Планета Х

Бо давно осипалось насіння,

А тебе і досі ще нема.

Я ходжу і думаю про тебе,

І не знаю: будеш ти чи ні?

А над полем вже холодне небо,

Де гуляють зіроньки ясні.

Ой, щоб знала, як же тебе хочу,

Як тебе чекаю я всі дні,

А десь в лісі пугачі регочуть,

І чомусь невесело мені.

5.6.1963 р.

ЛЕБЕДИНА ВІРНІСТЬ

Над моїм коханням лебеді літають

Й лебедину вірність в ньому зберігають.

Над моїм коханням зіроньки шепочуть,

Бо мого кохання і вони теж хочуть.

За моїм коханням між хмарин на сході,

Місяць із-за тину вискочив, як злодій.

Від мого кохання солов’ї й зозулі,

І щасливі дітки на земній півкулі.

Із мого кохання на другі планети

Полетіли в Космос вчені і поети.

Дякувать коханню – жайвори співають

Й безкінечну ніжність людям посилають.

28.11.1979 р.

МОЛОДА ТА МОДНА

Ех, ти Валя, Валя, молода та модна,

Як вогонь гаряча, і як лід холодна.

Світиш та не грієш, а на жаль, звичайно,

Може обіцяти це і актуально,

Та з твоїм підходом, взять тебе б за попу,

Закотить спідничку б і як слід відшльопать.

Щоб завжди ти знала, що то обіцяти,

Якщо в серці й трішечки вірності не мати.

10.10.1962 р.

НЕ ТА ДІРА

Чомусь не жду я вже удачі,

І не чекаю вже добра,

До тридцяти дотягнуть клячі,

А там прикінчать, як тхора.

І хоч тобою я гордився,

Й весь час тобі кричав «УРА!»,

Та як до тебе придивився,

То в вас у всіх – така ж діра.

7.9.1962 р.

З НОВИМ РОКОМ

З Новим роком, любі друзі,

Я вас всіх вітаю,

Щастя, грошей і здоров’я

Вам я всім бажаю.

Ну і ще я вам бажаю

Щоб жінки кохали,

І ніколи, і нікому –

З вас не відмовляли.

Ну, а ті, що не жонаті,

То запам’ятайте:

Жодну жінку, яка стріне –

Ви не обминайте.

Й не соромтесь їх кохати,

Вони того варті

І нехай вас не лякає

Оті їхні жарти.

І не вірте ви нікому,

Що жінки не хочуть,

То вони лиш для годиться

Відвертають очі.

Всім вам радощів і сміху,

Доброго достатку,

Щоб дівки смоктали втіху,

Ніби – шоколадку.

Щоб всі мали гарний настрій,

І веселу втому,

І щоб жінка не гонила,

Як хто вип’є – з дому.

Ну, а ще я вам бажаю

Мовчки зняти боти,

Як прийде і ваша жінка

З «тяжкої роботи».

Хай вас радість не обходить,

А ні вдень, ні вранці,

І за це бажаю випить

Всім по гарній чарці.

31.12.1968 р.

УНІВЕРСИТЕТ

Присвячую Т.Г.Шевченку

Червоний колір стін твоїх –

Навіки в пам’яті моїй.

Як в ВУЗ зайшов я перший раз,

І тільки глянув, йде – Тарас.

І запитав мене сердито:

– Ти теж ідеш шукать корито?

– Так! – відповів я без вагань, –

Іду шукать корито знань.

– А що ж тоді робити будеш,

Як гарну грамоту здобудеш?

Чи хоч подбаєш про народ,

Який вам всім щось пхає в рот?

Чи хоч про когось з них згадаєш,

Хто вчить тебе і доглядає?

Та кожен з вас на їх всіх чхав,

Як тільки цілі достигав,

Бо він ще й трону не досяг,

Як тут же вивісив свій стяг.

І з чортом за винагороду,

Підпише хоч яку угоду,

А ще, як пряник чорт покаже,

То ще і сам під чорта ляже.

Ось він який людський той гном,

Якщо отримає диплом.

Чи може думаєш, козаче,

Якщо одержиш ти диплом,

То ти уже і – агроном?

Отож, як хочеш вчитись в ВУЗі,

Кому служить? – подумай, друже,

А потім вже іди й навчайсь,

Та за людей не забувайсь.

Служи не тим, що світ грабують,

А тим, які людей годують.

27.2.1968 р.

Я НЕ ЗАБУДУ ПРО ТІ ДНІ

Я не забуду про ті дні,

Як ти стояла під бараком,

Де паслись гуси на стерні,

Й на всіх дивилась з переляком.

9.9.1979 р.

АБИ В КИЇВ

Я ніколи в житті не повірю нікому,

Що батьки можуть вигнать дитину із дому.

Того б батька побив і побив би ту маму,

Що дитя відпускають в не знать яку яму,

Аби хтось її там – вашу дівчинку кволу –

Міг по полю гонять, ніби вредну корову.

В що ви вірите, і на що ви надієтесь?

Як вас змогли обдурить?

Що там, десь у Києві, в стольному городі

Буде їй краще, ніж з мамкою жить?

Рученьки ті, що до татка просилися,

Силу даючи життю,

Ви відпустили по білому світу їх

За невелику платню.

Аби в Київ.

А в Києві – булки. А в Києві – з медом.

Й що правда, то правда, і хтось же їх їсть,

А ваша дитина обіцянки смокче,

І так кожен день, як непроханий гість.

А дяді мордаті дають їм роботу,

Дають їм вагончики, тільки живіть!

І хай на роботу не вийде з них котра,

Як їй заболить голова чи живіт,

То так бідолашну її залякають,

Що та вже забуде про дім і обід.

Й чи їла вона, у її не спитають,

Аби дала норму, бо треба їм звіт.

А дяді, немов, жеребці, поглядають,

Й очима готові з них кожну роздіть,

А бідні дівчата й покинути б раді,

Так соромно в батька на шиї сидіть.

А дяді сміються, бо добре те знають,

Чому ті дівчата додому не йдуть…

Коли кавунцята в їх перезрівають,

І нікому дівку торкнуть.

28.8.1968 р.

НІЖНІСТЬ ДАЛА НАМ ВСІМ МАТИ

Ніжність дала нам всім мати

В тихім зеленім краю,

Як Місяць гуляв біля хати,

Даруючи вічну красу.

Нас посміхатися вчила,

Коли ми були ще малі,

Щоб ми чарувати уміли,

Як справжні царі й королі.

І ніжність дала мені мати,

Щоб в час, коли прийде любов,

То вмів я дівчат цілувати,

Як вітер листочки дібров.

Медами мене напоїла,

І запахом трав, що кричать,

Щоб серце моє не старіло,

Як стріну веселих дівчат.

9.10.1968 р.

ТИ ГОВОРИШ…

Ти говориш, що надто красива,

Я ж не вірю у щирість цих слів,

Бо пекуча, неначе кропива,

І холодна, як тінь від гаїв.

Ти говориш, що надто вже щедра,

Та я того не бачу, мадам,

Бо всі люди кохають щоночі,

Ну, а ти – ні собі, ні людям.

Ти говориш, що, мов справедлива,

А тому і не можеш мовчать,

То ж навіщо така справедливість,

Від якої аж вуха тріщать.

Ти говориш, що надто вже мирна,

Ну, а це вже, серденько, проснись,

Бо я знав у знайомих собачку,

Так піди ти у неї повчись.

Цілий місяць не гавкнула й разу,

От місцями б вас взять помінять,

То б господар мав гарну собаку,

Ну, а я вже дружину на п’ять.

13.5.1968 р.

КОЛИ ВТРАЧАЮТЬ РОЗУМ

Я й досі ще собі не вірю,

Що в світі є такі щурі,

Які вважають, що від бомби

Можна сховатись десь в норі.

Адже вже вік не Херосіми,

І це пора уже всім знать,

Що й бомби вже не ті у світі

Які назначені вбивать.

Людина прагне в небо, в гори,

І дихать киснем на землі,

Туди, де світяться простори,

Де ходять «кізки» чарівні.

Невже наш світ животворящий

Людям настільки вже набрид,

Що його вирішили знищить

І перейти під землю жить?

Щоб жить, як кріт у підземеллі,

Де, а ні Сонця, ні зірок?

Щоб нас махали Президенти,

І кожен з нас був, як сурок.

А ми – народ, об’ївшись блуду,

Їм кричимо усім УРА!

Бо він, як бачите, з Донецька,