З мапи книг i людей (Збiрка есеiстики)

У цьому місці Дарина дістає своєрідну «візію» — водномить охоплює внутрішнім зором усіх мужчин, які були в її житті (а в неї було багато всякого-різного!), і бачить, що жоден із тих, хто колись був обдарував її любов'ю, так само «не минувся», — вони «кружляють перед нею, як у гуцульському аркані, — всі вони брати, всіх їх треба обов'язково познайомити між собою, щоб вони всі потоваришували, коло миготить, розганяючись швидше й швидше, зливаючись в одну істоту, в суцільне променіння сяючого ніжністю погляду…». Стан розкинутих навстіж рук — обняти всіх одночасно. Стан самозабуття, ба навіть самознищення — коли «мене» як окремої істоти, стиснутої в кулачок «тут-і-теперішнього» існування, вже нема (Тичининське «Я був — не Я»!), є тільки  з л и т т я: краплі з океаном, пульсуючої клітини — з ненастанним кружлянням соків у незримому вселенському організмі… Зрештою, що ж і є любов, як не втрата себе?..

Даринин «чоловічий аркан» — це  л и к  з е м н о ї  л ю б о в и,  в г л е д ж е н и й  ж і н о ч и м и  о ч и м а. Перед тим, як це написати, я це побачила уві сні. А снам я вірю, сни не брешуть. Раз приснилося — значить, так воно й є.

Розумію, що з погляду традиційного культу жіночої вірности (ах, Сольвейґ, сердешна Сольвейґ, хто з мужчин про неї не мріяв, — ти собі мандруєш світами, здобуваєш і втрачаєш маєтки, стрічаєш людей і духів, говориш із ними мовами людськими й янгольськими, пізнаєш себе, як велів оракул, в усіх житейських ракурсах і позах, — а вона до сивої коси сидить при тому самому віконці, де ти її залишив, співає і жде, — Господи, як же мені її дівчинкою було жалко!..) — взагалі, з погляду всієї нашої тисячолітньої любовної культури, котра «єсть пішла» від трубадурів і Ярославни на валу, я пишу жахливу єресь. Реабілітую, так би мовити, поліандрію. Гамлетові теж хотілося, щоб його мати ніколи не скидала жалоби (а в ідеалі, підозрюю, ще й дала себе спалити на мужевому погребі, як ото жони індійських царів!). Щó в тій ситуації думала й почувала сама Гертруда, ми, щоправда, так і не дізнаємося: жодного прямого монологу автор їй не подарував. Хоча «осад», як у відомому анекдоті, лишився: сука, що з неї взяти… А ще через триста літ іншу, надмірно велелюбну жіночу «душечку» Чехов уже відверто, без сорома казка, — осміяв…

І лиш порівняно недавно прорізався крізь товщу традиції жіночий голос — віолончельно-низький і проймаюче чистий, без крихти фальшу:

Це співала Вероніка Доліна, а я підписуюсь під цим обома руками: ось це й є голос отої міфічної «справжньої жінки», такої любої серцям романтиків і циніків зарівно, — щонайсправжнісінької, панство, справжніше не буває…

Ні, я не поліандрію реабілітую. Мені лиш до щему, як скривдженої дитини, жаль чеховської «душечки», вся вина якої — в тому, що вона вміла  т і л ь к и  любити й не вміла нічого іншого, а в ту епоху, в яку її взяв під свій саркастичний приціл автор, це її одиноке вміння вже було цілковито безвартісним і для успішного виживання в соціумі геть непридатним, коли не прямо зайвим (ввік не забуду, як мене одного разу заатакували митники в Бориспільському аеропорту, натренованим нюхом зачувши слабину, — саме тоді, коли я була закохана, розімліла, безвільно всміхнена й ледь не плачуча од ніжности до всіх і всього, — читай:  н е з д а т н а  б о р о н и т и с я, — і як мені забрало хвилин із десять, щоб вийти з цього «розрідженого» стану, «перемкнутись» і стверднути в «бойову стійку», показавши їм своє вміння «тримати удар», — тільки тоді вони мене відпустили!..). Зі своєю, так і не розтраченою на трьох чоловіків любов'ю (Антоне Павловичу, і чого Ви такий недобрий, Ви ж самі за кожним її шлюбом твердите, що молодята «жили хорошо»?), немов із довірливо простягненими — нате! беріть! — у зимну пустку руками, «душечка Ольга Сємьоновна» манячить на порозі XX століття, як безмовний докір нам усім: за що ми її зневажили?..

Ні, я не поліандрію реабілітую. Я реабілітую любов.

А «душечку», — як і всіх нас, хто болісно тужить за життям «без затей», всупереч безжальній логіці цього світу, — дві тисячі років тому назавжди зреабілітував інший автор — Той, Хто мовив про жінку, котру неславило ціле місто: «Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила» (Лука 7, 47).

(Можна зрозуміти: люди в тому місті бачили в нечестивиці позірне — поведінку, що суперечила заведеним правилам, — і хитали головами: сука, що з неї взяти… А Він бачив — мотив. І цей мотив був важливіший за всі людські правила й закони.)

От тільки — хто з нас, теперішніх, жінок і чоловіків, чесно озирнувши наодинці з собою своє життя, зважиться визнати, ніби любив «багато»?

Мало, ах як мало… Хоч скільки б любив — усе мало. Не ввесь час, не на повну силу. Не до самозабуття (куди там!) — з оглядками, з самоосмикуваннями, з вимушеними відновленнями, раз у раз, «бойової стійки». Ет, та що казати…

…А найліпшу — найточнішу й найуніверсальнішу — дефініцію любови дав, уже в наш час, чотирилітній автор на ім'я Террі (в них у США проводили таке опитування серед малюків):

«Love is what makes you smile when you are tired».

Тобто: «любов — це те, від чого, всміхаєшся, коли втомився».

Спасибі, Террі. Гадаю, Христу сподобалось би те, що ти сказав. І знаєш, що ще?.. Дуже можливо, що тієї хвилини, як ти це казав, Він — усміхнувся.

28 січня — З лютого 2008 року

Бачити

Погляд на ідеальний театр із авторського місця в партері [78]

Кілька років тому на сторінках «Ґазети Виборчої» точилася прецікава дискусія (авжеж, у наших найближчих сусідів відбуваються в щоденній пресі такі дискусії!) — про сучасні взаємини літератури з кіно й театром. Ішлося про закономірність, давно завважену критиками: що вищий за художньою вартістю літературний твір, то гірше він піддається екранізації (звісно, бувають і винятки, — на гадку одразу спадає Форманів «Політ над гніздом зозулі» за колись культовим романом К.Кізі або й свіжіша, десятилітньої давнини, «Піаністка» М. Ханеке за однойменним романом Ельфріде Єлінек, але подібні «щасливі збіги» — коли талановитий режисер натрапляє в талановитого письменника на якусь «недоговорену», інтимно суголосну власним творчим пошукам «жилу» й береться «дорозкопувати» її далі вже засобами кіно, — то таки, нікуди не дінешся, винятки, для яких досить пальців однієї руки). Натомість сцена (принаймні європейська) за минулих два десятиліття немовби заповзялася навіч продемонструвати дещо, було, призабуту вроджену «симбіотичність» театру й літератури: із сезону в сезон європейський кін, від Британських островів до тієї-таки Польщі, дедалі рясніше заповнюють безперечно вдалі режисерські інсценізації творів, початково геть не призначених для сцени (тренд цей настільки поширився, що, на противагу «літературному успіху по-американськи» — коли за твоєю книжкою в Голівуді знімають фільм, — критерієм «літературного успіху по-європейськи» вже сміливо можна вважати кількість театральних постановок «за мотивами»!). Виглядає на те, що, зазнавши краху в «мезальянсі» з кінематографом, наче в романах XIX століття зубожіла аристократка — з багатим буржуа, так звана «висока» література врешті «знайшла своє щастя» в обіймах театру. Причому ініціатива, що характерно, походила «від нього» — не «від неї».