МАРУСЯ ЧУРАЙ

Колись нащадки будуть одмивати

оцю печаль од крові і глупот.

Бо можновладці — тяжко винуваті.

А що зробив народові народ?!

...Вже он і зорі сиплються з Ковша.

Складне життя у всій його всебічності.

А як подумать,— що таке душа?

Як той казав, це — горизонт до Вічності.

Гіркущих райок вранці пожували,

та й знов до ночі подорожували.

А вже й ліси соснові почались.

Тут, кажуть, є розбійники і лосі.

Тут вже когось зарізали колись,

то в повнолуння він кричить і досі.

Я вже й не чую тих страшних казок.

Вже йду не йду, підламуються ноги.

Нічної птиці моторошний зойк

і чорний сум лубенської дороги.

І раптом, що це? Жовті світлячки?

Потрухлих пнів далекі мерехтинки?

Мигтять, мигтять...

Навколо ж—ні хатинки.

Підходим ближче, а воно — свічки.

Лежать під лісом люди на траві,

на грудях склавши руки воскові,

лицем до неба, тьмою оповитого,

напівукриті хто сачком, хто свитою, —

чи вже умерли, чи іще живі?

На жовті пальці обпливає віск.

Обличчя гострі, одежина латана.

Горять свічки.

І сосни пахнуть ладаном.

Шумить над шляхом предковічний ліс.

Якісь пташки шиширхають у нетрях…

Десь виє вовк у хащах лісових,..

Ну що ж, ту ніч були ми серед мертвих,

а цю ніч будем між напівживих.

Все ж охітніше. Не підійде звір.

Та й перебудем до холодних зір.

Он ще жива, бач, видно по людині.

Рука здригнула, воском припекло.

— Ви звідки, люди?

— З голоду. З Волині.

— З села якого?

— Вимерло село.

Ще подих ледве піднімає груди.

Сутемні лиця, білі сорочки...

— Куди ви, люди?

— Вже тепер нікуди.—

Свічки... свічки... і тиша... і свічки…

І каже дяк: — У них там на Волині

якісь такі плачі гіркополинні,

то край такої дивної краси.

А голоси, які там голоси!

Але й життя там, боже, твоя воля.

У них же там і сорочки, як доля.

Там сосонку, кривульку або човник —

а рукави ж біліші лебедів —

ото як пустить чорним,

чорним,

чорним

до зап’ястку у декілька рядів!

Минає ніч... Свічки вже догорають…

— Ці,— каже дяк,— хоч легко умирають.

А то ішли, як жито наливалось.

Ото як підуть попасом в житах,

то, віриш, потім корчились, звивались,

покрай доріг повзли на животах.

Оце таке. Тобі не надокучило?

Супутника послав бог балакучого.

Усе складаю в душу, як в шкатулку.

Уже душа гіркіша полину.

І хоч не маю на землі притулку,

но знаю землю вшир і в глибину.

— То ви б усе взяли та й написали,

та й був би слід по вашому життю.

— Я написав, так торбу в мене вкрали,

і всі мої папіруси тю-тю.

Чи думали, що там вино і брашно?

Чи золото, нахапане в війну?

А знов мені заходжуватись страшно.

Старий уже, тепер так не утну.

Вже в мене й чуб, як пух на осокорі.

Вже в мене й очі до письма слабі.

Колись думки на слово були скорі,

тепер думки самі уже в собі.

То вже, мабуть, отак я і умру,

а діло жизні так і не подвигну.

Бо хоч і в рот горілки не беру,

але ж і книгу написать не встигну.

Мої собраття вже пішли у стовбур,

вродивши рясно плевелами слів.

Найперший дурень і останній бовдур

уже, мабуть, в науках преуспів.

А я гусак обскубаний, що й досі

гелгоче щось про правду і добро,

котрому в лапі вдержать удалося

одне своє гусиноє перо.

Мені не треба слави, ані грошей,

ані щоб сильний світу похвалив,—

аби хто-небудь, мислію возросший,

до мене часом слух свій прихилив.

Але ж я прочитателів не маю.

Сам пишу, і сам собі внімаю. ,

...Тополя гнеться, як тонка танечниця.

Лягає пил в густий чортополох.

І в’ється вдаль дорога-безконечниця.

І ми йдемо, і добре нам удвох.

Бо він бреде, а я собі кульгаю.

Він гомонить, а я собі мовчу.

Уже й на палку дужче налягаю,

і соваю торбину по плечу.

А він іде, милується дорогою.

Він молодий, йому іще не сто.

В старій сукмані, книжка за вилогою

і торба — наче ремеза гніздо.

...Твердіший грунт намацують ціпки.

Частіше схил обсотаний корчами.

Чіпляючись лахміттям за гілки,

виходять з лісу у піски прочани.

Піски, піски... І де він, той причал?

Чи так іти, чи стежка одурила?

Пливуть, пливуть кораблики прочан —

над постолами нап’яті вітрила...

Одна ішла, закута у вериги,

у ковпаку залізному, невзута.

Чи хто сказав, чи вичитала з книги,

що богу вгодна отака покута?

Ішла молитись у святі печери,

казали,— десь іздалеку, з Печори.

Пудовий костур, і сама як мощі.

Та так і впала, не дійшла до прощі.

Чи грішниця, чи, може, так, блаженна.

Присипали. Куди ж її нести?

А вдалині вже Лавра нездвиженна

вечірнє сонце брала на хрести...

І ось він — Київ!

Возсіяв хрестами.

Пригаслий зір красою полонив.

Тут сам Господь безсмертними перстами

оці священні гори осінив.

Так довго йшла, так ждала терпеливо.

І ось він, Київ, за валами він! —

той стольний град, золотоверхе диво,

душі моєї малиновий дзвін!

...І увійшли ми в київські ворота.

Чогось так тихо, мов пройшла чума.

І каже дяк: — Згадай про жінку Лота.

Не озирайся. Києва нема.

Я озирнулась. Я не скам’яніла.

Я не дала пролитися сльозам.

Отак пройшло тут військо Радзивілла! —

В руїни вулиць заточився храм.

Дзвіниця — мертва. Обгоріли крони.

І все німе — і гори, і Поділ.

В Литву до себе вивіз наші дзвони

литовський гетьман Януш Радзивілл.

Покинуті, попалені, похмурні

стоять двори, базари, винокурні.

Сади стоять, примерлі од пожежі.

Людей немає. Коні не іржуть.

Лиш на валах необгорілі вежі

стирчать у небо. Попіл стережуть.

Оце мій Київ, це моя вітчизна.

Залиті кров’ю київські вали.

Ой люди, люди, божа подобизна

до чого ж ви цю землю довели?!

І каже дяк: — Яка там подобизна?

Коли земля здригнулась від копит,

назустріч Радзивіллу вийшов Тризна,

печорський пресвятий архимандрит.

І так звернувся, сивий та уклінний:

— Короні польській брат одноколійний!

Ось ключ від міста. Ми відкриєм брами.

Іди. Заходь. Та тільки пощади