Планета Х

Пролети, пролинь, просурми,

Щоб в людей загрався хміль,

І щоб в кожній їхній хаті

Були вічно – хліб і сіль.

Пролети, де не літала

Жодна пісня на Землі,

Аби люди всі співали

Як в дібровах солов’ї.

11.5.1961 р.

ОЦЕ ТАК ПЕРЕМОГА!

Ти не така була в той вечір,

Коли були ми в Ірпені,

І на мої схилившись плечі,

Весь час шептала щось мені.

В той вечір ти уже палила,

Й мені сказала: я – твоя.

А я ж таке було дурило,

Що й ще сміюсь із себе я.

І хоч душа до тебе рвалась,

І рвався мій до тебе біг,

Але, якщо сказать відверто,

Себе в той вечір – переміг.

27.11.1961 р.

ЩОБ БУТЬ МОЛОДИМ

Я не хочу, щоб дні пролітали

Просто так, якщо можна сказать,

А тому, як у вулику бджоли,

Я старався завжди працювать.

Я хотів молодим буть душею,

А якщо вже старим – в навчанні,

І завжди міг пишатися Тою,

Що вона не старіє в мені.

Хочу я, щоб моя Україна

З кожним днем молоділа завжди,

І щоб нас об’єднала Планета,

І всі люди щоб дружньо жили.

9.5.1961 р.

БАЖАННИЙ ГІСТЬ

Що значить бути інженером?

Це не простим робітником!

А мати справу із папером,

А не з якимсь там молотком.

Це значить – туз козирний в тебе,

А не якась трефова шість,

І ти, де треба, і не треба,

Для всіх людей – шановний гість.

15.5.1961 р.

Я ЛЮБЛЮ

Я люблю й любити буду жінку лише ту,

Що як гляне – серце в’яне, ходить по мосту.

Я люблю, бо лише в неї є отой патент,

Який серце відкриває у любий момент.

Я люблю, бо очі в неї, ніби дві зорі,

Які світять і на Землю, і до зір з Землі.

Я люблю, бо лише в неї є запас вогню,

Той, що може оживляти душу він мою.

Я люблю, бо голос в неї кличе жить і жить,

І не певен, що без неї зможу вже прожить.

Я люблю й любити буду той дівочий стан,

На який, якщо погляну, в серці – ураган.

14.6.1960 р.

ЧОМУ ТАК БОЛЯЧЕ?

Чому так боляче на серці,

Немов попав в якийсь я рів?

Друзів, як зір у небі яснім,

А закадичного не стрів.

Видно, коли родила мати,

Чорти раділи геть усі,

Що зможуть задовго до смерті

З моєї тішитись душі.

Але не вдасться – запевняю! –

Крові живучої попить,

Бо серце те, яке кохає –

Його ніким не покорить.

16.10.1960 р.

БУРЯ УВІРВАЛАСЬ

Засміялась, й ніби в душу буря увірвалась,

Сколихнула моє серце й тут же десь сховалась.

Став до всіх я придивлятись, ніби кіт у просі,

Став чомусь людей лякатись, хоч люблю їх й досі.

Засміялась, повернулась і пішла в ліщину,

Тільки я її проводив поглядом у спину.

І чим більше я дивився на дівочі ноги,

То тим більше відчував я ніжної тривоги.

Трахону, мабуть я грушу, що гіллями гнеться,

Може й вам комусь у душу буря увірветься.

20.5.1961 р.

ТИ НЕ ТАКА, ЯК ІНШІ

Ти ідеш, ти стоїш, ти чекаєш

Де шумить не змовкає комиш,

І на мене з-під брів поглядаєш,

Ніби сіренька мишка, й мовчиш!

Чому очі твої темно-карі,

Ніби зорі на небі горять?

Чи шукають собі іншу пару,

Та не можуть ніяк розшукать.

Бачу ніжності в них ціле море,

Сотні роздумів, тисячі дум,

Хвилювання в них бачу і горе,

І дівочий нестриманий сум.

Пригорталась душа до твоєї,

Пила ніжність з незайманих губ,

А десь хлопці співали своєї,

І кадили, неначе із труб.

Ну, а ти, притулившись, мовчала,

Мов казала, що хочеш – проси…

А зоря над Дніпром догоряла,

Й догоряли гірлянди з роси.

25.11.1961 р.

ЯК ПОВІЄ ВІТЕР З ПОЛЯ

Як повіє вітер з поля

На вишневий цвіт,

Хай тебе боронить доля

Від усяких бід

Хай вона тебе шанує

Й береже, як слід,

Щоб ніколи твоє серце

Не було, як лід.

Щоб ніколи не хворіла,

І не знала зла,

І ніколи не кричала,

Хапунам – УРА!

Щоб тобою я гордився

І тебе любив,

І, крім тебе, ні до кого

Більше не ходив.

13.5.1960 р.

ЧОМУ ПОМИРАЮТЬ ЛЮДИ?

Мабуть тим життя цікаве,

Що його не знаємо,

То ж й не дивно, що сюрпризів

Кожен день чекаємо.

А як взнаємо як треба –

Тільки й смокчем каву.

От чому вмирають люди –

Жити не цікаво!

21.5.1961 р.

ЗАЦВІЛА КАЛИНА

Не для мене в лузі зацвіла калина,

В полі посміхнулась не мені дівчина,

Не для мене тьохкає соловей тихенько,

Не мене гукає він у гай раненько.

О, якби ти знала, як тебе чекаю,

Й що його робити, вже і сам не знаю!

Як би я хотів би, як туман сріблиться

До краси твоєї в полі притулиться.

7.7.1961 р.

ПОЕТАМ

Часто, мабуть, дуже

Думають поети,

Що писати краще,

Оди чи сонети?

Добре, – кажуть треті, –

Добре те і друге,

Якщо мають думку

І чудові звуки.

Рими підшукали

Й добрі резонанси,

Але все ж немає

В їх на успіх шансів.

І, мабуть ці шанси

Самі головніші,

Бо життя людського

Не говорять вірші.

21.5.1961 р.

СЕРЦЕ НЕ КАМІНЬ

Луковській В.П.

Ціль, звичайно, в мене є і не маленька,

Цього не приховую я ні перед ким,

Та, повір дівчино, що не завжди хочеться

Бути всім доступним, і як птах – легким.

Хочу буть щасливим, що й тобі бажаю.

Молоді ми часто ось такі смішні.

Щастя пропускаємо, потім когось лаємо

Й сидимо – чекаємо втрачені ті дні.

Та весна не винна в тім, що ми несмілі,

Бо в житті не знаємо ми собі ціни,

Потім вже шукаємо дні оті омрієні,

Щоб на них нацупити ніжні кайдани.

Ні! Не агітую я тебе, лебідонько,

Просто тобі раджу – розберись в собі,

Бо тебе, я знаю, вмовили ті людоньки,

Про яких аж соромно згадувать мені.

Ти його жалієш. То ж невже ти камінь?

І невже ти зможеш вік себе дурить?

І невже сьогодні твоє добре серце

Зможе не кохаючи, з нелюбом вік жить?

Це ж хіба не вавка? Посивієш, люба,

Без пори, без часу, від думок, від сліз,

І, гляди, що станеш ти без часу груба,

То ж, дивись, дівчино, в ту біду не лізь.

Я ж у те не вірю, що перегоріла,

Й що тобі байдуже, кого цілувать!

То ж, прокинсь, ще поки зовсім не змарніла,

Й поки ти ще можеш справжнє щастя мать.

Хай не я, хай інший, тільки щоб коханий,

Пожалій ти душу, пожалій себе,

Бо мені не байдуже, що з тобою буде,

Якщо нас розлучить небо голубе.

Я такий як бачиш. Та не думай – грубий,

Бо в житті сьорбнути всього довелось,

А тому і раджу я тобі, подумать,

Перше, як «коханого» везти у село.

21.10.1961 р.

ОТАК КОЛИСЬ, ПРОХОЖИЙ...

Я знав, що ти лукава, та чомусь думав я,

Що ти така чарівна, як пісня солов’я.

Твої ласкаві руки, усміхнене лице

Були для мене кращими за хліб і за сальце.

Але часи минали, я виріс і змужнів,

І ось, моя кохана, до тебе прилетів.

Минали дні весняні, прийшов і листопад,

Як в серці вмить з’явився – веселий зорепад.

Летіло листя долі, й здавалося мені,

Що то юначу долю хтось топче на стерні.