Яром–Долиною

— Еге ж, еге ж… — меланхолійно підтвердив дяк, напружено думаючи над іншим: хто той агент Йова Борецького, що сидить на засіданнях дивану Османської імперії й передає на Україну найтаємніші дані?! Адже поки що жодному агентові Москви та й інших держав не вдалося проникнути на засідання дивану! Але якщо цей чоловік буває присутнім там, то він може якесь і своє слово вкинути — і тим подіяти на політику Османської імперії? Адже знайшов він, певне, якісь найпереконливіші слова, якими зачарував і весь диван, і великого візира Устреба, — і ті, замість збирати всі сили в один кулак і йти на Персію, вирішили віддати половину своїх сил на будування фортець під носом у козаків!

— Та так же ж… — погодився й Гладкий, споглядаючи за дяком Афанасієм.

Якби дяк Мірязьєв і запитав у Гладкого, хто той агент Йова в турецькому дивані, то Григорій нічого не зміг би відповісти, бо не знав. Навіть Йов Борецький не знав і гетьман Дорошенко не відав…

Був тільки один втаємничений чоловік. Це — Петро Скрипник. Але ж про те, що відомо йому, не знає й не відає навіть його дружина пані Марія — ота характерниця й майже відьма, що вміє людські думи прочитувати на відстані! Уміє, а, бач, те, що має її чоловік, теж не вгадає…

Та, власне, Гладкий знав Скрипника, але про те, що цей чоловік причетний до стамбульських таємниць, він не міг і подумати.

Гладкий не сказав Мірязьєву й про те, що в Стамбулі готують шістдесят великих і чотириста менших галер, аби перевозити робітників та будівельні машини для спорудження фортець. І що весь цей флот рушить на північ навесні, як тільки потепліє, щоб потім же ж, не зупиняючись, піти ріками на північ. Не сказав він і того, що всі ці галери будуть супроводжувати військові судна, щоб не дати козакам зірвати таку важливу справу. Не сказав Гладкий і про те, що ведуться роботи на Дунаї — там теж будуються нові галери, набираються робітники для допомоги там, що прибудуть зі Стамбула. В Молдавії та Мунтенії мають намір зігнати десятки сіл і перегнати на Україну для земляних робіт…

Була зима, за вікнами рипів сніг, уже йшов четвертий місяць нового, 7135 року від сотворіння світу. [1]

Гладкий іще не знав, що саме в той день, коли зін вів розмову з Мірязьєвим, диван Османської імперії обговорив усі деталі будівництва фортець, що мало розпочатися через три місяці. Диван вирішив надіслати ханові й калзі на знак султанської ласки дорогі каптани й шаблі. Про останнє пронюхали французькі та венеціанські вивідачі — їхні агенти були серед обслуги, яка працювала при султанських коморах. Голландський агент довідався від своїх людей у топ—хані, що виготовляється велика кількість фортечних гармат, але він не пов’язав це з будівництвом галер. Він думав, що турки мають намір, розгромивши Персію, набудувати фортець там — і ото ж для того й оті, мовляв, гармати!..

Мірязьєв знову заскрипів своїм пером, знову розбризкалілся у всі боки маленькі й великі чорнильні крапки і крапельки. Він дописав під своїм донесенням звичні йому слова, що учинено цей папір одинадцятого січня такого—то року в присутності вісника Григорія Гладкого, який за свої слова поручився цілуванням хреста…

Того ж таки дня в Переяславі відбувалася «повна рада». Козаки вирішили звернутися до короля Сигізмунда й до королевича Владислава з листом.

Тріщав мороз, білий сніг лежав на покрівлях хат, на церкві, на деревах, куди позалазили дітлахи. Сонце вигулювало на чистому—чистому холоднющому небі і світило на церковну баню. Крижинки—пластівці танули й летіли вниз. Одна упала на шапку гетьмана Михайла Дорошенка і засяяла, мов діамант.

Зовсім недавно, чотири місяці тому, козаки дощенту розгромили біля Рокитного велику татарську орду, що йшла на Київ під проводом самого нуреддін—сз’лтана, другого принца в ханстві після калги. її, оту орду, було бито то на переправах через Рось, то потоплено в болотах біля Рокитного й Білої Церкви. Тут полягли Бухар—султан і кілька синів мурзи Кантеміра…

Дорошенко був великий на зріст, брови мав чорні й густі, крилаті, а очі — карі. В тому бою з татарами Дорошенко літав орлом. Він очолив своє військо і сам повів на ворогів. Лівою рукою тримав великого списа і ловко орудував ним. Семеро вершників лягло від того списа, а потім, коли спис переламався, гетьманові довелося битися шаблею…

І от зараз він підняв над людськими головами свою лівицю — оту саму прославлену лицарську лівицю, що про неї оповідали легенди.

— Товариство! — промовив він, і голос його, низький та гучний, прокотився над майданом, мов гарматний стріл із—за Альти. — Ви істину глаголите, коли вважаєте, що треба послати листа і наших людей до його королівської мості, до королевича та інших людей Речі Посполитої! Після нашої перемоги над ворогами віри християнської, яку ми здобули нещодавно біля Рокитного та Білої Церкви, славний король Сигізмунд надіслав нам ласкавого листа, в якому дуже дякував за цю велику перемогу і обіцяв свою милість. Та поки що це тільки слова!..

— Казав пан: кожух дам, — та слово його тепле! — почув з правого боку від себе Яремко Ціпурина — молодий, але вже досвідчений козак, який чотири роки тому ходив у похід на Трапезонт, Синоп і Стамбул, тонув у морі, був порятований турком—рибалкою, а потім знову опинився на козацькому кораблі разом з дівчиною—туркенею Бібігуль. Зараз Яремкові сімнадцять, а тоді було лиш тринадцять, та ще ж і до походу на Трапезонт, Синоп і Стамбул мав він геройські пригоди на суші, коли провів загін донських козаків на виручку товаришам—запорожцям. Навчився Яремко в походах воювати, навчився і придивлятися й дослухатися до всього навколо.

— Казав пан: кожух дам… — гукнув хтось і з лівого боку… Завирувало звідусіль, загуло…

— Тихо! — пролунало позаду. Це Карпо Недайборщ голос свій подав, Яремко одразу впізнав його…

— Гарну приказку згадуєте, — ворухнувши бровою, знову пророкотів Дорошенко. — І до речі згадуєте. Нинішній рік обіцяє бути дуже тривожним. Весну й літо доведеться нам воювати — і багато! З ким? Із супостатами, з бузувірами, що знову лізуть на нашу землю. Нам відомо, що турки мають намір набудувати на нашій землі своїх фортець.

Знову загув майдан.

— Але ж це все — і проти Речі Посполитої! І саме тому ми повинні послати до короля посольство й листа і просити підмоги. Бо не раз уже битий нами звір — Османська імперія — може знову піднятися на ноги!.. І тоді чекай біди!

Тиша…

— Нехай пан генеральний писар прочитає всій раді листа, якого ми написали. А ви, шановне товариство, слухайте й запам’ятовуйте, а якщо буде яка слушна думка, то скажіть — подамо!..

Писар став поряд з гетьманом. Він здавався малим супроти велетня Дорошенка. І голос його був тонший і тихший. І слова були не такі ясні та прості, бо ж генеральний писар читав листа польською мовою, яку розуміли не всі, хто зібрався на цій площі.

Від імені всіх, хто був на «повній раді» в Переяславі, від імені всього народу козаки пильно просили короля уважно вивчити обставини їхнього життя й боротьби. Зв’язані по руках і ногах несправедливим Куруківським договором, козаки фактично не мали ні оплати, ні зброї, — а рідний край треба було боронити!

— «Молимо, — читав генеральний писар, — о поправенє вольності, од продкув їх крулєвської милості нам наданих і так само ж і од вашої крулєвської милості підтверджених, — генеральний писар на мить передихнув і читав далі; — аби їх крулєвська милость привілеям давнім підтвердження зробила!..»

— Що їх молити? — знов почув Яремко голос із правого боку. — Треба шаблею брати права! Всі наші права — це те, що шаблею здобуто, а не моліннями!

Загуркотів голос Дорошенка:

— Ану тихо там! Я знаю, хто це там вигукує! Це ти, Закривидорого? А я ж думав, що тебе убито під Рокитним!

— Я теж так думав, — озвався той, кого назвали Закривидорогою. — Але очухався!

— Будеш галасувати на раді й перебивати генерального писаря — дамо таких київ, що вже не очухаєшся! — недобро кинув оком на Закривидорогу Дорошенко.