МАРУСЯ ЧУРАЙ

ПРОЩА Розділ VI

...Чвяхкотіла земля у старих постолах,

похилилися верби в осінньому шматті.

Повезли мою матір на білих волах,

неоплакану матір, неоплакану матір.

Спочивай, моя мамо, там легше тобі.

Там ніхто не завдасть невигойної муки.

Я ішла за тобою одна у юрбі.

От і всі твої, мамо, і діти, і внуки.

Анікого, нікого нема на землі,

ні єдиної гілочки нашого роду!

Лиш опудало, мамо, в старому брилі

стереже самоту в лобузинні городу.

Я й сама вже не знаю, жива я чи ні.

Тільки знаю одне — що, склепивши повіки,

проплила моя мамо у тому човні

та й втонула у землю, втонула навіки.

Добрела я додому тоді звідтіля.

Та й ношу її смерть у душі, як провину.

Все ввижається: чорна осіння земля

глухо гупає, мамо, об твою домовину…

Недовго мати щось тоді й прожевріла,

щось після того тижнів півтора.

Кленочками червоними й рожевими

її на той світ осінь провела.

І одридали в небі журавлі

мені людину в світі найдорожчу.

Отой горбочок свіжої землі

поцілувала. Та й пішла на прощу.

…Учора вмилась в річці Полузір’є.

Дивилась в небо — пролітає птах.

Така безмежність і таке безмір’я!

Мій біль в мені. А я у цих степах.

Легенький вітер трави хилитає.

Пасе корову тітка на межі.

Ніхто мене нічого не питає.

Я всім чужа, і всі мені чужі.

Іду. Бреду. Захочу, то й спочину.

Розбиті ноги остуджу в росі.

Ніхто мені не дивиться у спину.

Я йду. Людина. Я така, як всі.

Ще поки тепло, заночую в лузі.

А там хтось впустить, перебуду ніч.

В хатах щебечуть діти голопузі.

Чомусь як гляну,— однімає річ.

Щось надломилось в голосі тремкому.

Дорога, степ — усе як в тумані.

Он ще прочани. І, мабуть, нікому

немає гірше в світі, як мені.

…Учора хтось жалів мене: причинна.

Така тепер я чорна і худа,

така хистка тепер моя хода.

Вбираю світ порожніми очима.

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з богом говори.

...А степ уже сивий на поминках літа.

Осіннього неба останні глибини.

І гілка суха, як рука кармеліта,

тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж — дорога в намисті.

Ці барви черлені і жовтогарячі,

ці щедрі сади у багряному листі! —

а люди бредуть і бредуть, як незрячі.

Шуліка з неба видивляє мишу.

Горять на сонці грона горобин.

Сіріє степ. Сорока бриє тишу.

Прочани хліб виймають із торбин.

А дика чайка б’ється об дорогу.

Мандрівний дяк обідає на пні,

— Чого кульгаєш?

— Пробуртила ногу.

— То сядь спочинь.

— А ніколи мені.

— От і мені все ніколи та й ніколи.

Хоч як біжи, а все у довжину.

То я й не кваплюсь.

Вмерти завжди встигну.

А часу все одно не дожену.

— Чи Київ ще далеко? — Та не дуже.

Варшава далі,— усміхнувся дяк.

Сидить, і палку мені струже.

Такий старий, небритий, як будяк.

— То це на прощу вибралася ти?

Це треба шмат дороги попойти.

Ще будуть села, будуть города.

А втім, нічого. Ти ще ж молода.

Але чогось така вже, як обвуглена.

Якась така, мов знята із хреста.

Тут,— каже,— палка буде не обстругана.

А тут ми зріжем,— каже,— бо товста.

А я дивлюсь: чужа мені людина.

Розійдемось, чи стрінемся коли?

— Хотіла жити, а життя не вийшло.

Хотіла вмерти,— люди не дали.

А він мені: — Моя ти голубичко!

Страданіє, як кажуть, возвиша.

От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко,

що в ньому наскрізь світиться душа.

А як подумать, дівчинко моя ти,

то хто із нас на світі не розп’ятий?

Воно як маєш серце не з льодини,

розпяття — доля кожної людини.

Та є печальна втіха, далебі:

комусь на світі гірше, як тобі.

— То ти з Полтави?

— Та, кажу, з Полтави.

— А де живеш, а звуть же тебе як? —

Кажу:— Маруся, як уже спитали. —

І знов мовчу. Такий настирний дяк.

— Ну, як там ваші вулиці Гончарні,

Ковальські, Чоботарські? Ти чия?

Які пісні співаються печальні,

про Остряницю все та Чурая?

А очі в нього тихі та ласкаві.

А так і видно — добрий чоловік.

— А ви, кажу, давно були в Полтаві?

— При школі,— каже,— зимував торік.

Люблю Полтаву. Люди там не сонні.

І місто славне. Де ти там живеш?

Купців полтавських бачив я в Саксонії,

на Шльонську і по землях франків теж.

Шаблі там не ржавіють у коморах,

і кінську збрую миші не гризуть.

А що вже порох, — добрий роблять порох,

в бочки зсипають, гетьману везуть.

Які у вас там питія і страви!

А як співає дівчина оця!..

— Та я, кажу, не зовсім із Полтави.

Я там, кажу, з одного хуторця.

Хоч би ж не взнав!..

А він собі стругає.

— Людину скрізь біда підстерігає.

Ось на, бери, добряча патериця.

І в мене є, а вистругав, ще б пак.

Двох ніг замало, третя пригодиться.

Та й одганятись ніччю від собак.

Бо тут чим далі, о ночівлю важче.

Не те щоб глухо або люди злі.

Чумою вродить, коли років два ще

так війна походить по землі,

Уже тут дожилися до багатства,—

між людьми мор, на дереві — хробацтва.

Пройшов я землю піднебесну,

як говорив святий Іов.

Куди не глянеш в даль оцю окрестну,—

тут споконвіку скрізь лилася кров.

Там відступало військо Остряниці.

Тут села збив копитами Кончак.

А у долині річки Солониці

слізьми покути висох солончак.

Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,

і та вже річка висохла на чверть,—

оце отут скрутили Наливайка

і віддали на мученицьку смерть.

Був молодий і гарний був на вроду.

І жив, і вмер, як личить козаку.

Зате, що він боровся за свободу,

його спалили в мідному бику!

А он уже й видніє з далини

столиця Вишневецького — Лубни.

Там жив Ярема, син Раїни,

страшний руйнатор України.

Упир з холодними очима,

пихатий словом і чолом,

душа підступна і злочинна,

закута в панцир і шолом.

Уломок лицарського роду,

мучитель власного народу,

кривавий кат з-під темної зорі,

отам він жив, на Замковій горі.