Де зерно, там i полова

Кропивницький М. Л.

ДЕ ЗЕРНО, ТАМ І ПОЛОВА

(Дві  сім*ї)

                                             Драма в 4-х діях

               Дієві люди:

Самрось Жлудь, міща­нин.

Зінька, йо­го жінка.

Роман Жлудь, па­ру­бок.

Настя Жлу­ди­ха, ма­ти Сам­ро­се­ва і Ро­ма­но­ва.

Степан Ре­ва (по-ву­лич­но­му Ча­бан), се­ля­нин.

Хотина, йо­го жінка.

Хведоска, їх доч­ка.

Кирило, ста­рий дід.

Харитон, се­редніх літ

Юхим, йо­го син, па­ру­бок.

Денис, Пилип, Свирид - се­ля­ни.

Онопрій Мит­рох­ва­но­вич Чи­кал­ка, кра­мар.

Старшина.

Писар

Ганна, мо­ло­ди­ця

Любка, Мотря - дівча­та

Дівчата, па­руб­ки, на­род, старці, діти і му­зи­ки.

Діється на селі.

ДІЯ ПЕРША

На при­горі се­ло. В гли­бині ко­ну дзвіни­ця і бар­хан; ближ­че, поліво­руч: «Волостиое прак­ле­ние», пра­во­руч крам­ни­ця з таб­лич­кою: «Бо­ко­ле­ная лаф­ка». Біля дзвіниці, на східцях, старці; по­де­ку­ди сну­ють діти з кра­шан­ка­ми.

З дзвіниці ви­хо­дять дівча­та, ше­по­чу­чи і хи­хи­ка­ючи проміж се­бе, і про­хо­дять в са­док, що за бар­ка­ном; за дівча­та­ми по­одаль ідуть пи­ша­ючись па­руб­ки.

Мотря, Хве­дос­ка і Люб­ка ви­хо­дять з дзвіниці.

Хведоска. Яка тісно­та в церкві: ми­ру, ми­ру, мов бджіл у ву­ли­ку,- так і ки­шать, так і гу­дуть! Душ­но в церкві, аж млос­но!

Мотря (хи­хик­ну­ла). Чис­то!.. Я вже ди­ву­ва­ла­ся, ди­ву­ва­ла­ся, як це ти не зомліла! Чуєш, Люб­ко! Ба­чи­ла ти, скільки Хве­дос­ка свічок приліпи­ла, ма­ло не до кож­но­го об­ра­за?

Хведоска. Тобі заздрісне, чи як?

Мотря. Чис­то! За ко­го ти їх так ба­га­то став­ля­ла?

Хведоска. От тобі й знаєш, за ко­го,- за батька, матір, за рід і за мир хре­ще­ний.

Мотря. Чис­то! А за то­го ж ми­ря­ни­на скільки?

Хведоска. За кот­ро­го? Ну й що ти раз по раз ви­га­дуєш?

Любка. Ой, свя­та та бо­жа! Ще й пи­тає, за кот­ро­го.

Мотря. За то­го, що ціло­го се­миг­ри­ве­но­го пок­лав ти­та­реві на тарілоч­ку?

Хведоска. От так пак! На ж тобі!.. Пхі!

Любка. Ду­кар! Та­ко­му не ди­во й кар­бо­ван­ця ви­ки­ну­ти.

Мотря. Тільки що з'явив­ся він у церкві, так на­ша Хве­дос­ка зра­зу й нес­тя­ми­ла­ся!..

Любка (хи­хи­ка). Та вже й не пот­ра­пе, ку­ди їй очі звес­ти.

Хведоска. От­же, я і в го­ло­вах собі нічо­го то­го не пок­ла­даю… З якої б то хво­ро­би?

Любка. Він її очи­ма пе­че, а во­на аж міниться в лиці, та все, сер­деш­на, мо­литься, та нав­колішки припа­да!

Хведоска. Вже вхо­пи­ли на кутні?

Мотря. Слу­хай-бо, Хве­до­ню! Нев­же ж і справді він і досі і сло­вом те­бе не за­че­пив?

Хведоска. З якої не­мочі? Що я йо­му або він мені? Бай­дужісінько!..

Пішли в са­док.

Сам­рось Жлудь і Ро­ман зу­пи­ня­ються на ба­бинці.

Самрось. Ну, ска­жи, по­жа­лус­та, га? Прога­вив ку­ма Онопрія Мит­рох­ва­но­ви­ча в церкві та й не пох­рис­то­су­вав­ся з ни­ми!.. По­ка лю­де зап­ри­час­тяться - сьогодні спа­сел­ників си­ла! - збігаю та пох­рис­то­су­юся. (Іде до крам­ниці).

Роман. Ко­ли б же ти там не ба­вив­ся!

Самрось. Отак! Ма­ненький я, чи що?

Роман. Батько ско­ро зап­ри­час­тяться…

Самрось. Та що?

Роман. До­до­му їха­ти­мем.

Самрось. Ду­маєш, що нап'юся? Здається, я ще не ду­рень на світі? (Пішов у крам­ни­цю).

Роман (сам). Ба­чив, що й Хве­дос­ка вкупі з дівча­та­ми вий­шла з церк­ви,- ку­ди ж во­на поділа­ся? (Огля­да навк­ру­ги). Нев­же пішла до­до­му? Цеб­то й сьогодні не до­ве­деться зустріти­ся? Ма­ло не що­неділі ба­чу її в церкві, а ще ні ра­зу не спобіг її так, щоб пе­рестріти, та поз­до­ров­ка­тись, та хоч би слов­це про­мо­ви­ти. І во­на ніби на­ро­чи­то об­ми­нає ме­не, все ос­то­ронь об­хо­де… Нез­ви­чай­но так ні з сього ні з то­го на­ло­пом піти на­зустріч, пе­ре­пи­ни­ти… Та вже ж або сьогодні, або завт­ра - приїду пря­мо до її батька, ви­га­даю яке-не­будь діло… (Іде до бар­ка­на).

Харитон, Ки­ри­ло, Пи­лип і Де­нис.

Денис (бу­хи­ка). Та й дов­го ж піп при­ча­ща!

Харитон. Спа­сел­ників ба­га­то: ма­ло не на сот­ню!

Денис. Ніби не ма­ли ча­су за піст відговітись? Ко­ли б швид­ше роз­гов­ля­ти­ся… їсти - аж ду­ша бо­лить!

Ха­ри­тон (до Ки­ри­ла). Сиділи б, діду, у та­ке свя­то до­ма: лю­дей у церкві, як ко­машні, ма­ло вас не за­да­ви­ли!

Кирило. Га? Бог смерті не дасть, то й вовк не про­ковт­не!

Денис (бу­хи­ка). Тьху на те­бе, от при­че­пи­ло­сяі.. Не­на­че там тобі усе­ре­дині що гар­чить або ж гав­ка…

Пилип (глу­зу­ючи). То, ма­буть, горілка з сирівцем сва­риться? Ко­ли б до цього каш­лю та ще кольки…

Денис. Ко­ли б тобі до очей та більма!

Пилип. А ти б менш тріскав ку­кульва­ну, не да­ви­ло б!

Денис. Я за твої п'ю, чи як? Ти ме­не час­ту­вав ко­ли-не­будь?.. Роз­говіюся, за­раз на піч та й до­го­ри­че­ре­ва: спа­ти­му аж до провід!

Харитон. О! А до шин­ку?

Денис. Чорт­ма за що, в ки­ше­нях ані дзенькне!

Харитон. А набір?

Денис. Наб­рав­ся, бра­ту­хо, по самісінькі ву­ха!

Пилип. Ніби не знай­дуться такі, що по­час­ту­ють?

Денис. Ну й чо­го ти чіпляєшся, чо­го лізеш в вічі, як та слок­ва? Ав­жеж, що знай­дуться ще пу­тящі, не всі такі скни­пи, як ти!

Пилип. У ме­не дур­нич­ку ха­ва з'їла.

Денис. Во­на вже й те­бе туж-туж стріска!

Пилип. А стріска! Що ступінь, то вже ближч до до­мо­ви­ни.

Денис. Ко­ли б ду­мав про до­мо­ви­ну, не скла­дав би кар­бо­ванці в скриньку!

Пилип. Жи­вий про жи­ве міркує!..

Харитон. Ну й діжда­ли­ся ж теп­ла! Надів сьогодні гед­зе­ти­ка, дум­ка ши­ба­ла: змерз­ну! - аж во­но і в гед­зе­ти­ку па­рить.

Кирило. Га? То ще кров в тобі воює; а як мені, то ось і в ко­жусі хо­лод­но.

Харитон. Ну й зи­ма ж бу­ла!

Пилип. Су­туж­на!

Денис. Бу­ло б, мов­ляв, ще су­тужніш, та вже й ніку­ди!

Харитон. І дов­га! Та­ких зим дов­гих, ли­бонь, ще й не бу­ло?

Денис. Бу­ла б ще довш, та вже й ніку­ди!

Пилип. А тобі що? Ні во­ли­ка, ні корівки!.. Що ти, за па­шею бідкав­ся, чи як?

Денис. Не до те­бе п'ють!

Пилип. Не ста­ло топ­ли­ва, ти ха­ту об­дер?

Денис. Об­дер свою, а не твою!

Кирило. Далі зи­ми ще довші бу­дуть: пе­ред кінцем світу геть усе пе­реп­лу­тається…

Денис. Ли­бонь, во­но до то­го вже і йдеться. Ма­буть, і хов­рах геть по­ви­мер­зав? Торішню вес­ну мої хлоп­ча­ки та­ки на­ло­ви­ли їх, аж на оди­над­цять кар­бо­ванців; а цю вес­ну, ма­буть, чорт ма­ти­ме й то­го за­робітку?

Пилип. А чорт ма­ти­ме! Бо те­пе­ра до во­лості, пи­сар мені ка­зав, прий­шла ста­тис­ти­ка, що земст­во не пла­тити­ме вже за хов­рахів…