Безпека життeдiяльностi

а) краще повторювати матеріал лекції частіше і потроху, ніж рідше і багато;

б) краще прочитати матеріал лекції 2 рази уважно, ніж 10 разів неуважно, поверхово;

в) треба чергувати складний матеріал із більш доступним, цікавий із менш цікавим, використовуючи при цьому усі види пам’яті: зорову, словесну, образну, емоційну.

§3. Психічні властивості людини.

Темперамент та його типи

Темперамент (від лат. temperamentum - узгодженість, устрій) - це індивідуальні особливості людини, що виявляють себе у силі, швидкості, напруженості й урівноваженості перебігу її психічної діяльності, а також у порівняно більшій або меншій стійкості її настроїв.

Історія виникнення вчення про темперамент бере початок у Давній Греції, де празасновник сучасної медицини Гіппократ (V-IV ст. до н.е.) узявся пояснити особливості поведінки людини, виходячи із домінуючої у ті часи теорії Арістотеля щодо побудови речовини з чотирьох елементів-властивостей.

За Арістотелем, першоцеглинами Всесвіту є 4 елементи: сухість, холод, вологість, тепло. При своєму поєднанні сухість і вологість утворюють землю, холод і вологість - воду, вологість і тепло - повітря, тепло і сухість - вогонь. Гіппократ, за аналогією, висунув гуморальну (рідинну) теорію темпераменту, пов’язуючи наявність в організмі жовтої жовчі („hole”) із холеричним типом темпераменту, наявність слизу („phlegma”) із флегматичним типом темпераменту, наявність чорної жовчі („melas hole”) із меланхолійним типом темпераменту, а наявність крові („sanguis”) - із сангвіністичним типом темпераменту.

За спостереженнями Арістотеля кожний холерик нестримний у своїх діях, кожний флегматик впертий у діях, меланхолік - малоактивний, сангвінік - барвистий у мові.

Термін темпераментувів у вжиток давньоримський лікар Гален (130-200 рр. н.е.), автор праці „Про частини людського тіла”. На відміну від Гіппократа, Гален нараховував вже 13 типів темпераменту, дотримуючись, як і Гіппократ, наївної гуморальної теорії, котра так і не знайшла фізіологічного обґрунтування.

Пізніше пошуки фізіологічної основи темпераменту продовжувалися. У IX-XX століттях їх шукали у морфологічних особливостях людської голови (Ф.Галль), у товщині нервових волокон (В.Бехтерєв), у конституції людського тіла (Е.Кречмер, Уїльям Шелдон), але безуспішно.Нобелівський лауреат Іван Павлов (Росія) фізіологічні основи темпераменту знайшов у специфіці функціонування великих півкуль головного мозку, яка визначає умовно-рефлекторну діяльність людини.

За Павловим, САНГВІНІК - людина із сильним рухливим, урівноваженим типом нервової системи; ХОЛЕРИК - людина із сильним рухливим, але неврівноваженим типом нервової системи; ФЛЕГМАТИК - людина із сильним, врівноваженим, але інертним типом нервової системи; МЕЛАНХОЛІК - людина із слабким гальмівним типом нервової системи.

У сучасній практиці тип темпераменту визначають шляхом тестування. Найбільшої популярності набрало тестування Г.Айзенка (коло Айзенка): У сучасній психології виділяють вже 72 типи темпераменту - цілу періодичну систему (на кшталт Періодичної системи хімічних елементів).

У нормальних умовах темперамент проявляє себе лише в особливостях індивідуального стилю діяльності

В екстремальних умовах вплив темпераменту на ефективність життєдіяльності суттєво зростає, бо попередні засвоєні форми поведінки стають неефективними і виникає потреба у додатковій мобілізації організму, аби впоратися із несподіваними чи дуже сильними зовнішніми впливами. У масових професіях властивості темпераменту, впливаючи на діяльність, тим не менш, не визначають її продуктивності, бо одні психічні властивості можуть бути компенсовані іншими. (індивідуальній системі прийомів і способів дій, характерних конкретній особі), який не з’являється стихійно, а виробляється поступово іноді протягом усього життя.

У професіях, де діяльність відбувається в екстремальних умовах, пов’язаних із значним ризиком прояву небезпек та великою відповідальністю (льотчик-випробувач, диспетчер аеропорту, оператор швидкоплинних процесів тощо), вимоги до психіки і, зокрема, темперамент, визначають професійну придатність.

Найефективнішою є організація робочих пар у складі: холерик-сангвінік, сангвінік-меланхолік, меланхолік-флегматик.

Оволодівати властивостями свого темпераменту, навчитися їх компенсації можна, розпочавши це у дитячі роки, розвинувши під час навчання і виховання, завершивши у процесі трудової діяльності.

§4. Психічні стани людини.

Стрес і стресові реакції організму.

Стрес (від анг. stress- напруга) - це сукупність захисних психічних реакцій, які виникають в організмі людини у відповідь на несподівану напружену ситуацію, спричинену діями зовнішніх факторів (стресорів).

Під час стресу виділяються гормони, змінюється режим роботи багатьох органів і систем людського організму. Доведено, що стресові реакції мають гормональне обґрунтування.

У певної групи людей дія стресорів викликає надлишкове виділення наднирковою залозою гормону - адреналіну. Належність до цієї групи означають як А-тип нервової системи. Його проявами є підвищена тривожність, загострення почуття відповідальності, працелюбство („до нестями”).

В іншої групи людей дія стресорів викликає надлишкове виділення наднирковою залозою іншого гормону - норадреналіну. Належність до цієї групи означають як НА-тип нервової системи. Його проявами є підвищена внутрішня напруженість, недовірливість, скритність і владолюбство.

Існує проміжний А + НА - тип нервової системи, проявами якого є тривожна недовірливість, підвищена емоційність, емоційні спалахи, коли спостерігаються коливання настрою від безмежної радості до глибокого відчаю.

Вироблення адреналіну наднирковими залозами кроликів, а норадреналіну - наднирковими залозами левів першим виявив американський дослідник Гудол у 60-і роки XX століття. Відповідно, у літературі належність до А-типу нервової системи іноді асоціюють із „ кроликами”, а належність до НА-типу - із „ левами”.

Переважне виділення адреналіну або норадреналіну наднирковими залозами людини першим виявив шведський дослідник М.Франкенхойзер у 1960 році.

Теорію стресу як специфічної психічної реакції розробив видатний канадський вчений Ганс Сельє у 1936 році. За теорією Г.Сельє, на дію стресорів організм відповідає типовими реакціями, у складі яких можна виділити 3 стадії: 1 - тривога; 2 - збудження; 3 - виснаження.

На стадії тривоги несподівана дія стресора може викликати раптове зниження психічних функцій організму - шок. Шок може супроводжуватися виконанням інстинктивних захисних дій, котрі є неадекватними ситуації (непотрібна метушня, заціпеніння тощо).

На стадії збудження (означеного Г.Сельє як евстрес) спостерігається підвищення психічних функцій організму до рівня, вищого за звичайний. Утім, на цій стадії стресової реакції може виникати психогенна анестезія, котра може тривати від декількох хвилин до кількох годин (не сприйняття фізичного болю, здатність розвинути неочікувано велику фізичну силу тощо).

На стадії виснаження нервової системи (означеної Г.Сельє як дистрес) можуть спостерігатися фізіологічні порушення (спазми судин, головний біль, гіпертонічний криз тощо). На цій стадії людині, як правило, потрібна фахова допомога лікаря, психолога.

Наслідками частих надмірних стресових перевантажень, дистресів є численні хронічні хвороби: виразка шлунку, рак, діабет, очні хвороби, гіпертонія. Вважають, що дистрес - причина неврозів, на які страждає близько 85% населення Землі.

Особливим стресором є натовп людей: випадковий, експресивний, конвекційний. Зменшення наслідків стресових навантажень можливо за рахунок профілактичних та охоронних заходів: психологічного розвантаження, помірних фізичних навантажень, гігієни праці, належного професійного відбору.