СКIФСЬКА ОДIССЕЯ

Це був народ такої сили й гарту,

що їх ніхто подужати не міг.

Трясли Ефес, ходили на Урарту,

від них погиб і цар лідійський — Гіг.

Але і їх довів чи не до стресу

вогонь жертовний богові Аресу.

От кіммерійці здумали прощатись,

наслухані про скіфську силу й лють.

Одні вважали: — Треба захищатись! —

А другі: — Ні, вони нас переб’ють.

Одні казали, що не ступить ворог,

що треба землю захищать свою.

А другі: — Ет, ну що земний цей порох?

Ми знайдем інший в іншому краю.

Відтак дві групи, не дійшовши згоди,

зробились між собою антиподи.

Та, зброю повихоплювавши з піхов,

самі себе так встигли перебить,

що як прийшли вже скіфи, то вже скіфам

було, по суті, нічого робить.

Це, може, правда, може, півлегенди,

що має присмак крові й полину.

Так що такі й подібні прецеденти

восходять ще в глибоку давнину.

Лише прапам’ять долітає звідти,

перемиває золотий пісок.

Багато міг би розказати вітер,

але у вітру голос пересох…

Є тільки чутка (може, це й химера),

і є кут зору (може, й слушний кут), —

що греки, начитавшися Гомера,

його кіммерів поселили тут.

Насправді ж тут на узбережжях Лети

не кіммерійці населяли край,

а перша людність тут була — таргети,

отож і пращур їхній — Таргітай.

Він внук Дніпра і не прийшов нізвідки.

Проговорись, історіє німа!

Мав трьох синів, від них три скіфські вітки, —

одна запанувала над всіма.

А інші розселились до Дунаю.

Це був тоді фракійський ареал.

Десь в тих краях, пізніше, у вигнанні

Овідій серед гетів зимував.

Шуміли там смерекові верхів’я,

і звіздарі вивчали біг планет.

Орфей, до речі, також був фракієць.

Можливо, дак, але, можливо, й гет.

А грек пливе, а грек часу не гає,

і звідусіль на нього щось чигає.

А на гречині макова сорочка,

ще й чорний пояс, срібна оторочка.

Одна дріада, як сорочку прала,

того гречина на три тижні вкрала.

Були йому ще й гірші придибунки —

вовки, гієни, бійки і грабунки.

Було таке, що й згадувати страшно,

бо там у небі зоряно і пташно,

й кусаються, як люті упирі,

ще кіммерійські комарі.

Він також падав жертвою опінії,

що він лазутчик декотрих земель.

За ним в степах погналися Еринії,

натіпали із нього конопель.

Вже він вважав грекиню удовою,

волосся стало стовбула —

цариця з гострою бровою

на нього оком повела.

А вартові оружні, здоровецькі,

щось говорили не по-грецькі.

Ну, він, ту мову не вивчавши в книгах,

і так, і сяк пояснював на мигах.

Але його там вислухали сухо.

Просив, благав — ніхто не довіря.

Аж раптом хтось сказав там щось на вухо

опікуну маленького царя.

Маленький цар підняв свої клейноди.

І грека відпустили без ушкоди.

Грек уклонився, дякуючи гречно.

Сказав, що в жертву принесе бика.

А ще сказав, що хтів би доконечно

узнать ім’я свого рятівника.

Той усміхнувся і сказав ласкаво,

ще молодий, а вже був поліглот:

— Моє ім’я нічого вам не скаже.

Я мандрівник. І звуся Геродот.

Такі пригоди з греком тим бували

від птаства, від людей і від вовків.

Чей тільки з торфу ще не добували,

добудуть через двадцять п’ять віків.

От бідний грек! І треба ж було греку

так наражать себе на небезпеку.

Сидів би грек у хаті й коло хати,

поміг би жінці діток колихати.

Вставав би грек удосвіта в тумані,

ловив бичків у Бузькому лимані.

А він пливе. Йому іще далеко.

Пливуть віки, а він пливе й собі.

Пливе й пливе. — А ти ким був, лелеко? —

питає грек лелеку на вербі.

Бо древній грек хоч віку й молодого,

а знав, що світ складається із див,

що кожен є собою ненадовго, —

все хтось когось на щось перетворив.

Богиня Еос, скориставши владу, —

свого старого мужа на цикаду.

Сам Зевс — кохану, німфу чорноброву,

перетворив, пробачте, на корову.

А та трава, що в пальцях розім’яти,

то буде пахощ дивний і терпкий,

то це ж Аїд перетворив у м’яту

свою кохану Менту. Отакий.

І кожен камінь був колись створінням.

І все живе і дихає. А он —

задушена покрученим корінням,

кричить верба, як жрець Лаокоон.

Природа вся була жива для грека,

він чув її, як землю чув Антей.

У наших предків був тотем — лелека.

Чи не тому і носить він дітей?

Якби лелека голосом озвався,

то грек, мабуть, не дуже б здивувався.

А у Дніпрі що риба, то білуга.

Зварити юшку манять острівки.

Велике Сонце над Великим Лугом.

Великий Сон Великої Ріки.

Пустельний простір, як душа без міфа.

Сопілку Пана уловляє слух.

Жона якогось царственого скіфа

зеленим шовком виткала цей луг…

Можливо, грека трохи дивували

суворих скіфів грізні ритуали.

Він, може, часом щось і не второпав,

а часом грек, бувало, й торопів.

У нього ж все — акрополь і некрополь,

а тут степи, — що неба, що степів!

Наприклад, їхній звичай похоронний.

Що б тут робив міфологічний дід?

Тут, може, треба декілька Харонів —

царя транспортувати на той світ.

Бо їде цар з рабами і скарбами,

царя везуть вози і шарабани.

Жертовна кров стікає з вівтаря,

ревуть бики, мекекають овечки.

І мертві слуги мертвого царя

тримають мертвих коней за вуздечки.

Страшне у скіфів дійство похоронне!

Ольвійський грек, бувало, похолоне.

Спочатку возять мертвого царя,

щоб сорок днів усі за ним ридали.

Рабиня, як зацьковане звіря,

тремтить, чекає, що її придавлять.

Мужів найкращих пробирає дріж.

Отак живеш, стараєшся, воюєш, —

обличчя дряпай, вухо собі ріж,

щоб кожен бачив, як ти пасіюєш.

Коли вмирає простий чоловік,

хіба ж затіють стільки камуфлету?

Меч, лук і стріли. Ратище під бік.

Конини шмат. Підстилка з очерету.

Царя ж везуть, одягнутого в плис,

у захололій капсулі із воску.

Селера і товчений кипарис

зробили з нього мумію заморську.

На всі димки далеких кочовищ,

де по степах отари, наче хмарки,