МАРУСЯ ЧУРАЙ

Горять багаття — Пушкарівський ліс.

Горять багаття. Панство смажить вепра.

Десь доп’яли старого сікача.

Сидять, неначе виходці із пекла,

усі пани полтавського ключа.

У тих снігах, у тому палахтінні,

заслухані у власну маячню,

сидять, як хижі сатанинські тіні,

у пурпурових відблисках вогню.

І тільки цвинтар чорними хрестами

із ночі підступає до багать.

І вихолка ніяк не перестане,

як привиди, у потьму одбігать...

Оскільки ж мир,

стріляти нам не можна.

Лесько тупцює, сильно перемерз.

У труби грають. Наволоч вельможна

сама з собою танчить полонез.

Мовляв, їм добре. Козакам в досаду.

Ось почекай, мазурку ще утнуть.

Ми видержим. Хай танчать до упаду

Вони стріляти першими почнуть.

...Стоять вельможні. Діло затяжне.

Здається, так стоятимуть довіку.

Лесько сміється: — Голод підіжме

чкурнуть, як чорт від кукуріку.

От хто веселий, так оцей Лесько.

Біда йому для смутку не причина.

Бо як приніс на світ його бузько,

то так і виріс наймитом хлопчина.

Так присутяжив змалку його чмир,

так остогидли стусани і кпини,—

а тут війна. А це ж таки не мир.

В чмира табун, а у Леська — й шкапини.

Вдовиний син, замріяна душа,—

вже сотня їхня вийшла із Опішні,

а він біжить за ними, як лоша,

і гірко думи думає невтішні,—

що як же так, в похід йому пора,

сімнадцять літ, а він сидіти буде?!

Якби коня позичити в чмира,

а шаблю він і в битві роздобуде!

...Його піймав хазяїн у степу.

З чужою в суд приведений конякою,

він пояснив, що квапився в похід,

отож не встиг чмиру сказати «дякую».

Подумав суд і розсудив їх так:

що він же вкрав не гроші, не з городу.

Іде війна. А що ж то за козак,

котрий коня не має для походу?

Що він чмиру ніяка ж не рідня,

а все життя старається, гарує.

Не доробився до свого коня,

то хай йому хазяїн подарує.

Отож тепер, він хлопець при коні.

Хоробрий хлопець, не якась .там хлипавка.

...Лесько сказав: — Хіба це голод? Ні.

Це просто піст. На те ж воно й пилипівка.

...А дні ідуть. Удавнилась облога.

Вже навіть звикли. Йдеться до Різдва.

З усіх боків одрізана дорога,—

Полтавонько, ти все-таки жива?

Вже навіть хтось пішов на вечорниці,

об землю вдарив лиха того шмат.

Дівки собі стоять біля криниці,

а парубки стоять біля дівчат.

Грицькова мати доживає віку.

Отаман Гук гукає на валу.

Шинкарка Таця сіла на публіку,

за блудодійство врізано полу.

В неділю був базар.

Вже чим там торгували,

але ж таки — в неділю був базар.

Баби на гурт дві качки продавали.

Хто виніс мак, хто рибу, хто узвар.

Хтось навіть бачив справжню паляницю.

Дзизь навіть трохи душу закропив.

Лесько, продавши гриву гривострижцю,

собі пищаль гвинтовану купив.

Зате було матерій на базарі! —

зарбаф, штамет, об’яр і алтабас.

А нащо ті шовки та мухоярі? —

Тепер купляй китайку про запас.

А ще були там прянощі й приправи.

Такі ж приправи гарні, як на сміх:

Шапран та перець,— до якої страви?

Чи той мушкатний запашний горіх?

Імбирцю, може? Може, кардамону?

Цитрон заморський,— гріш йому ціна,

коли керсетку он яку червону

дають за вузлик прілого пшона.

Такий свят-вечір, що нема й куті.

Стоїть Іван. Над валом крупка сіє.

— Чого стоїш отут на видноті?

Ще стрілить хто.

— Не стрілить. Не посміє.

Був у Марусі. Снігом замело.

Прийшов до неї, навіть не зраділа.

А на свят-вечір як вона сиділа,

то вже од неї тіні те було.

Мовчить Іван, потемнівши лицем.

Очей не зводить з поля і дороги.

І кожна мить то може буть кінцем,

то може буть початком перемоги.

...А це якраз після Різдва уранці

ушкварили панове навдиранці.

Налаштували з ночі свою валку,

вже без погроз, без лютих перехвалок,

знялись тихенько — та й у степ безмежний.

То вже тепер хоч цвинтар незалежний.

Бо поки тут вони під валом бігали,

у ці ворота ступою товкли,

у спину їм з Брацлавщини й Чернігова

нових повстань пожежі припекли.

То й мусили забрать свої застави,

мабуть, уже не тільки з-під Полтави.

І відступили —- у полях тих самих.

За ними панство у ріжнатих санях.

І їхній ксьондз, небритий півзими,

закутаний в тутейші килими.

І те кварцяне військо зашкарубле,

і ті гусари, зведені на пси,

в обледеніле хутряне шкаруп’я

ховаючи похнюплені носи...

Вже й день минув, і обрії примеркли.

Уже й людьми дорога загула.

І кволим дзвоном цвинтарної церкви

жива Полтава голос подала.

Ген-ген у полі бовваніє чата.

А при дорозі, жерлом у замет,

стоїть покинута гармата,

чавунний львівський фальконет.

Де слідно кіньми, застрибали галки.

Вечірнє сонце скоро догорить.

...І знов димок із Дідової Балки

курить собі у небо та й курить!

ВЕСНА, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ Розділ IX

Весна прийшла так якось несподівано!

Зима стояла міцно до пори.

Вітри війнули з півдня. І тоді вона

немов у Ворсклу з’їхала з гори.

Ще сніг ковтала повідь широченна,

і рала ждав іще тужавий лан.

А під горою вишня наречена

вже до віночка міряє туман.

Подовшав день.

Полегшали ці тіні,

вечірні тіні спогадів і хмар.

І дика груша в білому цвітінні

на ціле поле світить, як ліхтар.

Уже в дітей порожевіли личка.

Уже дощем надихалась рілля.

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти, як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з далини.

Вже горлиця аврукає в бруслині,

стоять в заплавах золоті лини.

Тут коло нас така зелена балочка,

там озеро, не видно йому дна.

Вже прилетіла голуба рибалочка,

ніс в неї довгий, довший, ніж вона.

Вже й дикі гуси в небі пролітали,

вже й лебеді кричали крізь туман.

Вже ходять в болотах біля Полтави

ходуличник, крохаль і турухтан.

Воскресли люди, хоч який хто квелий,

після облоги схожі на примар.

І монастир з цвітіння тих жарделей

пливе у небо, як з рожевих хмар.

О Боже духів і живої плоті!

Я вперше усміхаюся, прости.

Якась галузка в тому живоплоті

і та он пнеться, хоче розцвісти.