Лiна Костенко. Поезiя

в згасанні левітанівських пожеж...

Я, може, щось на світі зрозумію.

Алея Тиші, Боже мій! Але ж —

ну що із того, що йому із того,

в яке безглуздя углибає суть!

Алея Тиші є вже у Толстого,

але ж по ній Толстого вже несуть.

А за життя, о, як хотілось тиші!

Здригався мозок, загнаний, як лось.

А за життя сім сивих днів на тижні

щось по душі гасало і товклось!

А вже обличчя мудре, як пергамент.

Спочатку так: усю на тебе тлю

замучити богами і боргами,

гачком в'язальним затягти петлю.

Замотлошити серце — аж конатиме.

Компонувати з тебе не тебе.

В сільських церковцях квацяти анафему —

як графа чорт за бороду скубе.

Спочатку так: терзати, розпинати.

Щоб знав. Щоб знов. Щоб слухався. Щоб звик.

А потім все — святині, експонати.

Письмовий стіл, перо і черевик.

Той дуб. Той граб. Та бричка, що у стайні.

Той чорт. Той граф. Того паперу жмут.

Та станція. Той поїзд. І останні

його слова:

                    "Тікати... доженуть...."

АЛЬТЕРНАТИВА БАРИКАД

На історичних перекатах

в чаду чиєїсь маячні

люди

          завжди

                      на барикадах,

знають про це чи ні.

Барикади цегли — проти бездомності.

Барикади поезії — проти бездумності.

Барикади совісті — проти берій.

На барикадах — не до фанаберій.

                 А комунари — як комунари.

                 Кому лафет,

                 а кому і нари.

Мужність не дається напрокат.

Не бува барокко барикад.

Фуркне з купідонів потеруха,

коли свисне куля біля вуха.

Так що відійдіть, будь ласка,

хто боїться бути збитим, наче в кеглі.

Смерть — це ще не поразка.

В переможних боях

теж бувають полеглі.

Злазьте з барикад, герої до першої скрути.

І припиніть міщанські тари-бари.

На барикадах мають право бути

повстанці,

                вороги

                            і санітари.

"Дніпро", кн. 12, грудень 4

АПОЛОГІЯ ЛИЦАРСТВА

Там, де віками, за гірким туманом,

де трубить вічність у Роландів ріг,

любов була єдиним талісманом,

а талісман ще звався —  о б е р і г.

Було життя осяяне красою,

любов і честь цінились над життя.

І що там смерть з великою косою? —

мужчина, лицар, сонячне дитя!

В моїх садах мелодії Провансу,

і жінка, жінка, жінка всіх віків! —

за неї лицар гинув без авансу,

вона чекала цокоту підків.

В монастирях, фортецях і столицях,

з глухих палаців, схожих на тюрму,

якщо він лицар, —

о, якщо він лицар!

вона троянду кидала йому.

Гриміли вальси, пурхали амури,

давили будні, смикала сім’я, —

жіноча туга билася об мури:

де лицар мій, молитва де моя?!

І хоч в’яжіть, хоч плітку або клітку,

хоч бозна-хто розкаже бозна-де,

якщо він лицар — жінка кине квітку,

на все життя очима проведе.

АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК

Добридень, люди! Вбитий на снігу,

я спам'ятався в зоряній пустелі.

І все, що має на землі вагу,

осипалось, як мертві імортелі.

Там, на землі, щось падало, цвіло,

було рожеве, синє і зелене.

Мені вітри позичили крило,

я бачив землю за віки від мене.

Я натомився жити без душі.

Нема на чому записати строфи.

Усі арапи-предки й гармаші

Кричать в мені зігрітися хоч трохи.

Я сам не знаю, скільки тут пробув.

Не хочу я ні вічності, ні слави.

В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.

Вдягтися в тіло і напитись кави.

Там, на столі, лежить моє перо.

Воно лежить, воно давно не пише.

Я хочу вірші написати про -

Про те, як вітер гілочку колише.

Я хочу встати вранці, на зорі.

Любити жінку, ждать листа з Одеси.

Я хочу волі, волі!.. А царі?

Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?

Я сто поем ще маю на меті,

а я дивлюсь у вічі пістолету...

В безсмерті холодно. І холодно в житті.

О Боже мій! Де дітися поету?!

"А ще ми з Грицем внадилися змалку"

*  *  *

А ще ми з Грицем внадилися змалку

у дідову Галерникову балку.

Він там живе в степу за вітряками,

один-один, одвик і говорить.

Лише димок із довжика роками

курить собі у небо та й курить.

У нього там і зарості ожини,

і таємнича ниточка стежини,

і вулики, і в жолобі водичка,

і вплетений у верби живопліт,

і хата, як старенька рукавичка, —

в ній кіт живе, цвіркун живе і дід.

А сам він дід старезний, полотняний.

А в нього сива борода, як дим.

Розказує про Кафу, полонянок,

про те, в які походи він ходив.

І каже нам, що ми його онуки,

не дав Бог рідний — не було коли.

Галерницькі рубцями биті руки

вистругують нам човники з кори…

Уривок з роману «Маруся Чурай»

"А що? І я спочину на хвилинку"

*  *  *

А що? І я спочину на хвилинку.

Сама собі запалюю ялинку.

Ліхтарики нехай замерехтять,

сніжиночки нехай собі летять.

І про життя спитаю у зозульки.

Boнa мовчить, обкльовує бурульки.

Над нею висить шишечка кедрова.

Життя складне, зозулька паперова.

І поживу в малесенькій хатинці,

що так притульно висить на ялинці,

де заглядає в зоряні віконця

Кіт у чоботях з вусами гасконця.

І там ніхто мене вже не дістане,

і срібен дощик йти не перестане.

І знову тихо погашу ялинку...

А що, і я спочила на хвилинку.

"А я пізнав риторики, інфими"

*  *  *

А я пізнав риторики, інфими.

І так скажу: душа жива не ними.

Піїти пишуть солодко, під метри.

Про три персони божі. А слова,

слова, Марусю, видумані, мертві.

Од слів таких чманіє голова.

Піднаторіли наші віршописці,

бодай їх муха вбрикнула в колисці, —

убогі словом, мислію порочні,

у тридцять літ плішиві і старі,

вони складають віршики святочні,

а в селах ридма плачуть кобзарі.

Або такі, як ти оце, дівчата

в сумних піснях виспівують життя.

Ще Україна в слові не зачата.

Дай Боже їй родити це дитя!