Ярослав Мудрий

Я р о с л а в

Я чую все. А ти ж бо тут при чому?

Тебе я знаю. Каменщик єси,

З отих майстрiв, що храм новий будують.

Чого прибiг?

Ж у р е й ко

Моя то лада, княже,

I за її я мушу встати честь.

Я р о с л а в

(гнiвно).

Ти мусиш храм усердно будувати,

А ти ще всiх з роботи позривав!

Ж у р е й к о

(хмуро).

Ранiш нiж храми будувать святi,

Годиться правду ствердити в життi.

Я р о с л а в

(гнiвно).

Подякуй лиш, що твердi вашi шиї

Згинаю в храмах я пред олтарем,

А не на торзi княжеським мечем.

Нехай вас учать словеса святiї.

Ну, то чого ж ти хочеш зараз?

Ж у р е й к о

Помсти.

Казни його - ти ж згадував про меч.

Я р о с л а в

Чого ж ти сам не покарав його?

Твоє було це право.

Ж у р е й к о

Не було

Мене в той час. Коли його зв'язали,

Не мiг же я такого убивать!

Л ю д о м и р

Всiх треба їх од нас повиганяти,

Бо кривди лиш i сором.

Я р о с л а в

(про себе).

Боже правий,

Як важко це - творити правий суд...

I де цiна життю! Його ж не вернеш

Нi золотом, нi кров'ю. Лиш одна

В цiм правда є - щоб трепетали злi

I тиша панувала на землi. '

I н г i г е р д а

(що помiтила вагання Ярослава).

Дозволь тобi порадити, мiй княже,

Адже ж Гаральд поїде, то нехай

Пролита кров човна його не тяжить,

I вирою 1 ти вбивцю покарай.

Хай золотом вiдкупиться.

1 Вира - грошова кара, встановлена в "Руськiй правдi" Ярослава.

Я р о с л а в

(спалахує гнiвом).

Ти знов

За цих заброд-варягiв обстаєш,

Як в Новгородi, де лилася кров

Моїх мужiв, ошуканих за те ж!

Не буде ж так! Отець мiй Володимир,

Коли поклав змiцнити на землi мир,

Сокирою розбiйникiв карав!

Урун! Слав'ято! Плаху та сокиру!

Вам Ярослав затвердив правду-виру,

То правду-меч покаже Ярослав!

Є л и з а в е т а

(кидається до батька),

Нi, нi, не треба кровi, тату милий!

I Володимир потiм скасував

На смерть карати. То i ти помилуй!

Нехай-бо мудрим буде Ярослав,

Яким народ уже тебе назвав!

(Звертається до Людомира).

Прости i ти злочинця, дiду любий!

Навiщо кров? Вона ж не верне згуби

I сина вже твого не воскресить.

Л ю д о м и р

(розчулений).

Хай буде так, дитиночко ласкава,

Мов сонечко, ти сяєш на землi...

Хай доленька ясна тобi щастить

I лада любого Даждьбог тобi пошли.

Я р о с л а в

Да буде так. То розв'яжiть його

I хай заплатить вiсiмдесят гривен -

Подвiйну виру.

В натовпi глухе ремство.

Ж у р е й к о

(хмуро).

То неправий суд.

Я р о с л а в

Ти, каменщик, коли будуєш церкву,

Єдиний кут свiй бачиш, я ж усю

Вiд самого пiдмурка до хреста.

Варта розв'язує Турвальда.

Га р а л ь д

(кидає йому великий гаман з золотом).

Не вартий ти помилування, дурень!

Принцесi дякуй за своє життя. Плати вину!

Слав'ята i Ярун вiдлiчують грошi i дають Людомиру.

Т у р в а л ь д

(випростується з дурним смiхом).

Тепер, ха-ха, я вiльний.

I дiвку цю я золотом купив!

(Хапає в обiйми Милушу).

Вона моя!

Ж у р е й к о

(кидається до нього),

То пропадай же, клятий!

(Вражає Турвальда ножем, той падає).

Я р о с л а в

(в страшному гнiвi).

Держiть його!

Але Журейко зник у натовпi. Гаральдовi варяги кидаються, вихопкзши меч, на Людомира й Милушу.

Гей, рицарi, до зброї!

Рубайте всiх!

Але Микита з силою вiдштовхує перших двох варягiв.

М и к и т а

Геть проклятi заброди!

Варта й юрба будiвникiв мит'тю вiдтiсняє й обеззброює варягiв. Шум стихає. Єлизавета горнеться в сльозах до Ярослава.

Я р о с л а в

Ось бачиш, люба доню, мудрий лад

Не насадити кроткими руками,

Немов троянд i лiлiй тихий сад.

Як дiїїсий лiс мотиками, роками

Державне поле треба корчувать,

Щоб гиросла на ньому благодать.

Да буде мир! I богом я клянусь,

Що кожного вразить моя сокира,

Хто збаламутить Київ наш i Русь,

Хто осквернить насильством справу миру,

Як каменщик, що оголив ножа,

Коли я суд перед людьми держав.

Тепер до працi. Хай живуть навiки

Державна Русь i Київ наш великий!

Вигуки. Сурми.

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

"КВIТНЕВИЙ СНIГ"

1032 р.

Той самий лужок перед княжим замком в Києвi, що й у попередньому актi. Але тепер усе: i луг, i дерева, i виступи стiн, дверей та вiкон замку - занесене несподiваним квiтневим снiгом, що випав вночi i не встиг ще нi пожовкнути, нi розтанути.

Чудовий сонячний ранок з легким приморозком. З правого боку лугу збудовано дерев'яний помiст, який зараз кiлька отрокiв i майстрiв застилають червоним сукном, iншi ладнають крiсла.

Бiля брами стоїть, опершись на топірець, хмурий воїн.

І

З замкової брами виходить Людомир. Спинившись бiля ворiт, вiн дивиться примруженими i прикритими рукою очима на снiг i непохвальне хитає головою.

Л ю д о м и р

(до вартового).

Диви, яке! У квiтнi раптом снiг!

Уже весна дерева розбудила,

Уже струмки побiгли по ярах

I Хоре 1 великий зняв покрови бiлi

З усiх полiв i в зелень їх одяг.

Аж раптом снiг... не гоже... не добро.

З давнiх-давен такого не чували,

Щоб снiг новий у квiтнi. Не гаразд...

Хiба в той рiк, як Володимир князь

Старих богiв повикидав в Днiпро...

(Хитає головою),

Еге.. еге... було це в рiк печалi...

Ось i тепер... не гоже... не добро...

Лиш воронам це радiсть. Ворон кряче

На снiг новий. Бо - кажуть, прилетiв

З-за моря крук, отож воно i значить:

Гаральд цей крук, i на голубку нашу

На бiлую... вiн кiгтi нагострив.

1 Хоре - божество у слов'ян.

З лiвого боку виходять Давид i Ратибор, двоє похмурих новгородських мужiв, солiдно вдягнених в суконнi шуби. Вони йдуть до брами, але вартовий їх спиняє.

В а р т о в и й.

Не можна в терем. Хто ви єсть?

Р а т и б о р

(суворо, басом).

Пусти.

Ми нарочитi мужi Новгородськi

Давид i Ратибор.

Д а в и д

(улесливо, тенором).

Шукаєм мнiха

По iменi Микита. Сей монах

Живе у князя i малює книги.

В а р т о в и й

Проходьте.

Л ю д о м и р

Не люблю цих дзвонарiв.

Давид i Ратибор проходять в браму.

З мiста, але з правого боку, знизу через яр пiдiймається схвильована і задихана Милуша. Вгледiвши батька, вона пiдбiгає до нього.

М и л у ш а

Ой любий тату! Що я зараз чула!

Ходiм сюди!

(Одводить його далi од брами).

Не знаю, що й робить.

Л ю д о м и р

Та що таке, що скоїлось?

М и л у ш а

На торзi

Зустрiла я одного тесляра,

Який тодi з Журейком працював.

О ладо мiй! Невже вiн повернувся?