Кобзар

[Квітень-листопад 1841]

ГАЙДАМАКИ

Передмова

По мові - передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого,- тілько бачив, а прочитав дуже небагато,- всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх “Гайдамаків”, то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: “От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія”. Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.

Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: “Слава богу, що минуло”,- а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря - слав'янськая земля.

Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були,- за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: “Коли старі люди брешуть, то й я з ними”.

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

“Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!” Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої “Гайдамаки”. Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже було і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже - “треба”, другий каже - “не треба”, третій - нічого не каже. Я думав: “Що тут робить на світі?” Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

Т. Шевченко

* * *

Вітер з гаєм розмовляє,

Шепче з осокою,

Пливе човен по Дунаю

Один за водою.

Пливе човен води повен,

Ніхто не спиняє,

Кому спинить - рибалоньки

На світі немає.

Поплив човен в синє море,

А воно заграло,

Погралися гори-хвилі -

І скіпок не стало.

Недовгий шлях - як човнові

До синього моря -

Сиротині на чужину,

А там - і до горя.

Пограються добрі люди,

Як холодні хвилі;

Потім собі подивляться,

Як сирота плаче;

Потім спитай, де сирота,

Не чув і не бачив.

[1841, С.-Петербург]

МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ

Оксані К…ко

На пам'ять того, що давно минуло

I

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає -

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навіки засну.

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;

Тілько його й долі, що рано заснув».

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво - твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар'яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар'яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року

У неділю на вигоні

Дівчата гуляли,

Жартували з парубками,

Деякі співали -

Про досвітки-вечірниці

Та як била мати,

Щоб з козаком не стояла.

Звичайне, дівчата…

То про своє все й співають,

Яка про що знає…

Аж ось з хлопцем старий кобзар

В село шкандибає.

В руках чоботи, на плечах

Латана торбина