З мапи книг i людей (Збiрка есеiстики)

І ось там-то, від тої химерної «дзвінкової пані» (це ім'я теж знайшлося для неї саме собою — з Антонича: всі порізнені скалки моєї культурної пам'яти в чарівний спосіб відновлювалися й стягалися докупи в цільне мозаїчне панно, мов на кожну було від початку приділено своє місце!) я й почула формулу, яка мене приголомшила: поезія, сказала Дзвінкова Пані (не пам'ятаю вже, як саме ми перейшли до поезії, здається, вона тлумачила орнаменти на дзвіночках, щось цитувала з колядок про Дажбога і сонцеворот…), «поезія, це Божа мова, а проза — княжа мова: тільки в поезії можна  т в о р и т ь».

Це було так, наче мені зненацька вручили ключі од тисячі замків нараз.

І, властиво, так воно й було.

Тільки одне забула тоді додати Дзвінкова Пані: щоб бути почутою звичайними земними людьми в їхніх трудах і ділах, «Божа мова» — поезія — завжди потребує посередництва «княжої», подібно як і слова Святого Письма доносяться до мирян не навпростець, а через проповідь з амвона, через писання екзегетів, через напучування духівника… Коли в поспільстві гору беруть смерди, «княжа мова» заникає, а поезія робиться невчутною. Такі «смердівські» епохи не раз випадали в історії й лишали по собі хіба що туманний образ «темних віків»: власне тому, що нічого не вміли «створить» і губили навіть сам предковічний людський подив перед чудом творення — той подив, котрий єдиний відрізняє нас від тварин і котрий, як запевняли ще давньогрецькі філософи, і є першопочатком всякої культури.

Здається, я знаю, в який спосіб сьогоднішній читач ще може  з д и в у в а т и с я  Калинцеві. Можна навіть обійтися без видавничих коментарів і документальних додатків на півтома — тобто воно, звичайно, добре було б, і ще й як здалося б, але де ж нам, грішним, добра сього взяти… Проте є й простіший спосіб — і, смію вважати, не менше надійний.

Із томом Калинця треба приїхати до Києва, прийти на Андріївський узвіз і розшукати там Дзвінкову Пані. Треба стати коло неї й слухати гру її дзвіночків — доти, доки слух тобі промиється настільки, що почнеш розрізняти бодай половину з двохсот шістдесяти трьох кольорових відтінків звуку. Треба послухати її оповідок — а говорить вона, як ворожить: кожному охочому, не на те, щоб люди в неї купували, а «щоб знали» — по-проповідницьки, «княжою мовою» говорить: про гончарів і кожум'як, що дали ймення тутешнім урочищам, про таємну символіку орнаментів і колядок, поганських і християнських свят, про єдиний колобіг земних трудів і небесних світил, — за кожним поворотом оповіді занурюєшся все глибше й глибше. І ось тоді, коли відчуєш, що вільно й безперешкодно пливеш у часі, як по ріці, — щойно тоді розгорнути Калинця.

І прочитати «Тринадцять алогій»: від «Різдвяного алогійного» аж по «Звуки», і «Числа», і «Мій азбуковник», і «Орати метеликами», — не минаючи ні титли, не перериваючи плавби. І «Міф про козака Мамая», і «Ладі і Марені» — власне, всю «Невольничу музу». Тоді стане видно, що в ув'язненні з поетом сталося, по суті, те саме, що оце щойно з тобою, тільки в незрівнянно драматично укрупненому, дольовому, кармічному масштабі: силоміць вирваний зі свого соціального часу, «зека» Калинець просто відсунув його, як «пустушку», що враз перестала «довліти дневі» своєю злобою, — і поплив за часопотоком Дзвінкової Пані, в якому все, що записано в Книгу Життя, тисячоліттями зберігається незмінним. У цій Книзі поет із княжим іменем залишив і свої письмена.

Ну а вже потім — уже тримаючи в умі цю, раз віднайдену, як казали в 1920-х, «точку погляду», — прочитати ранню «Пробуджену музу»: вона значно більше «заземлена» на свій час, свою добу, і ту добу таки належить знати й розуміти, щоб почути крізь рядки її хрипкий, прискорений віддих («маєм вуха повні галюцинацій / раптом зривається хтось мамо / раптом зривається хтось Ірино / Стефо Михайле Славку Іване / раптом зривається хтось оглядається / відчиняє двері визирає у вікно»…), — але ж зрілий поет завжди є найпевнішим ключем до себе-раннього, і, крім того, раз відчувши непроминальне, відчути минуще вже не становить для душі завдання непереборної складности.

Ось такий-от метод, яким тільки й можу поділитися з читачем Калинця в літо Боже 2004-те — замість передмови.

Метод, задля якого — зацитькавши всі «неможливо, impossible, unmõglich» — я й списую ці сторінки.

Бо Дзвінкова Пані ще стоїть на Андріївському узвозі. І книжки Ігора Калинця ще виходять друком. В обложній, ядушно гуснучій довкруги димовій хмарі смердівського «темного часу» ще горять порізнені, розкидані світляні знаки первозданної культурної топографії — як цятки калинового вогню.

На це світло ще можна йти, можна видибати…

2004 рік

Катерина: філософія мовчазного бунту, або конспект до ненаписаної біографії [8]

Її біографії досі не написано. І не дивно — з усіх постатей нашого культурного пантеону XX століття саме до неї найточніше, прямою проекцією зі століття ХІХ-го, пасує шевченківська формула: «Історія мого життя є частина історії моєї батьківщини». Формула, котра передбачає і зворотний зв'язок: не маючи правдивої «історії батьківщини», годі розгледіти й зрозуміти смислові зв'язки і всередині вплетеної в те ширше панно нитки одного життя. Чи багато сказав би нам Шевченків життєпис, якби ми ніколи слихом не слихали ні про кріпацтво, ні про справу Кирило-Мефодіївців?..

На сороковий рік по смерті Шевченка, на зорі «феміністичного» XX століття (ознаменованого «великим цивілізаційним проривом» жіноцтва в усі сфери суспільної діяльности, доти для жінок закриті) історія поставила в Україні повторний експеримент: цим разом геній, народжений у селянській хаті, прийшов на світ дівчинкою. І весь свідомий вік генія припав на час найбільшої в новітній історії Катастрофи його (перепрошую — її!) народу — такої, перед якою блякнуть усі жахіття, спортретовані в «Кобзарі». Катастрофи, якій упродовж трьох поколінь приречено було залишатись німою — і для решти світу невидимою.

І так само невидимим приречений був залишатися геній.

В результаті вийшла одна з найстрашніших митецьких біографій століття.

Зрозуміти, розгледіти її в усій її трагічній величі — значить, значною мірою, зрозуміти, що з нами в тому столітті сталось — і якою хворобою був уражений наш дух, досі неспроможний із неї вичуняти.

Це велика робота, і по-справжньому вона тільки-но розпочинається. І ці нотатки — лиш побіжний роздум над однією книжкою [9]: конспект до ненаписаної біографії.

У цій біографії, на позверхній погляд, майже не було чудес, якими доля завжди, за логікою міфу, полегшує шлях геніям (і без того, за визначенням, хресний, хоч би в яких зовні благополучних умовах їм випадало здійснювати свою місію). Ніхто не вивіз «хороше чорноброве дівчатко» [10] із села до столиці, де на нього чекала би першокласна мистецька освіта, та що там мистецька — навіть «до п'яного дяка в науку» ніхто не відвів: навпаки, били по руках, коли ті тяглися до книжки, і змалечку «забороняли писати й малювати» (по суті, повторювалася доля іншої Катерини — ІІІевченко-Красицької, за свідченнями односельців, від роду не менш художньо обдарованої од свого славетного брата, — з тією різницею, що ця, «нова» Катерина проти вготованої їй «вічної жіноцької долі», де її дар міг проявитися хіба за розмальовуванням припічка у вільну годину, збунтувалась так, як і в сні не приснилось би французьким екзистенціалістам, — і все життя прожила в режимі перманентної війни з зовнішнім світом — за свою територію, за оспіваний приблизно в ті самі роки Вірджинією Вулф, про яку ніколи не чула, як і та про неї, «власний простір»…).