Повзе змiя

Довго так можна профілонити?

Але ж саме так ти колись починав. То, виходить, знову життя починається з нуля.

Знайшовши десь в одній з кімнат ручку та кілька чистих аркушів, Богдан Баглай примостився за столом, користуючись тим, що видно і не треба ховатися в парну, і заглибився в себе, час від часу щось записуючи, креслячи, знову записуючи. Так сплив ще один день, а під вечір, поки ще було видно, він почув, як до воріт будинку під'їхала машина.

А потім через вікно побачив, хто саме приїхав. Двоє ненависних йому людей. Журналісточка і мент. Мент і журналісточка.

Першим його поривом було зустріти їх біля вхідних дверей і відразу постріляти, не давши часу для подиву. Та чому ж не підготувати обом приємний сюрпризець… Вони люблять сюрпризи, ненависні люди. Вони тут будуть ховатися від нього, Богдана Баглая.

Ласкаво просимо.

Похваливши себе за те, що не надто порушив порядок у кімнатах, він прихопив із кухні пакет із рештками своєї їжі і, поки машина заїжджала у двір, шуснув до свого сховку, сподіваючись, що молодятам тепер не до парної. Навіть якщо до парної — ото здивуються. Ото помиються.

Ласкаво просимо.

На кухні вони говорили досить голосно. Баглай, постійно тримаючи парабелум перед собою, чув усе дуже добре. І коли зрозумів: мент їде дивитися, як ловитимуть його, Богдана Баглая, негайно придумав план дій. Ні, таки Фортуна — баба хороша. Єдина хороша баба на цьому світі. Нехай вона сьогодні забрала в нього все, зате нинішній подарунок — просто царський.

Коли у ванну потекла вода, він обережно висунувся — з’являтися зараз перед ясні оці цієї сучки не входило в його найближчі плани, та коли вона залізла й сидить, гола та намилена, це навіть краще. У ванній нікого не було. Не побачив Баглай нікого й на кухні. Лиш трубка мобільного телефону на столі.

27

— Оце шукаєш?

Олена почула його голос за спиною, та боялася повертатися. Страх не бачити небезпеку й чекати, поки до тебе підійдуть ззаду й візьмуть за горло переважив. Вона повільно повернулася.

Богдан Баглай стояв, спершись на одвірок, у дверях великої кімнати і грався трубкою мобільного телефону. Другу руку тримав за спиною.

— Дивись, що ще покажу, — рука повільно випросталася, в ній був телефонний апарат із відрізаним шнуром. — Нічого собі?

Олена далі мовчки дивилася на свого ворога.

— А чому не читаєш? Для тебе стараюся! Чи не подобається? Ти ж мусила вивчити все це напам’ять, скажи?

Олена навіть при бажанні не могла вичавити з себе жодного звуку.

— Прочитай, — тепер Баглай віддавав наказ, хоча голосу далі не підвищував, говорив спокійно, навіть лагідно. — Хочу послухати, як це звучить із чужих вуст. По ящику в тебе добре виходило. Читай.

Олена, ніби робот, піднесла розгорнутий аркуш на рівень очей, і таким самим безбарвним тоном продекламувала:

Рядки розпливалися перед очима, сльози наверталися на очі. Олені й далі здавалося, що все відбувається не з нею. Свій голос вона чула, немов говорив хтось сторонній, і цей сторонній голос тремтів. Але попри все вона дочитала до кінця:

— Можеш краще, — зробив висновок Баглай. — Та нічого, потягне. Знаєш, мабуть, я не такий уже й страшний, як тобі здається. Принаймні поки що, отак відразу, мені не хочеться робити тобі нічого поганого. Хоча, — холодні зміїні очі блиснули, — я уже для себе вирішив, скільки часу ти ще проживеш.

— Мені треба перевдягтися, — для чогось промовила Олена.

— І помитися можеш. Тобі сьогодні все можна. Я виконую останні бажання.

— Я пройду… нагору…

— Йди, моя лапа. Йди, моя киця. Потім пограємо в шахи. Ти давно не грала в шахи?

Обережно, просуваючись боком, не зводячи з Баглая очей, досі не вірячи, що він реальний, підійшла до сходів і обережно піднялася на кілька сходинок. Враз її ніби батогом шмагнули: вона рвонула нагору і зникла з поля зору Баглая. Хряснули двері якоїсь із кімнат. Почувся шум від пересування меблів.

Покрутивши в руках непотрібні йому вже телефони, Богдан Баглай пожбурив їх у куток. Потім узяв якусь ганчірку й витер усі місця, за які торкався руками. Коли її тут знайдуть, нехай спробують довести, що це саме він, Богдан Баглай, дістав її. Зайшов на кухню, зазирнув у холодильник, доїв шматочок шинки. Потім зітхнув, скинув куртку і неспішно почав підніматися сходами.

Парабелум лишився в кишені шкірянки, шкірянка — на полиці в парній. Сучка не дочекається легкої смерті. Аби спотворити її писок, не конче стріляти в нього, як він зробив це з її довбаним трахальником-продюсером. Попереду багато часу, в нього не менш багата фантазія. Баглай усміхнувся: у нього навіть творча уява розвивається, коли доходить до сплати за всіма рахунками.

28

Олена забігла до спальні, бо її двері були найближче. Зсередини жодна з кімнат не замикалася, тому вона спочатку налягла на двері спиною, а потім, зрозумівши сміхотворність власних потуг, схопилася за край шафи. Шльопанці заважали рухатися зграбно, Олена скинула їх, лишилася босою і, упершись ногами об дошки підлоги, налягла на шафу. На щастя, одягу в шафі не було, її чимось заповнювали лише тоді, коли на дачі хтось постійно жив, і Олениної сили вистачило, аби підсунути її до дверей впритул. У процесі вона забила об нижній край шафи великого пальця на нозі, та порівняно з тим, від чого вона намагалася захиститися, це виглядало дрібницею. Олена не відчула болю.

Баглай не поспішав, це ще більше лякало полонянку. Вона критично оглянула свою барикаду, запанікувала ще сильніше: ззовні двері нескладно відчинити, навалитися кілька разів — і шафа посунеться або навіть впаде. Більше притиснути не було чим, хіба що…

Ліжко!

Олена кинулася до нього, нахилилася. Пальці міцно схопилися за нижній край, руки смикнули ліжко на себе, воно посунулося, та з того боку раптом постукали в двері. Баглай стукав обережно, навіть делікатно, так заходять до кабінету начальства чи до кімнати, де перевдягається незнайома людина.

— Тук-тук-тук, — долинув із-за дверей його спокійний голос. — Хто в рукавичці живе?

У розпачі Олена відчайдушно смикнула ліжко до себе, потім пустила його і сповзла на підлогу. Поли халата розійшлися майже до пояса, оголивши ноги. Вона почувалася розхристаною, розтріпаною, однак думка про це зникла так само швидко, як і з’явилася. У скронях стукало молоточком: куди сховатися, як утекти…

Єдине вікно забране міцними вигнутими ґратами. Ззовні ніхто не залізе, про це господар подбав. Зсередини теж ніхто не вилізе, і, мабуть, існувала в цьому якась незрозуміла Олені логіка. Позаду — заґратоване вікно, попереду — Богдан Баглай, якого вона сама понад місяць тому назвала вбивцею-психопатом. І продюсер із режисером затвердили такий анонс.

— Ага, ми такі сильні, ми чимось підперлися, — ззовні щось сильне налягло на двері, шафа гойднулася. — Ну-у, це несерйозно, тьотю Лено. Ми ж не хочемо через двері балакати? А нам є про що поговорити, ні? Про нас із тобою. Чого ти там мовчиш? Ти там жива? Дивись мені, доживи, не придумай нічого.

Олена відповзла до стіни. Справді, майнуло в голові, ось вам і вихід. Краще померти до того, як людина, котра душить іншу людину колючим дротом, займеться тобою. Померти треба швидко й без болю. Олена зловила себе на думці, що вперше в житті хоче померти. Щоправда, в дитинстві, коли їй чогось не давали, кудись не пускали або не дозволяли дивитися телевізор пізно вночі, коли показують найцікавіше, вона шепотіла до себе: «Ось помру — будете знати», — але тоді вона чомусь знала: вона почне помирати, до неї негайно прибіжать, почнуть над нею голосити, все дозволять, усе дадуть, усе куплять… Тепер вона думала про смерть? зовсім не граючись, тим більше — не сподіваючись, що Баглай дивовижним чином зникне, варто їй ущипнути себе за руку.