Берестечко

МОЇ ПОЛКИ СВІТИ СТРЯСАЛИ,

кресали іскри ого-го!

Писарчуки універсали

писали з голосу мого.

Сам Кромвель, Кромвель з-за туманів

мені вітання слав як брат.

Дрижала Порта Оттоманів,

Молдова, Крим і Семиград!

Не підкоряв чужих народів.

Пошану шаблею здобув.

І судний грім моїх морських походів

ще й досі чують Кафа і Стамбул.

Ще наша воля не світала,

вже знав, для чого я живу.

Ходив із батьком на султана

і з Сагайдачним на Москву!

Я Польщу в Польщу пересунув.

Мав жовч і мед в каламарі.

Моїх полковників парсуни

британські пишуть малярі.

Посол з Венеції з'являвся.

Султан турецький слав дари.

Я визволяв, я визволявся!

Я міг сказати правду при

самому Богові!

Я віру

вивозив з наших бездоріж!

Не дався Яну-Казиміру.

Я скорше дуба вріжу, ніж

мене поставлять на коліна.

Мені життя не дороге.

Аби сказала Україна:

оце так гетьман! Гетьман, ге?

…А що, як справді так і скаже?

Затуманіє серед нив.

На пам'ять вузлики зав'яже.

чим перед нею завинив.

Я так як чую з днів пізніших

оте презирливе: ага,

це ж він підписувавсь — підніжок,

чиєїсь милості слуга!

Лигавсь з боярами товстими,

лукаво руки потирав.

Це ж він то з тими, а то з тими

лестив царю і туркам потурав!

Та я, аби розгризти віжки.

дійду й не до таких ошуств.

Та я не те що там підніжком —

я чортом, дідьком підпишусь!

З ляхами вип'ю море кави.

Зміняю біле на рябе.

Ну, хитрував, лестив, лукавив…

Чого добивсь?

Лиш уплямив себе!

ПРОСТИ МЕНІ, МОЯ ПРАВДИВА МАТИ,

душі моєї синій чистовід!

В моїм гербі були гармати,

по дві — на захід і на схід.

А я — мисливець, я чаюсь.

На рукаві то крук, то сокіл.

Щоб лізти згинці під руку чиюсь,

я, може ж таки, зависокий

Ох, Кромвелю! Це б випить ґроґу.

Якщо й лукавив — не з добра

Вибираєм ми дорогу.

І вона нас вибира

Тобі то що? У вас — Британія.

Довкола море, й не одне

А в нас що не сусід — братання.

Так і дивися, що вковтне.

Чи я ж своїх суміжників турбую

що напосілись гамузом? А тпрусь!

Живу. Труджусь. Порад не потребую

В своїй державі якось розберусь

Так ні ж, повзуть, нема од них одгону

Як свині, риють до моїх границь

Лиш з України виметеш корону

а цар вже в душу скипетром — пихиць!

І я, славетник, вершень перемоги,

я вільний гетьман вільної землі! —

я мушу їм чубрикатися в ноги.

сквернити очі до такої тлі!

…ПИСАВ ПРОШЕНІЯ, ЯК ОДИ,

У грудях стлумивши плачі.

Я знаю грамоту свободи —

її підписують мечі!

А я ламаю пера гусячі

на довгих титулах царя,

свою вогненну муку гасячи

в колодязі каламаря.

Я все спізнав, усі закони вовчі.

І чорту — на, і Богу — на.

Та найстрашніше — очі, очі! —

скажені очі Богуна.

Чоло і вічі — справи чоловічі.

А на Страшному стрінемось Суді,

Богун мені подивиться у вічі, —

що я скажу йому тоді?!

…КОЛИСЬ В ОГИДНЕ ЗБОРИЩЕ ЛАКУЗ,

розхриставшись в своїх святих обуреннях,

я кинув серце, як чирвовий туз,

єдиний козир. І зостався в дурнях.

І я спалив до щирості мости.

Сказав собі: ти хочеш перемоги?

І одімсти — так наче умасти.

І встань із мертвих — наче витяг ноги.

І хай лютує ворог навздогінці.

Бо правда що? Поможеться, якраз.

Недарма кажуть: "щирі українці".

Ця клята щирість погубляє нас.

Отак скажу я на Суді Страшному.

Умру в багні, воскресну в Богуні.

Бо він — Іван. Іван — то є син Грому.

Він брат всього святого у мені.

А ви, що звикли продавати

слова і славу, хром і храм, —

мої слова ревидувати

не вам, паскудники, не вам!

Вшолопати не з вашим хистом,

який то біль в моїх словах.

Як дерево, широке листом,

шумлю в свободи в головах!

Нехай стокротно помилився,

то хана кликав, то Москву, —

о, не за себе ж я молився

і не для себе ж я живу!

ДЛЯ СЕБЕ — ЖИВ БИ Я В СУБОТОВІ,

в ставку розводив коропів.

Та й чорт із нею, із свободою,

щоб я за неї так терпів!

У мене жінка дебеленна,

у мене коні — ігиги!

Тугі, як пазуха Гелени,

стоять в полях мої стоги.

У мене вулики і волики,

у мене займищ і толок!

У мене вороки і сволоки,

і хата, взята на кілок.

Такий жупан. Такенна шапка!

І скрині ковані, ая.

Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка

у копанці — і та моя.

Така ж моя, така ж моїсенька!

А ріки — медом, молоком.

На колодках дівує пісенька,

а я підперся кулаком.

Чого мені? Вірнопідданець,

плету життя з повільних діб.

Богдан Хмельницький, хуторянець,

домодержавець, власник дібр.

МОГЛА Б І ХИТРІСТЬ ТУТ ПРИДАТИСЬ.

Доскочив би у панства похвали.

Якби я тільки захотів продатись,

мені б за мене дорого дали.

Ти йому шануваннячко,

він тобі пануваннячко.

Та ще і ґудзі з золотого дроту

поначіпляють на підлоту.

І ніякий Чаплинський не одніме у тебе хутір.

І ніякий Потоцький не захоче голову відрубати,

якщо вона порожня, як горіх-дутель.

Господи, чого ж ти не дав мені голову,

порожню, як горіх-дутель?

А що ж це мені за пики корчить вишневий бутель?

Який же я там столикий! —

то малий, то великий.

Настовбурчені брови, на лобі кривуля,

хмуровоке барило, і ніс як багруля.

Щось обрезкле і тмасте, —

Якої ж я масти?

Сивий, голубе, сивий…

А он же, он, у сутіску вишень —

такий чорнявий хлопець-хорошень!

Хмелений сонцем, чупер на брову.

Коли ж надбав я пику цю криву?

ЗАХЛИНАЮСЯ КРОВ'Ю, ЛИПКОЮ ВИШНЕВОЮ КРОВ'Ю!

Затуліть мені очі якоюсь живою долонею!

Я що, збожеволів?

Коли саме?

І що це за вим'я з чотирма носами?

То це, значить, я. А оце бутель.

А оце голова на плечах,

як горіх-дутель

А душа моя

в бутлі з червоним вином

сидить, балакає з Богуном…

ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДІЛІ!

Бо поки я від горя соловів,

він тридцять тисяч війська у неділю

вночі через болото перевів.

Поляки спали, бо пани панами.

А він звелів у тій трясовині

костити греблю хмизом, жупанами,

возами, повстю, діркою в човні!