У задзеркаллi 1910—1930-их рокiв

Юрій Смолич

Зловісну ситуацію тогочасного терору й свавілля якнайкраще описують у своїх спогадах обидва цитовані тут автори, а саме — «залишенець» А. Любченко та його колишній колеґа по творчому цеху Ю. Смолич. Здавалося б, необов’язкові відомості. Можливо, не місце їм у майбутніх ювілейних статтях. Але, з іншого боку, саме так і вкладається в голові очевидна, зрештою, думка: жили обидва письменники в один і той самий час, і творили в рамках однієї, як виявляється, літератури. Суцільна булґаківщина тієї останньої, як завжди, чудово проявлялася саме у дзвінковій організації її процесу.

«Коли ми відправляли на евакуацію перший ешелон — з хворими та старшими письменниками, — розпочинає метафізично-чекістську симфонію Ю. Смолич, — я подзвонив Любченкові і просив його зайти до Спілки. Він прийшов. Але на мою пропозицію одержати посадочний талон і виїхати відмовився. Послався на те, що почуває себе зле — дошкуляє виразка шлунка, та й ситуацію на фронті вважає зовсім не такою вже злою, як це малюють панікери, — отже, не бачить підстав для того, щоб „тікати з рідної землі“».

Отож вовче гарчання на якусь мить затихло, але обрану жертву звідтоді вже не пускали з ока. «Коли ситуація на фронті загострилася і ми споряджали другу групу хворих письменників для другого евакуаційного ешелону, я знову подзвонив Любченкові. Телефон на квартирі його тещі не відповів. („Серед цих гудків звідкись здалеку почувся тяжкий, похмурий голос, який проспівав: „… скалы, мой приют…““ — озивається з такого „метафізичного“ приводу М. Булґаков з „Майстром і Маргаритою“. — І. Б.-Т.) Допускаючи, що телефонний кабель міг бути порушений бомбардуванням, я послав до нього коменданта клубу письменників Білозуба: нехай прийде невідкладно одержати посадочні талони для себе і родини. („— Та нема його вдома. Я вже Карпова посилав. Нікого немає в квартирі. — Чорт знає що таке, — сичав Римський, клацаючи на лічильній машинці“.) Комендант повернувся і доповів: квартира замкнена, на дзвоники ніхто не озивається, але сусіди кажуть, що Любченко з дружиною, сином і тещею перенеслися на околицю до родичів — десь у районі Юр’ївської вулиці. („Кота, якщо хочете, можу показати, — запропонував Коров’єв“.)»

Далі події з «нехорошою квартирою» та її «невдахами-візитерами» розвивалися у все наростаючому темпі. «Признаюсь: щось мені тоді замуляло, — продовжує спогадувати Ю. Смолич. — Таж Юр’ївська вулиця була близько до заводських районів, а там небезпека в час бомбардування була значно більша, ніж у центрі міста. („Здогадався, клятий! Завжди був тямущий, — злісно всміхнувшись просто в очі фіндиректорові, проказав Варенуха“.) І я вирішив завтра ж самому піти на Юр’ївську, розшукати нове мешкання Любченка та переконати його їхати з другим ешелоном. („А що це за кроки такі на сходах? — спитав Коров’єв, граючи ложечкою в чашці з чорною кавою. — А це нас заарештовувати йдуть, — відповів Азазелло й випив чарочку коньяку. — A-а, ну-ну, — відповів на це Коров’єв“.) Та того ж вечора стався отой наглий прорив — нас самих спішно, серед ночі евакуйовано, — і доля Любченка пішла геть з поля мого овиду. Пригадую лише, що Бажан, який залишався ще в Харкові зі своєю редакцією „За Радянську Україну“, теж добивався до Любченка, але й йому розшукати спритного Аркашу не пощастило».

А як воно було насправді з тією суцільною булґаківщиною на осінніх вулицях передвоєнного Харкова? «Ця конвульсійна паніка звалась по-совєтському „евакуація“, — значить А. Любченко. — І це нечуване насильство в брехливих совєтських інформаціях буде, звичайно, зватися „добровільною втечею населення“. Тільки страхом за своє існування, крайньою безпорадністю, злобою, відчаєм можна поясни ти подібну сваволю і брехню».

І далі герой цієї оповіді подає зразок такої «евакуації», розповідаючи про свій переїзд з Києва до Харкова: «В цей день о 6 год. вечора, щойно я прийшов додому і сів обідати, подзвонив телефон із Спілки п-ів. Маміконянц — діловод спілки — передав категоричне розпорядження Бажана й Корнійчука, щоб о 7-й год. вкупі з усією сім’єю і з речами (скільки сам підіймеш) бути на товарній станції, сісти і вирушити. — Куди? — Нє знаю. Куда повєзут. — А як же я за годину доберусь до станції із сім’єю та речами? — Нє знаю, так пріказалі т.т. Корнійчук і Бажан. — „Ну, якщо не буде засобу пересування, то я не виїду, бо це фізично неможливо — так їм, будь ласка, і перекажіть“. А сам собі думаю: справа погана, треба лаштуватися в дорогу, вони, напевне, мені не вірять, уже підозрюють». («Щойно фіндиректор переконався, що адміністратор йому бреше, страх поповз його тілом, починаючи з ніг, і двічі знов-таки почулося фіндиректорові, що потягло по підлозі гнилою малярійною вільгістю».)

Золоті лисенята

Чим займався А. Любченко, уникнувши примусової евакуації до Уфи? Майже нічим. Переїхавши до Харкова, милувався з нового ладу, хворів на виразку шлунка, сварився з дружиною, інколи щось писав до місцевої газети, іноді виступав. Активної участи у тодішньому відродженні культурного життя у нелюбій його серцю слобідській столиці практично не брав, хоч з’являвся і в Міській управі, і в Громадському комітеті, і в «Просвіті». А тим часом у надрах спокійного, принишклого міста кипіла пристрасть, точилася безоглядна боротьба: українці — росіяни; німецька влада — радянське підпілля, а ще особисті порахунки. З потаємних закапелків і закутів повиходили на люди залишені напризволяще родини «ворогів народу», серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього «золотого» письменства: діти Г. Хоткевича, В. Свідзінського, М. Куліша, К. Буревія, Д. Солов’я та ін. Так, брат П. Тичини був комендантом письменницького Будинку «Слово», небога X. Алчевської працювала друкаркою в «Просвіті», дочки А. Могилянської та М. Куліша подавали в їдальні.

Газета «Нова Україна». 1942 рік

Потроху розвиднювалося в літературному житті звільненого з-під більшовицького режиму Харкова. Куценьке коло письменників-залишенців було представлене як старшим поколінням (А. Гак, О. Варавва, М. Майський, Г. Перелісна, М. Корж, Л. Топчій, Н. Щербина, В. Алешко, М. Галич), так і молодими авторами з колишнього комсомольського середовища (О. Веретенченко, Д. Нитченко, В. Боровий, І. Христенко). До них долучилися також науковці — професори М. Оглоблін та О. Парадиський, В. Петров, Г. Шевельов, Ю. Бойко.

А що ж наш товариш Аркадео? На проведеній у січні 1943-го року в Харкові конференції українських письменників В. Петров поіменно згадав усіх активно працюючих на звільнених теренах літераторів, жадним словом не зачепивши Любченка. Натомість мелянхолійно-номенклятурно заявив: «Ми живемо в епоху криз і катастроф, революційних катаклізмів і воєн, про революціонізуючий сенс яких говорить Гебельс. І саме це стає умовою для відродження української поезії».

Навряд чи такими промовами міг наснажуватись був А. Любченко, все глибше занурюючись у тодішню новоукраїнську дійсність. Все частішими ставали його відмови на пропозиції численних культурницьких установ взяти участь у черговому відроджувальному заході. Навіть у харківському часописі «Нова Україна» він не затримався довго, хоч певний час це був для нього єдиний засіб до існування, та й приміщені там статті колишнього літературного вельможі Любченка мали шалену популярність серед читачів. Все це якнайкраще долучалося до витворення радянською пропаґандою образу письменника як зрадника, запроданця і коляборанта.