У задзеркаллi 1910—1930-их рокiв

Страх у задзеркаллі

З уваги на присутність у подальшому «революціонному» процесі інфантильного декадентства як предтечі більшовицького комункульту, варто зазначити, що далеко не «Марсельєза», перекладена в імперських колоніях Христею Алчевською та іншими малоросами-европейцями, зворохобила душі й скуйовдила думки тодішніх романтиків. Не «Марсельєза», але «мітральєза» вразила їх ніжні серця. «Тоді ж стало знати про кулемет, який вперше застосували японці, що називався мітральєза», — значить Ю. Олєша, і ця новина часу російсько-японської війни 1905-го року не вплинула хіба що на безсердечних різночинців, які могли народити не романтичну казку, а лише Сталіна. Натомість воєнно-морська романтика за всі часи живила середовище майбутніх ліриків пролеткульту. «Я був сином акцизного чиновника, й родина наша була дрібнобуржуазна, тож заколот на броненосці „Потьомкін“ сприймався мною як щось абсолютно жахливе», — свідчив Ю. Олєша, хоча з дитинства захоплювався романтикою морських пригод, яку натоді оспівував «білогвардійський» поет-акмеїст Н. Гумільов у поезії «Капітани» (1910): «Или бунт на борту обнаружив, / Из-за пояса рвет пистолет, / Так, что сыпется золото с кружев, / С розоватых брабантских манжет». Або вже пізніше, у 1930-их, вимріював А. Вертинський на пароплаві «Теофіл Готьє» у Середземному морі: «Я знаю, Джимми, Вы б хотели быть пиратом, / Но в наше время это невозможно. / Вам хочется командовать фрегатом, / Носить ботфорупы, плащ, кольцо с агатом, / Вам жизни хочется отважной и тревожной».

В Україні обережним відголосом цього «відродження» флібустьєрської вольниці у 1920-их лунала творчість Ю. Яновського, М. Йогансена, О. Влизька. Що й казати, коли самі поети-декаденти 1910-их років були обережні, лякливі й непевні щодо історичних катаклізмів свого часу. Усі пертурбації на світанку нового XX-го століття сприймалися ними здебільшого крізь призму непорушного державного ладу, родинного маєстату, затишку, а також цілком зрозумілого панського егоїзму. «Ввечері їздив до Петерґофу, був зі своїми, затишно. Добрі вістки з війни, — нотував поет А. Блок у щоденнику 1914-го року. — Бомбардують комерційні порти. Я знову п'яний». Згодом ця «захисна» реакція інфантильного організму, що нею, як вважають біографи А. Блока, поет рятувався від тривожних чуток і «незручних» для психіки подій, перетворилась на «цинічну», як дейкували, рису його характеру. Мовляв, почувши про революцію, А. Блок одразу ж подався додому спати. От лишень при цьому не уточнюється, що перед тим він, як завжди, напився.

Прочунявши з «революційного» запою і захвату, декаденти всіх мастей прославляли і славословили «народний» бунт в надії, що не будуть ним знищені на пню. Але «революційна» історія без їхньої сумнівної допомоги формувала власні леґенди й міти, оскільки так уже влаштована людська пам'ять, що будь-яка історична подія на кшталт чи то повстання на броненосці «Потьомкін», а чи на крейсері «Очаков» у пізніших казках і переказах опливає підталим морозивом сюжетів, редаґованих радянським аґіпропом в численних «революційних» апокрифах. Чию «рятівну комбінацію тут-таки, на місці довелося розвинути, доповнити побутовими деталями й новими подробицями повстання моряків у 1905 році, що вислизнули від Істпарту», як це зробили в романі «Золоте теля» І. Ільфа і Є. Петрова ледь не викриті авантюристи — «діти лейтенанта Шмідта» — в особі Остапа Бендера і Шури Балаганова, які випадково зустрілися в кабінеті голови провінційного виконкому. При цьому Балаганов «доволі пристойно, хоча монотонно, переказав зміст масової брошури „Заколот на „Очакові“», а молочний «брат» Бендер «прикрашав його сухий виклад деталями настільки живописними, що голова, який почав було вже заспокоюватись, знову нашорошив вуха».

Відтак у перші ж місяці після Жовтневого перевороту більшовиків стали створюватися зовсім нові умови для побутування «нової» літератури. Страх більшовицького терору впливав на неї цілком «творчо», заповідаючи нові теми, сюжетику, жанр, вибір і становище героїв, мову й т. ін. Зрозуміло, що це виховувало також письменника нового типу, в тому числі зі старих кадрів. «Виснажений останнім зусиллям Синицький відкинувся на спинку стільця й заплющив очі, — знову згадується при цьому „Золоте теля“. — Йому було вже сімдесят років. П'ятдесят з них він складав ребуси, шаради, загадкові картинки й шарадоїди. Але ніколи ще поважному ребуснику не було так важко працювати, як зараз. Він відстав від життя, був невігласом у політиці, молоді конкуренти легко його перемагали. Вони приносили до редакції задачі з такою чудовою ідеологічною установкою, що старий, читаючи, заздрісно плакав. Годі було й гнатися за такою, наприклад, задачею: „На трьох станціях Воробйове, Грачове та Дроздове була рівна кількість службовців. На станції Дроздове було комсомольців у шість разів менше, ніж на двох інших, разом узятих, а на станції Воробйове партійців було на 12 осіб більше, ніж на станції Грачове. Але на цій останній безпартійних було на 6 осіб більше, ніж на перших двох. Скільки службовців було на кожній станції і який був там партійний та комсомольський прошарок?“»

Скринник. Художник Б. Кустодієв. 1918 рік

Таким чином, за умови величезного соціяльного, а незабаром і просто політичного тиску література шукала можливости вижити, рятуючись від страху новизни і руху, рятуючись від ідеологічного зчавлювання. Але іноді соціяльний прес змінював профіль і силу тиску, і тоді виступаючі його частини давили до кінця, до знищення, натомість інші мали прозурки і западини, куди вільно було сховатися. Пошуки таких соціяльних ніш вимагали від літератури підвищеної і безперестанної енергії. Хтось рятувався, тікаючи в перекладацтво, як В. Свідзінський, але багато хто, вписуючись у пролеткультівський канон, застигав без руху, творячи виключно «радянське», відтворене багато разів у тому самому вигляді колись романтичного «морозива», скам’янілого на фекалії соцреалізму.

Осип Мандельштам і Рюрік Івнєв. Харків, 1919 рік

Щодо природи страху в 1920—30-их роках найбільше теоретизував оберіут Леонід Ліпавський. Опальний автор, відрахований з університету за небажання засудити свого вчителя, висланого з Росії в 1922 р. філософа М. Лоського і звільнений з Держвидаву за дружбу з Даниїлом Хармсом та іншими веселими неформалами з літературного братства ОБЕРІУ (Об’єднання реального мистецтва). Палкий клясифікатор усього «нерадянського» у жахливо радянському житті 1930-их років: любови, ненависти, страху та інших ідеологічно несерйозних явищ. Нарешті, просто несхожий на типового громадянина своєї країни творчий індивід. «Існувати, — був переконаний Л. Ліпавський, — це означає просто відрізнятися».

Чим же чудова теоретична спадщина Л. Ліпавського, яка лише нещодавно вийшла до нас з пітьми часу й мороку спецхранів? Напевно тим, що в ній уперше запропонована інтерпретація теорії відносности Айнштайна на прикладі повсякденних стосунків: речей, предметів, явищ і якостей. І все це в контексті тоталітарного абсурду 1930-их років. Адже в той час, коли автор досліджував природу страху, радянські люди мірялись п’ятирічкою, повертали ріки назад і були з небом на «ти». І тільки такі от прозорливі відщепенці, якими здавалися офіціозу Л. Ліпавський та його весела компанія «чинарів» з ОБЕРІУ, поділяли ґрандіозні здійснення країни на особисті переживання суто приватної особи. Хіба ж не страшно? Хіба ж не злочин щодо пляну ГОЕЛРО, НЕПу чи ж побудови соціялізму в одній, окремо узятій країні?