Повзе змiя

Кинувши телефон під ноги, Глод, порушуючи всі правила безпеки руху, розвернувся на сто вісімдесят градусів просто на мокрій трасі. Права нога вдавила важіль швидкості мало не до підлоги, «Шкода» рвонула з місця і помчала крізь ніч, таранячи зливу, бризки розліталися з-під коліс. Глод летів уперед, вправно вписався у поворот, котрий проїхав кілька хвилин тому, руки намертво прикипіли до керма.

Ще один поворот. По зустрічній саме проїжджало якесь авто, «Шкоду» занесло, машини мало не зіткнулися. Але Макс вирівняв свою і притопив далі. Тепер дорога мала бути прямою. Стрілка спідометра перейшла за позначку «сто», поволі наближаючись до ста двадцяти. Звідти він їхав чи не вдвічі повільніше, тобто назад мусить повернутися вдвічі швидше. Часу в принципі минуло не так уже й багато. Ще можна встигнути. Треба встигнути.

Сто двадцять.

Мокрий слизький асфальт підступно зрадив колесам. Цього разу вирівняти авто не вдалося, машина пішла юзом, дорога несподівано кудись збочила, і в яскравому світлі фар просто на Глода мчав стовбур дерева…

25

Алла, хоча й колишня, та формально все ж таки дружина Романа Малиновського, який загинув так трагічно, замислено крутила в руках трубку радіотелефону. Нічогенькі в них розклади. Рому сьогодні поховали, а мобільник тієї курви вже бере якийсь мужик та ще й дурня вмикає: нічого він не розуміє, нікого не знає, я не я, хата не моя… Не твоя, дівчинко, не твоя. Нічого твого там немає, дарма що Рома з тобою спав.

Аллу дуже серйозно непокоїло, що ключі від дачі кудись зникли. Їх могло зажати те нахабне дівчисько, і жінка була свято переконана — швидше за все так воно і є. Доведеться від завтрашнього дня нацькувати на неї ментів, хай добровільно ключі віддає, дачу Алла сама перевірить, і не дай Боже хоч порошинка звідти зникне… Може, дівчисько не таке дурне, і не доведе справу до суду, віддасть ключики по-доброму.

Та після розмови з незнайомцем Алла злякалася несподіваної думки: а раптом ключі забрав той, хто вбив Рому? Чомусь міліція про такі припущення навіть не заїкнулася. І тепер якийсь брудний бандюга шурує в них на дачі… Алла, уявивши таку картину, здригнулася. Справді, менти не подумали про такий варіант розвитку історії з ключами.

Алла похвалила себе за передбачливість: ще вчора, коли до неї прийшов слідчий, старанно переписала собі його телефони. Службовий, мобільний, навіть вициганила домашній, і координати оперів, котрі спілкувалися з нею позавчора, у день убивства, теж не полінувалася записати. Всі вони однією справою займаються, і тепер повідомити їх про своє відкриття не пізно.

Розкривши блокнот на потрібній сторінці, колишня дружина Романа Малиновського Алла рішуче набрала телефон слідчого. Почала відразу з мобільного. Куди скажуть, туди потім і передзвонить.

Врешті-решт, нехай піднімуть задниці й перевірять, що робиться на її дачі.

26

Останній щедрий подарунок Фортуни Богдан Баглай прийняв стоїчно.

Він розумів, що вбиваючи продюсера, котрий, на його щастя, виявився ще й трахальником цієї недолугої Лєнки-сучки, попри всю обережність аж надто наслідив. Він назвав секретарці своє прізвище. Іншого гачка для потрібної йому людини він не вигадав, мужик клюнув, але завалити такого бізона — дарма не проканає. Розкручувати його вбивство почнуть із низького старту, і відразу ж пов’яжуть його стрімкий підрив із робочого місця з прізвищем Баглай. Тому облогу він вирішив на деякий час припинити і дриснути з Києва подалі й надовго.

Думка про Львів виникла практично відразу. Крім ворогів у нього там лишилася парочка знайомих ще по старих справах. Його, звісно, не зустрінуть радо та не обнімуть. Йому ніхто ніколи не радів, навіть рідні батьки. А обнімали лише повії та ще Людка. Ця теж не раділа, але хоча б ставилася по-людськи. Крім того, Баглай признався собі чесно: йому набридло триматися самітником. А у Львові є пацани, котрі готові стати до бою. Ні, не просто зараз. Спочатку довести до ума справу з журналісточкою, це — святе. Поки що пересидіти тижнів зо два і прозондувати ґрунт. Але хату на Дарниці доведеться віддавати. Нічого, нову собі знайде.

Речі він лишив на квартирі. З собою прихопив паспорт, трофейний парабелум і двісті баксів: національна валюта вже скінчилася. Чому саме двісті, Баглай дотепер не може пояснити. Сотку поміняв відразу, гонорово доїхав до вокзалу на таксі, досить швидко купив квиток на фірмовий поїзд. Відразу повертатися до квартири не хотілося. Що саме підштовхнуло його просто з вокзалу дзенькнути господині квартири, аби попередити, щоб увечері прийшла за ключами, він потім теж не міг визначити. Внутрішній голос. Швидше за все, іншого пояснення не знаходив.

Трубку взяла маленька дівчинка і чемно пояснила: вона вдома сама, бабуся на роботі.

— А ви теж із міліції?

— Чому? — всередині раптово стало порожньо.

— Бабусю сьогодні запитували дяді з міліції. Я не відчинила двері, бо мама чужим дядям…

Трубка рвучко лягла на важіль.

Ось і все. У Баглая стало розуму, аби скласти два та два, прорахувати все і зробити єдино правильний висновок: повертатися на квартиру не можна. Ще хвилину тому в нього було майже сімдесят п'ять тисяч доларів США, дві одиниці зброї і повні кишені перспектив. Тепер капіталу — без малого дві сотні, квиток до Львова в один кінець, парабелум із повною обоймою, паспорт на чуже прізвище й відчуття цілковитої загнаності. Ще ключі від квартири, чужої і вже непотрібної йому.

Стоп. Є ще одні ключі.

Баглай усміхнувся сам собі. Хороший хлопчик, хороший. Тоді, допитуючи забави ради вже приреченого на смерть багатого дядю-продюсера, він запитав про ключі на брелокові просто так, бо цікаво — невже один мужик замикає себе на стільки замків. Піддавшись нападові несподіваної люті, Баглай тоді стрельнув йому прямо в писок, зняв ключі від дачі та гаража з кільця й поклав собі в кишеню. Отак, чувак. Не знадобиться тобі тепер дачка. Не посадиш ти на ній більше малинку. Не возитимеш туди більше «гаманців» із доглянутими тьолками. Тоді він ще не знав, для чого йому ці ключі.

Тепер знає.

Тікати захотілося негайно, але Баглай стримав себе. Тепер білий день, дачне селище, мабуть, порожнє, і навіть нехай він, не орієнтуючись на місцевості, шукатиме потрібну дачу довгенько, все одно є ризик з'явитися там, наче чиряк на задниці. Тому він спочатку неквапом розвідав, яким чином можна дістатися до згаданих продюсером Рожнів, довідався про розклад автобусів, купив якихось продуктів і по обіді вирушив до місця чергового сховку.

Дачна місцевість насправді виявилася безлюдною. Потрібний будинок Баглай знайшов не так швидко, як хотів, але нарешті дістався кінцевої мети. Хвіртку не відчиняв, просто переліз через паркан. Кілька поворотів ключа — і ось він уже в безпеці.

У відносній безпеці. Бо не можна вмикати світло, не слід маячити у вікнах, і взагалі — треба перетворитися на малу сіру мишу. У ці хвилини Баглай себе ненавидів, ненавидів своє становище, але легше від цього не ставало.

Поки видно — обстежив будинок і переконався: ззовні сюди хрін залізеш, коли запакувати двері зсередини, Очевидно, справді боявся покійний їхнього брата. Грати на кожному вікні, зате двері в кімнатах благенькі, символічні. Зненацька Баглаю захотілося все тут поламати й потрощити, та він стримався.

Коли вже сутінки стали зовсім густими, він знайшов для себе ідеальний сховок. У ванній кімнаті виявив невеличку сауну. Митися він не збирався, але всередині парної є полиця, де можна лежати, і, головне, світло можна вмикати, не боячись, що тебе помітять ззовні. Тут, у парній, втікач і розмістився. Було холодно. Опалення, напевне, існувало, та Баглаєві не хотілося ризикувати й валандатися з ним. Лежав просто так, одягнений і взутий. Лежав і накопичував злість, відчуваючи себе знову в камері. Так і заснув.

Ранок наступного дня не приніс нічого втішного. Баглай просто не уявляв, скільки він може сидіти на цій дачі. Адже рано чи пізно сюди хтось прийде. З другого боку, тікати немає куди. Ясна річ, ні до Львова, ні до іншого міста тепер він уже не поткнеться. У нього є трошки грошей і пістолет. Він за межами Києва і фактично вільний. Документи згоріли, козиряти ними надто ризиковано, та на крайняк піде. Ну то що? Весела перспектива: перед ним — велика дорога, в нього — заряджена зброя.