Ярослав Мудрий

М и к и т а

Менi чужий! А хто ж бо дав вам право

Вiд Новгорода всього промовлять?

Хто ви такi? Самотнi i лукавi,

Ви плетете гнилу, нiкчемну сiть,

Якою вам життя не зупинить,

Новгород стоїть за Ярослава

I за єдину руськую державу.

Р а т и б о р

Що кажеш ти, безумче! Ти ж бо сам

Розпечений кривавою жагою...

М и к и т а

Нехай це я! Я скривджений судьбою

I маю право мстити за отця,

Хоч знаю сам, що в час рiшучий бою

Не доведу я помсти до кiнця...

Iдiть собi! I не менi, а вам

Зачинять дверi новгородських брам!

Iде повiльно в браму. Давид i Ратибор виходять. З замку виходять пишно одягнена Iнгiгерда з Ульфом, продовжуючи розмову.

I н г i г е р д а

Своїм не вiрю вухам! Ярослав

Вiдняв у тебе Новгород! Вiдняв

Удiл наслiдний родичiв моїх!

У л ь ф

(хмуро).

Не тiльки це. Неначе справдi снiг,

Знов накотивсь на мене вчора князь,

Щоб з Ладоги також я забиравсь.

I н г i г е р д а

(обурено).

Як з Ладоги! Нечувана новина!

З Альдейгюборга, мiста мого вiна 1,

Де сам Рагнвальд намiсником сидiв!

Та це ж образа пам'ятi батькiв

Й менi самiй! Вiн збожеволiв, певно!

Образа це тяжка, смертельна, кревна!

Та ще в той час, коли Гаральд вертає,

Овiяний вiтрами всiх морiв,

Де слави вiн всесвiтньої зажив!

Нi, з князем я сама поговорю,

Зарано вiн людей тих ображає,

Якi колись знайшли його зорю!

Стривай! Йому хоч трохи я вiддячу.

Звели дружинi, щоб сурмили збiр.

1 В i н о - посаг.

У л ь ф

Але ж нема Гаральда, i дозiр

Не сповiстив про нього ще неначе...

I н г i г е р д а

Iди й сурми!

Ульф, здвигнувши плечима, iде в браму. Зараз же по тому в замку чути урочистi звуки сурми.

I н г i г е р д а

Нехай тепер побачить.

IV

З брами виходить загiн князiвських дружинникiв, який вишикується обабiч ворiт, а за хвилину виходить Ярослав. Вiн в повному князiвському уборi, але хмурий i стурбований. Вiн жестом спиняє почет, що йде слiдом за ним,- бояр, духiвництво, дочок,- затримавши одного лише Сильвестра, з яким виходить на авансцену.

I н г i г е р д а

(про себе)

Нехай тепер Гаральда почекає,

То, може, це зiб'є йому пихи...

Боюся я, що справа йде до краю

I не минути свар менi лихих...

Пауза. Напружене чекання.

Я р о с л а в

(до Сильвестра).

З усiх сторiн встають примари давнi,

Мої полки побито у Зирян,

I знов Мстислав готує меч i брань

На города й права мої державнi...

Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре,

Не в перший раз менi водити рать.

Страшне дорiг таємне перехрестя,

Коли не знаєш, путь яку обрать.

I знов бiда. Неначе снiг весняний,

Зваливсь Гаральд на голову менi...

Що тут робить?.. Вiддать дочку кохану

В далекий край? О, нi, це гiрше смертi...

Лишити тут з Гаральдом? Знову нi!

Це значить дати зброю Iнгiгердi,

Та ще в таку знаменную добу,

Коли на бiй я викликав судьбу...

С и л ь в е с т р

Судьба царiв земних в руцi господнiй,

I не страшний в апрiлi божий снiг,

Бо не к рiздву iде, а к великодню,

I скоро вже прийде вiн на порiг.

Розтане снiг, а з ним твої турботи,

Та i дочку вiдпустиш не навiк.

Я р о с л а в

(нетерпляче).

А там весна... а там... яка нудота

Оцi слова нiкчемнi i пустi,

Що їх за мудрiсть продають в життi!

Мовчи, монаше! Не дратуй словами.

Де ж той Гаральд? Невже перед дверима

Його повинен ждати руський князь!

Гей, хто там є?

Слав'ята пiдходить.

Хто дав тобi наказ

Сурмити збiр, коли нема Гаральда?

С л а в' я т а

(здивований).

Княгиня, княже. Власне, син Рагнвальда.

Я р о с л а в

(гнiвно).

Це змова, щоб мою понизить честь!

Де Iнгiгерда?

Iнгiгерда пiдходить.

Знову злая лесть!

Як цар Давид глаголет. Знов мене

Ядий мiй хлiб вражає. Хто почне

Гiрке вино, то хай не кривить рота.

I н г i г е р д а

(гордо).

Не Ульф почав. Тобi прийшла охота

З Альдейгюборга вигнати його.

Iз мiста вiна шлюбного мого!

Як мiг Гольмгард у нього ти вiдняти?

Я р о с л а в

(гнiвно).

Гольмгарда я не вiдаю, жона!

Є Новгород - i час би пам'ятати

Княгинi руськiй славнi iмена!

I не вiдняв, бо не його то мiсто,

Правителем моїм лише вiн був.

Та й празив зле i не принiс користi,

Згубив полки i слави не здобув.

То дякуйте ж терпiнню моєму,

Що голови я не зiтнув йому

I в монастир тебе ще не замкнув!

I н г i г е р д а

(блiднучи вiд гнiву).

Не смiєш ти! Вiн ярл 1 i старший в родi,

А я дочка Олафа!

1 Я р л - можновладний граф.

Я р о с л а в

Досить! Годi!

Доволi вже цих ярлiв без землi!

Пройшли часи Еймунда i варягiв,

Якi на Русь по золото плили.

I н г i г е р д а

Тодi i ти не мав землi i стягiв,

Еймунд тобi здобув i Русь i стол.

Сурми i музика.

Я р о с л а в

Яка брехня! Наємником за грошi

Був твiй Еймунд, а потiм перейшов

До ворога,- що дав за меч дорожче.

Такi варяги!

I н г i г е р д а

(спалахнувша).

Але i ти варяг!

Я р о с л а в

Нi, не варяг! Є в мене кров iная.

I н г i г е р д а

Рабинина...

Я р о с л а в

З усiх небесних благ

Найвищим благом кров я цю вважаю,

Що є з народом вiрний мiй зв'язок.

Менi не треба пишних тих казок,

Що предкiв нам шукають десь за морем.

Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,

Вiд Києва до Ладоги живе.

I не заброд Iсландiї суворих,-

Мене своїм вiн предком назове!

Повертається, щоб iти до помосту, але в цю мить пiдходить видимо стурбований Мирослав.

М и р о с л а в

Пробач менi, великий господине!

Я р о с л а в

Що там таке? Нема часу для справ.

М и р о с л а в

Чекать не можна. Знов про Коснятина

Я новину важливую пiзнав.

Дивись цей лист, його перехопили

В кружалi 1 ми в таємного гiнця.

На тебе змова...

1 Кружало - шинок.

Я р о с л а в

(переглядає нашвидку пергамент).

Ще не до кiнця

Звершили ви своє ганебне дiло!

Не досить їм державу розхитать,

То вже мене вразити яко тать,

О Коснягине, мислиш, раб лукавий!

На родича, на князя нiж кривавий

Наважився убивцям передать...

Чи не тебе прощав я стiльки раз,

Шануючи усi твої чесноти

I допомогу в оний бурний час...

I ось тепер знов заколот i проти

Мого життя крамола пiднялась!

Так, це його i пiдпис, i печать...

Але кому ж надiслано листа?

М и р о с л а в

Тепер цього не можна вже пiзнать,

Бо посланця живим я не застав.

Я р о с л а в

Страшнi дiла! Коли закон i правду

Нарештi я затвердив на Русi,

Вони вiйни i кровi тiльки жаждуть,

Щоб повернуть усобицi часи.

Нi, годi вже вагань i милосердя!

Вразити треба гiдру навiсну...

У монастир замкну я Iнгiгерду

I Коснятину голову зiтну.

З гордо пiднесеною головою iде на помiст i сiдає на трон. Iнгiгерда, Анна, Єлизавета та 12-лiтнiй хлопчик Володимир iдуть за ним i займають свої мiсця. Бояри й дружинники стають навкруги помосту. Народ заповнює луг.