Маруся Богуславка

Водомети мов поснули,

Стиха крапають сльозами;

Лине пісня дивна, чула

З-за мурованої брами.

Під розложистим чинаром

Прохолода і темрява.

Перелазь же незабаром,

Моє щастя і неслава!

Уже сплять дозорці люті,

Нема дома мого ката...

Ех, у тяжкій моїй скруті

Це єдиная відплата!..

Пригорнусь до тебе щасно,

Поцілунками зогрію

І у любощах заласних

Занімію і зомлію.

Маруся

(слухає пісню якось неуважно і журно, а далі махнула рукою на одалісок)

Яка у вас сумна жіноча доля!

Сиди й нудись в німій самотині,

Як злодій, крадь хвилину того щастя

І за його життям своїм платись...

Такі й пісні у вас важкі, нудливі,

Навіють враз на душу тільки сум...

Доволі їх! Ідіть собі здорові,

Лишіть мене з нудьгою...

Одаліска перша

Вибачай,-

Тобі ні в чім не можна догодити.

Одаліска друга

Гордуєш ти, владичная...

Маруся

Я вас,

Подруженьки, образить не хотіла.

Бувайте-но щасливі!

(Простягає руку, мов на прощання.)

Одаліски (кланяються)

Крий пророк

Тебе повік своєю бородою! (Виходять.)

Маруся сама.

Маруся

Як обрида ця золота тюрма!

Ні щирості, ні чесної людини,

Ні вільних дум, нічого... Забавки

Обридливі, одноманітні, мляві,

І дня від дня не відрізниш нічим...

Коли б свого Гірея не кохала,

Коли б мене не мав за жінку він,

Улюблену, єдину, повновладу,

Коли б іще не діточки мої,

Найкращая в житті моїм утіха,-

Години б я в неволі не жила

І власною б рукою її збулась!

(Схиляє голову на руки, а далі проводить рукою по чолі.)

Шість літ, як день, минуло, уплило

В якомусь сні химернім, в п'янім чаді,

У пестощах, у любощах палких,

Які мене зненацька огорнули

Й заціпили крик болісний душі.

Вже сталося минуле моє млою:

Мов марево далеке вирина,

Хвилюється, прозоре та хороше...

Придивишся, згадаєш - і нудьга

Знов обів'є вужем живучим серце,-

Нема снаги забуть незабутнє!..

Ой боже мій! Та дай же мені трунку,

Щоб витруїв всі спогади в чолі!

Не треба їх, я прагну супокою...

Вони ж печуть... дратують... Далі все!

Одірвана, потурчена навіки!

Маруся і Леся.

Маруся

(уздрівши Лесю, що підходить, встає до неї радісно)

Лесюнечко, відрадосте моя!

Тебе господь мені послав на втіху!

Леся

Господарко, владичице моя,

Як дякувать за ласку - я й не знаю!

Маруся

Господарко? Владичице? Ти знов

Образити, напевно, мене хочеш?

Я скільки раз просила... Ти мені -

Та ж подруга, а я тобі - Маруся.

Леся

Тоді були ми рівні, а тепер

Ти досягла могутності і влади,

Пишаєшся в розкошах чарівних,

А я - твоя рабиня...

Маруся

Ти? Хоч зараз

Лети собі де хочеш...

Леся (сплеснула руками)

Боже мій!

Так можу я полинути на волю?

Маруся

Мене саму покинуть рада ти?

Леся (змішалась)

Пробач, прости!.. Така нудьга в неволі,

На чужині... так порива мій край,

Україна тихесенька...

Маруся (мов нарошне хоче перебить настрій)

Ет годі!

Хіба тебе ніщо тут не вража?

Ні цей палац химерний, ні шпилі

Спичастії високих мінаретів,

Ні цей садок розкішно-чарівний,

Ні пахощі, що дурманять повітря,

Ні холодок від водометних сліз,

Ні море те безкрає - синє-синє!

Леся

Пробач мені, а мармур і кришталь

Лишень сліплять та холодом одгонять;

Цей кипарис, аж чорний, оддалі

Нагадує ченця чи трунну свічку,

А синєє те море гомінке

Безмежністю принижує, жахає

І потай все щось грізне буркотить...

Ясні у нас в зелених рямах плеса,

Стрункі, гнучкі тополі по гаях

І люб'язно мигтять на небі зорі...

Маруся

Ах, знов!.. Тривай! Хіба чуже все зле?

Хіба свого не можна вже й забути,

А край чужий не можна полюбить?

Та вся любов - єдина звичка, й годі...

То тільки кіт звика до місця; так,-

Бридня усе!

Леся

Ой не бридня, ніколи!

Як не було б гаразд на чужині,

А рідний край все буде нашим раєм!

Хто неньку нам здолає замінить,

Хто чуло так пригорне, приголубить?

Хто втре сльозу? Розважить серце хто?

Помолиться хто богу?

Маруся

Годі, годі!

Ой, що мені ти пригадала!..

Леся

Я?

То знехотя... пробач, голубко! (Цілує.)

Маруся

Знаю...

То я така вродилася дурна...

З родиною померлою ношуся...

Яка й краса! Степи, луги й степи...

Леся

А знов бори, гаї, діброви, луки,

Мережані квітами й ковилем

А річеньки яскраві та прозорі,

Білесенькі хатини і садки...

Маруся (захоплюючись)

Свій кревний люд, свій люд хрещений, милий,

Укохана річ наша, голосна,

І чарівна, журливо-чула пісня -

Ой рідний край!.. Ох, як болить отут,

І сил нема... (Перебиває себе.)

Щось я хотіла знати

Й забулася... Все маю розпитать...

Та й не зберусь... Ти так недавно з нами...

А! Розкажи, як сталось, що ти тут?

Яка тебе спіткала люта доля

З того часу, як нас забрали двох

І вивезли навік?

Леся

Смутнії згади,

Бодай би їх забути! Хтіла я

Не раз сама на себе зняти руки,

Так не дали й того мої кати -

Мій кожний крок під пильним був дозором.

Ой матінко, ой милий боже мій!..

Яка нудьга, яка страшна гризота

Тоді мені всю душу поняла!

Але проте мене ще шанували,

Вважаючи, щоб не лила я сліз,

Щоб на виду від горя не марніла.

Маруся

Так, так, щоб взять дорожче на торгу.

Леся

Татарин мій купців водив чимало...

Але мене не зваживсь, як других,

Показувать... боявсь мого одчаю

І дороживсь ціною... Років три

Ніхто не мав снаги мене й купити,

Але знайшовсь нарешті багатир,

Що заплатив і взяв мене в рабині...

На щастя, він у мене закохавсь

І не хотів мене добути ґвалтом...

Та мала я й кинджала про случай...

Маруся

Така й мене отут спіткала доля:

І мій паша, закоханий на смерть,

У ніг лежав, благаючи кохання,-

І розтопив нарешті серця лід.

Леся

Бо перше ти нікого не кохала,

Не знала ти жаги...

Маруся (тривожно)

А молодий,

З яким взяла святе я заручення?

Леся

Сохрон, жених? То інше почуття!..

Омана, вір: його ти шанувала,

Як лицаря, як друга, і - не більш!

Вогнем палким до його не горіла...

Маруся

Але то гріх...

Леся

Не вільні в серці ми,-

Воно одно над нами єсть владика

І примхою іде наперекір...

Ти подолать його не мала сили...

Маруся

Так, так було... боролась я дарма.

Молилася, ридала дні і ночі,

Але з паші не зводила очей...

Себе кляла... Сохрона в серці крила,

А він все блід і брався туманом,