Кобзар
Кобзар читать книгу онлайн
«Кобза?р» — назва збірки поетичних творів Тараса Шевченка. У наш час під назвою «Кобзар» розуміють усі віршовані твори Шевченка, однак перші «Кобзарі» містили тільки деякі його поезії. Уперше «Кобзар» видано 1840 у Санкт-Петербурзі за сприяння Євгена Гребінки. У збірку ввійшло всього вісім творів: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», що написана спеціально для цього збірника і є своєрідним епіграфом не тільки до цього видання, але і до усієї творчості Тараса Шевченка. Після видання цієї збірки й самого Тараса Шевченка почали називати кобзарем. Навіть сам Тарас Шевченко після своїх деяких повістей починав підписуватись «Кобзар Дармограй». З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне . До таких належить «Кобзар», книга, яку народ український поставив на перше місце серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів. Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складались на тернистих дорогах поетового життя, писались то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках закаспійських пустель, під самотнім сонцем вигнання. Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цьог о життя, з великого життя українського кріпака Тараса Шевченка - від його юності й до останнього подиху,- ввібрав у себе цей класичних розмірів томик, збірник поезій , що його в хвилину творчого осяяння було найменовано «Кобзарем».
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Тряси ж тебе трясця, Хомо!
Я не ляжу спати дома,
А до кума
До Наума
Піду в клуню на солому.
Ануте, напилась!
Наша, наша придалась!
Червоніє хвартушина:
Роду чесного дитина».
Отак ордою йшли придани,
Співали п'яні; а Мар'яна
Крізь тин дивилася на те.
Не додивилася, упала
І тяжко, тяжко заридала.
Таке-то лихо, і за те,
Що щиро любить. Тяжко, діти,
Вік одинокому прожить,
А ще гірше, мої квіти,
Нерівню в світі полюбить.
Дивіться на мене: я виплакав очі.
Мені їх не шкода, мені їх не жаль.
Ні на що дивиться: ті очі дівочі…
Що колись… колись-то… Думи та печаль,
А більше нічого не мав я й не маю,
А з грішми такими тяжко в світі жить.
Під тином ночую, з вітром розмовляю,
Соромляться люди у хату пустить
І привітать словом старого каліку.
Укороти, боже, молодого віку
Тому, хто не має талану любить.
Легше, мої любі, покриться землею,
Ніж бачить, як другий, багатий, старий,
Цілує за гроші, вінчається з нею…
О боже! мій боже! волею своєю
Розбий моє тіло і душу розбий».
Заридав кобзар, заплакав
Сліпими очима.
Дивувалися дівчата:
Вже смерть за плечима,
А він, сліпий, сивоусий,
Про колишнє плаче.
Не дивуйтеся, дівчата,
На старі козачі
Щирі сльози. То не роса
Вранці при дорозі
На спориші і не ваші
Дуже дрібні сльози.
Наплакався. Струни рвані
Три перебирає.
«Аж до вечора Мар'яна
У темному гаю
Проплакала; прийшов Петрусь,
Вона розказала
Все, що чула од матері
І що сама знала,І не втерпіла, сказала,
Як п'яні придани
Йшли по улиці, співали.
«Мар'яно, Мар'яно!
Чом ти не убога! чом я не багатий!
Чом у мене коней вороних нема?
Не питала б мати, де ходиш гуляти,
З ким коли стояла. Питала б сама,
Сама свого серця; дала б йому волю
Любить, кого знає. Я б тебе сховав
Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,
Щоб ніхто не бачив, де витає доля,
Моя доля, моє щастя,
Ти, моя Мар'яно.
Чом не ти в сірій свитині,
Чом я не в жупані?»
А Мар'яна, як дитина
Без матері, плаче.
Петро стоїть коло неї,
Нічого не бачить -
Тілько сльози Мар'янині;
А сльози дівочі
І серед дня лихо роблять.
А що ж серед ночі?
«Не плач, серце, єсть у мене
І сила, і воля,
Люби мене, моє серце,
Найду свою долю.
За високими горами,
За широкими степами,
На чужому полі,
По волі-неволі
Найду свою долю!
Не в свитині, а сотником
До тебе вернуся,
Не в бур'яні - серед церкви
Обнімеш Петруся,
Обнімемось, поцілую -
Дивуйтеся, люди!
А ти стоїш, червонієш…»
«Коли-то те буде?»
«Швидко, швидко, моя рибко,
Молись тілько богу.
Іди в хату, лягай спати.
А я край дороги
Серед степу помолюся
Зорям яснооким,
Щоб без мене доглядали
Тебе, одиноку.
Серед степу одпочину».
«Хіба сю ніч кинеш?
Хіба зараз?..» - «Я жартую.
Тепер Україну
Ні москалі, ні татари -
Ніхто не воює».
«А я чула, що ляхи йдуть».
«То вони жартують.
Розійдемось, моє серце,
Поки не світає.
Чого ж знову заплакала?»
«І сама не знаю».
[1841, С.-Петербург]
УТОПЛЕНА
Вітер в гаї не гуляє -
Вночі спочиває;
Прокинеться - тихесенько
В осоки питає:
«Хто се, хто се по сім боці
Чеше косу? хто се?..
