З мапи книг i людей (Збiрка есеiстики)

Дорослі здебільшого таки вважали професора диваком, хоч він і написав для них силу-силенну премудрих книжок з математики й логіки. Коли скласти всі ті книжки докупи, то за всеньке професорове життя (а номер він 1898 року, мавши 66 літ) набереться близько двохсот томів, тобто аж п'ять полиць — ціла тобі бібліотека! І зовсім осібно — на окремій полиці — стоятимуть кілька, що не містять ні формул, ні креслень, і підписані не справжнім професоровим іменем, а прибраним (інакше, псевдонімом) — Люіс Керрол. А вже серед тих найосібнішими будуть оці дві повісті про Алісу, що їх, зведені разом під одною обкладинкою, ти тримаєш зараз у руках.

Усе почалося з того, що одного спекотного літнього дня пан Чарлі вибрався з Алісою та її сестрами на прогулянку човном по річці. Той день — 4 липня 1862 року — назавжди ввійшов в історію світової літератури. Бо там, на воді, сидячи за веслами, Чарлі-Додо розповів Алісі найхимернішу казку, яку їй будь-коли траплялося чути. Так народився великий англійський письменник — Люіс Керрол.

У казці мовилося про неї саму, Алісу: про те, як вона раз погналась була за білим кроликом — і опинилася в підземній країні, зовсім неподібній до тієї, в котрій жила з татом і мамою, з усіма своїми шкільними підручниками, приписами й правилами доброго тону. У тій чудернацькій країні всі звичні земні правила, що не крок, летіли шкереберть: птахи й комахи, риби й звірята, і геть фантастичні поторочі, і, звичайно ж, король із королевою (без королів-бо ніяка країна неможлива, навіть якщо вона Країна Чудес) — всі навперебій варнякали казна-що й чинили глупство за глупством, ніби навмисне заповзялися передражнювати все, чого Алісу доти було вчено — всі її уявлення про те, яким має бути  п р а в и л ь н и й  світ. Навіть у крокет там грали цілком  н е п р а в и л ь н о  — а вже поводилися всі без винятку так, ніби зроду й не чули про гарні манери! А проте хоч би які шалені пригоди випадали там Алісі, вона ні разу не злякалася, і ні на хвилинку не полишила її цікавість: а що ж буде далі? А всяк же знає: поки тобі цікаво — гра триває! (Навіть якщо це гра завдовжки в життя…)

Чарлі-Додо також це знав — хоч він і був аж на двадцять років старший за Алісу, але гратися за тих двадцять років не розучився, як то стається з більшістю дорослих. Не дивно, що вони так здружилися — професор математики й маленька дівчинка.

Їхня гра в казку продовжилася й тоді, коли Аліса трошки підросла і над усе в світі їй запраглося чимшвидше перейти зі становища маленької дівчинки, яку повчають усі, кому заманеться, до ранґу дорослої дами, перед якою, навпаки, всі шанобливо замовкають. Мовою шахів, що в них так часто грали Чарльз і Аліса, це зветься — перейти з пішаків у королеви. І Керрол вволив це Алісине бажання, цим разом перенісши її пригоди у світ за дзеркалом, де й розігрується ота шахова партія. А серед фігур, що супроводять дівчинку на шляху від другої до восьмої лінійки, зобразив і себе — в подобі Білого Лицаря (так ця фігура зветься по-англійському, а по-нашому це кінь). Це він, незграба верхи на білому конику, обчіпляному всякою всячиною, без угаву торочить Алісі про свої дивацькі винаходи, а на прощання просить її озирнутись і помахати йому рукою… Дівчинка стає дорослою. Грі кінець — і дитячій дружбі також.

(Через багато-багато років, коли Чарльза Доджсона вже не буде на світі, а Аліса Ліддел буде старенькою бабцею, вона згадає це прохання свого Білого Лицаря і напише про нього прегарну книжку спогадів: ніби справді озирнеться й помахає йому рукою, перш ніж переступити за останню лінійку свого життя).

Казка ця, як усе в Керрола, «із секретом». Як відомо, в дзеркальному зображенні все обертається до нас навспак. Дівчинка, що стане перед дзеркалом, тримаючи в правій руці помаранчу, побачить, що дівчинка в дзеркалі тримає ту саму помаранчу в руці лівій. Одна мала розумниця, коли пан Доджсон показав їй цей фокус, спитала в нього:

— А якби я стояла по той бік дзеркала, то я б тримала помаранчу в правій, правда ж?

Чарльз Доджсон засміявся і сказав, що це найкраща відповідь з усіх можливих. Справді-бо, головне, так ніким і не з'ясоване питання, це — по який, власне кажучи, бік дзеркала ми перебуваємо? Котра з двох дівчаток є щодо другої відображенням? Може ж, задзеркальні люди вважають своїми відображеннями нас, так само, як ми — їх? Чи, як про це сказано в казці, — хто кому сниться?..

Всюди у Люіса Керрола світ дітей і світ дорослих протистоять одне одному навзаєм («як Антипади!» — сказала б Аліса). Невідомо, котрий із них двох сам письменник уважав за справжній, а котрий — за сон чи привиддя. Напевно відомо лиш те, що дітей Чарльз Доджсон любив значно більше, ніж дорослих. І чи не тому мільйони дітей по всьому світі от уже сто сорок років так люблять слухати ті чудернацькі історії, якими він колись бавив свою маленьку приятельку.

Настала й твоя черга їх почути…

Липень 2001 року

Секрет популярности [4]

У тридцять його називали «українським Гайне» і «українським Надсоном». Його віршами освідчувалося в коханні два покоління — те, що виросло перед Першою світовою, і те, котре страшний 1918 рік застав на гімназійній лаві. (Цьому другому вдалося значною мірою розтектися «по чужих українах», і там, по Прагах і Мюнхенах, воно зберегло вірність своєму Поетові й до кінця днів співало на музичних вечірках улюблені «Айстри» — в цілковитій переконаності, що ліпшого поета Україна не родила).

Список композиторів, які клали його вірші на музику — українських, російських, чеських, французьких, — перевалює за вісім десятків. Можна заперечити, що для справді доброго, сиріч «високочолого», поета це гонор доволі сумнівний (кому спаде на думку «співати» Рільке чи раннього Пастернака?), але він і не претендував на якусь там високочолість, і взагалі, здається, найменше був схильний до такого притаманного письменникам ближчої нам совкової традиції «надимання щік». «Популярність, — писав у листі до відомого мецената Євгена Чикаленка, — се зайва річ і не потрібна. Роздути все можна, але роздуте завжди лопається». Парадокс у тому, що якраз популярнішого за нього поета в українській культурі — після Шевченка — не було. Навіть «шістдесятники» не тягнуть на порівняння: тих любили все-таки не тільки і не так «за поезію», як «за політику».

Одне слово, можна як завгодно поблажливо посміхатися й копилити губу, можна взивати його, як рідний син (і, за іронією історії, якраз дуже «високочолий» талант!) Олег Ольжич, «поетом гімназистів і телефоністок», а проте факт незаперечний: на тлі проминулого століття Олександр Олесь (1878—1944) залишається в нас, либонь, єдиним прикладом масово успішного поета в чистому вигляді.

Щось у цьому є, їй-Богу… От уже сто років цим рядкам, а можна не сумніватися, що і ще через сто вони так само «чіплятимуть», і не тільки телефоністок. І не в романсі Кос-Анатольського тут справа.

А в чому, ну в чому? Чому, за яким правилом так воно діється, що одного автора читацькі маси, як у пісні козак дівчину, вірнесенько люблять, дарма що за ним — ані ощиреної на всі зуби тусовки з перами напоготові не стоїть, ані скандалу хоч би одненького не числиться, і алкоголем він не зловживає, і не хвастає без упину перед затурканими односельцями своїми, з-за якого оце кордону знову приїхав, і постмодернізму, чого доброго, взагалі не нюхав, лох такий, — а от же, люблять!.. А другий, сердега, гляди, вже й неповнолітніх ледь не цілий піонертабір розбестив, і по всіх «гарячих точках» світу, на танкові проїхавши, сфотографувався, — ну геть-чисто все зробив, що в людських силах, аби про нього говорили невгаваючи, і таки й говорять, гріх нарікати, — а люблять, усе одно, не його!.. В чому ж тут секрет?