, сказали козаки…

— Ми зараз на свейську землю йти не збираємося. Іван Васильович Грозний уже йшов. У нас нині сили нема.

— Якби митрополит Йов думав про таке, то він би й козаків на те спрямував. Але ж він знає, що у вас сили немає, і тому козаки підуть в іншому напрямку… Вони мають за що стояти й у себе…