Лiна Костенко. Поезiя

Був день як день, як дні усі буденні.

Влетіла вість, як ворон у фойє.

Вмер Деррідa. Але усім до фені.

Бо кожен біг і думав про своє.

Але ж навіщо убивати осінь

мазутним духом нескінченних трас?

Я знаю вас. Але, мабуть, не зовсім.

І ви мене — так само, як я вас.

Ось ви пройшли, і я не озирнулась.

Ось я пройду, а вам не на часі.

Вмер Деррідa. А я з ним розминулась.

І він зі мною. Зрештою, ми всі.

"Був Ірод, і була Іродіада"

*  *  *

Був Ірод, і була Іродіада.

І Саломея, дочечка, була.

І їй сказали, то вона і рада,

і голову на блюді подала.

Так цар звелів, і так сказала ненька.

Так говорив і той кошлатий жрець.

Вона й пішла, раденька, що дурненька,

У той страшний розгнузданий танець.

Царівночко! Танцюєш віртуозно.

Створіннячко! В такому забутті.

Як ставиш ти грайливо й граціозно

на білий мармур ніжки золоті!

… І голову, в тих кучерях по плечі,

їм подала, від крові аж хмільна.

А що була то голова Предтечі, —

то що у цьому тямила вона?

 "Будь щедрою, хай плаче твоє листя..."

*  *  *

Будь щедрою, хай плаче твоє листя,

роздай плоди і знову зацвітай.

Хай попліткує наволоч тілиста.

Що є душа? — у неї не питай.

Як є, то є. Нема — то нікотрої.

Віки надбали мудрості, не я.

Кассандра плаче на руїнах Трої.

В руїнах Трої гріється змія.

"Буду ходить — туманіти"

*  *  *

Буду ходить — туманіти,

будуть сади гомоніти.

Будуть стовпи телеграфні густи

тільки тому, що далекий ти.

Будуть приходить чужі листи,

буде приходить хтось — не ти.

Буду стрічати я — не я,

буде стрічати туга моя.

«Проміння землі»

БУЗИНОВИЙ ЦАР

У садочку-зеленочку

ходить вишня у віночку.

Хтось їй грає на дуду,

подивлюся я піду.

Баба каже: — Не ходи!

Темні поночі сади.

Там, де вітер шарудить,

бузиновий цар сидить.

Брови в нього волохаті,

сиві косми пелехаті.

Очі різні, брови грізні,

кігті в нього як залізні,

руки в нього хапуни —

так і схопить з бузини!

Я кажу їй: — Бабо, ні!

Очі в нього не страшні.

На пеньочку, як на троні,

він сидить собі в короні.

Грає в дудку-джоломію,

я заграв би, та не вмію.

А навколо ходять в танці

квіти — всі його підданці.

Є оркестри духові,

равлик-павлик у траві.

Є у нього для настрашки

славне воїнство — мурашки.

Три царівни бузинові

мають кожна по обнові.

Невсипущі павуки

тчуть серпанки і шовки.

На царевій опанчі

зорі світяться вночі.

Він сидить у бузині,

усміхається мені!

"Були у мене за дитячих літ"

*  *  *

Були у мене за дитячих літ

такі блакитні очі,

як згадати,

що часто навіть білий світ

мені здававсь голубуватим.

І в тому світі не було

ні тіні чорної,

ні плями, —

лише довір'я, і тепло,

і щедре сонце над полями.

Але ввійшло в дитячі дні

небачене

і неймовірне доти —

червоний колір крові на війні

і чорний колір людської скорботи.

Ввібрали очі відтинки нові.

Зробились очі темні і похмурі.

Вони були,

як хмари грозові,

коли на світі підіймались бурі.

Вони ставали сивими, як дим,

коли пожежі землю шматували

і чорні кулі хлопцям молодим

холодну смерть поспішно роздавали...

Змети,

Майбутнє,

горе і жалі.

Живі живих не будуть убивати.

І цілим поколінням на землі

здаватиметься світ голубуватим.

«Вітрила», 1958 р.

"Було нам важко і було нам зле"

*  *  *

Було нам важко і було нам зле,

І західно, і східно,

Було безвихідно, Але

нам не було негідно.

І це, напевно, головне,

Якої ще фортуни?

Не відступитися, І не

покласти лжу на струни.

"Важке литво свічад і свіч"

*  *  *

Важке литво свічад і свіч.

Любові царственна офіра.

Якби Джульєтта колупала піч,

То, може б, навіть не було Шекспіра.

5.02.2000

"Мадонна перехресть", 2011 р.

ВАН-ГОГ

Добрий ранок, моя — одинокосте!

Холод холоду. Тиша тиш.

Циклопічною одинокістю

Небо дивиться на Париж.

         Моя муко, ти ходиш по грані!

         Вчора був я король королів.

         А сьогодні попіл згорання

         Осідає на жар кольорів.

         Мертві барви.

         О руки-митарі!

         На мольбертах розп’ятий світ.

         Я — надгроб’я на цьому цвинтарі.

         Кипариси горять в небозвід.

         Небо глухо набрязкло грозою.

         Вигинаються пензлів хорти.

         Чорним струсом палеозою

         переламано горам хребти.

Струменіє моє склепіння.

Я пастух. Я дерева пасу.

         В кишенях дня,

         Залатаних терпінням,

         Я кулаки до смерті донесу.

              Самовитий — несамовитий —

              Не Сезан — не Гоген — не Мане —

              Але що ж я можу зробити,

              Як в мені багато мене?!

Він божевільний, кажуть. Божевільний!

Що ж, може бути. Він — це значить я.

Боже — вільний…

Боже, я — вільний!

На добраніч, Свободо моя!

"Український календар 1967", Варшава, 1967

"Варшаво, я знала, що ти вродлива"

*  *  *

Варшаво,

                я знала, що ти вродлива.

Варшаво,

               я чула, що ти пісенна.

Померхло давнє бібілійне диво

перед дивом твого воскресення.

Воскреснуть з мертвих — то ще не штука.

А ти не з мертвих, а ти не з хворих —

вже й тіло були розклювали круки,

вже й серце Шопена украв твій ворог.

Була — як поле, камінням засіяне.

Вродило поле нові кам’яниці.