Зiвяле листя

Матінко моя ріднесенька!

Не тужи ти за мною, не плач в самоті,

Не клени, як почуєш, що я зробив!

Не сумуй, що прийдеться самій доживать,

Що прийдеться самій у гріб лягать,

Що не буде кому очей затулить!

Не клени своє бідне, безсиле дитя!

Доки міг, то я тяг сю тачку життя,

Та тепер я зламався і збився з пуття!

Я не можу, не можу спинити того,

Що, мов чорная хмара, на мене йде,

Що, мов буря, здалека шумить-гуде!

Я не хочу на світі завадою буть,

Я не хочу вдуріть і живцем озвіріть -

Радше темную ніч, аніж світло зустріть!

Пісне, моя ти підстрелена пташко,

Мусиш замовкнуть і ти.

Годі ридати і плакати тяжко,

Час нам зо сцени зійти.

Годі вглибляться у рану затрутую,

Годі благать о любов.

З кождою строфою, з кождою нутою

Капає з серденька кров.

З кождою строфою, з кождою нутою

Слабшає відгомін твій…

Пісне, напоєна горем-отрутою,

Час тобі вже на спокій.

Душа безсмертна! Жить віковічно їй!

Жорстока думка, дика фантазія,

Лойоли гідна і Торквемади!

Серце холоне і тьмиться розум.

Носити вічно в серці лице твоє,

І знать, що з другим зв'язана вічно ти,

І бачить з ним тебе й томитись -

Ох, навіть рай мені пеклом стане!

Творця хвалити? За що хвалити його?

Що в моїм серці сей розпалив огонь

І в насміх призначив розлуку?

Рай показав і затріснув браму!

Та пану богу я не хочу блюзнить,

Бо пощо вірних щирі чуття дразнить?

Мов актор той, мечем махати

На паперовії страхопуди?

Я не романтик. Міфологічний дим

Давно розвіявсь із голови мені;

Мене не тішать ані страшать

Привиди давньої віри млисті.

Бо що ж є Дух той? Сам чоловік його

Создав з нічого, в кождій порі й землі

Дає йому свою подобу,

Сам собі пана й тирана творить.

Одно лиш вічне без початку й кінця,

Живе і сильне, - се є матерія:

Один атом її тривкіший,

Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве.

Безмірне море, що заповня простір,

А в тому морі вир повстає сям-там -

Се планетарная система, -

Вир той бурлить, і клекоче, й б'ється.

В тім вирі хвилі - сонце, планети є,

В них міліарди бомблів дрібних кишать,

А в кождім бомблі щось там мріє,

Міниться, піниться, поки не присне.

Се наші мрії, се наша свідомість,

Дрібненький бомблик в вирі матерії.

Та бомблі згинуть, вир утихне,

Щоб закрутиться знов десь-інде.

Безцільно, вічно круговорот отсей

Іде і йтиме; сонця, планет ряди

І інфузорії дрібненькі,

Всьому однакова тут дорога.

Лише маленькі бомблики людськії,

Що в них частинка виру відбилася,

Міркують, мучаться, бажають

Вічності море вмістити в собі.

І уявляють вічність на образ свій,

Дають свій вигляд, власну подобу їй,

А там лякаються, мов діти,

Мар, що породила їх уява.

Я не дитина, я не лякаюсь мар,

Неначе в'язень з дому тортур і кар,

Душа моя на волю рветься

В мами матерії лоні вснути.

Бажає бомблик приснути радісно,

Згасить болючу іскорку - свідомість,

З людства свойого ні пилинки

В вічність не хоче нести з собою.