З мапи книг i людей (Збiрка есеiстики)

Альберт Газенбрукс — так його звали. Бельгійський полонений, який, одбитий 1943 року в німців українськими партизанами, приєднався до них і впродовж двох років воював в УПА під псевдо «Західний». Альберт був одним із дикторів на партизанській радіостанції в Карпатах, — саме його голосом щодня на коротких хвилях 41–43 УПА кликала франкомовну Європу, ще сподіваючись на те, що, розгромивши Гітлера, альянти за одним заходом, не складаючи зброї, покінчать і зі сталінським тоталітаризмом: «Attention, attention! Ici Radio diffusiere ukrainienne clandestin La Libre Ukraine!» [74]. Але Європа тоді не почула — ні по-французьки, ні по-англійськи, ні по-німецьки…

Я не знаю, що сталося з Альбертом Газенбруксом. Дуже ймовірно, що він таки вижив — і пережив ҐУЛАҐ, і після смерти Сталіна, на хвилі хрущовської «відлиги», повернувся до себе додому (якби загинув, справжнє ім'я бельгійця «Західного» навряд чи збереглося б — бійці УПА знали одне одного тільки за псевдо). Але в одному я певна: навіть якщо благополучно дожив до глибокої сивини, за всі ті мирні роки він нічого не розповів бельгійським журналістам про свою участь у загубленій війні загубленого народу за свободу на Сході Європи. Для Заходу війна скінчилася з розгромом нацизму — кордон свободи був виставлений уздовж Шпрее, і що там діялося за ним далі на схід, уже нікого не обходило. Альберт Газенбрукс мусив розділити з українцями їхній трагічний жереб XX століття — прожити свою історію в «невидимій зоні», в режимі вимкненого зображення й звуку.

Тому я пишу і для нього також — байдуже, живого чи мертвого. Я відчуваю його мовчання. Тут, серед мокрих фламандських полів, я вирізняю його серед мільйонів мовчань моїх співвітчизників. І це важке, нагромаджене в поколіннях мовчання мертвих стукає мені в груди — як попіл Клааса.

Квітень 2008 року

Від Альберта Газенбрукса-«Західного» в «Музеї покинутих секретів» збереглося всього кілька рядків: у 3-му розділі Адріян Ортинський згадує про «того фацета, француза чи бельгійця, який працював диктором на радіовисильні в Карпатах». Сама собою ця згадка, видобута мною зі спогадів ветеранів УПА на еміґрації (за логікою: раз вони чули про «Західного», то, теоретично, про нього міг би чути й Адріян), напевно, залишилась би так само непоміченою, як і більшість інших документальних «скалок», умонтованих у текст роману, — але «Попіл Клааса», адресований голландськомовній аудиторії, спрацював інакше.

Почалося все з того, що перекладачка цього есею, Маріна Снук, у пошуках правильного написання прізвища А. Газенбрукса його рідною мовою (бо по-голландськи існують «різні Газенбрукси»!) звернулася за порадою до працівника Єврокомісії Джона Стінена, який читає слов'янськими мовами, й українською в тому числі. Джон знайшов-таки десь коротеньку довідку про «нашого» Газенбрукса та його дальшу долю (як і слід було сподіватися — тюрма, ҐУЛАҐ, повернення додому по першій «амністії для іноземців» 1953 року, а потому ще чверть віку доживання в марних спробах «розповісти світові правду» і прорвати «зону мовчання»), — сюжет, отже, я вгадала правильно, тільки дійсність, як то завжди буває, виявилася куди драматичніша й «м'ясніша»…

Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що ця історія «покликала» Джона Стінена на розшуки з тією ж невідчепною силою, що Дарину в «Музеї» — вперше побачене фото Гелі Довган. Виявилося, що в дитинстві батьки возили Джона на море через рідне Альбертове місто Брюґґе — і спинялися на каву в тому самому готелі, яким родина Газенбруксів володіла від початку XIX століття. Може, й Альберт був тоді ще живий? (Він помер у 1979 році.) У кожному разі, Джонові першому вдалося всього за рік, у вільний від роботи час, скласти докупи майже всі частини Газенбруксового «пазлу» — розшукати його родину в Брюґґе і його справу в Державному Галузевому архіві СБУ в Києві, і навіть побувати в карпатській Ямельниці, на місці тієї самої, розбомбленої енкаведистами, криївки, де до квітня 1945 року працювала повстанська підпільна радіостанція «Афродита», — загалом повернути Альбертові Газенбруксу його правду, в якій йому так надовго було відмовлено, за життя й по смерті. Останньою «точкою перетину» доль героя й тексту стало 23 грудня 2009 року: того дня в Києві вийшов із друкарні перший наклад «Музею покинутих секретів» — а в Брюґґе дружина Президента України Катерина Ющенко, за поданням української дипломатичної місії, яку Джон Стінен своєчасно «оснастив» антологією з «Попелом Клааса», поклала квіти на Альбертову могилу (див.: http://www. istpravda.com.ua/articles/2011/06/11/41933/).

Усе, що було потім (і триває досі, розшуки ще не скінчено!), — то вже інша історія. Впевнена, що коли-небудь про неї напишуть окрему книжку — або, може, як у «Музеї», знімуть фільм. Тільки я до того стосунку вже не матиму: історія покотилась від мене далі, як м'яч від ноги футболіста, котрому «не видно поля». Можу хіба сподіватися, що наступні «гравці» збережуть і зуміють донести до нащадків її найголовніші «нервові вузли» — сказати б, «акупунктурні точки», які дається намацати щойно по упливі літ. Що там обов'язково будуть листи, які в 1950—1960-х роках писав Альберт до колишніх товаришів по зброї, розкиданих «по чужих українах», — французькою мовою, на машинці, з дописаним по-українському від руки після прізвища псевдом «Західний» і статутним військовим прощанням «Слава Україні!», — боєць невизнаного Резистансу до останку зберіг вірність присязі… І що колись іще сповна вийде на яв мука його вимушеної німоти останніх десятиліть і роль у тому радянських спецслужб, нині нерозгледна за неприступністю російських архівів, — і внуки й правнуки краще потраплять зрозуміти, чому пані Газенбрукс після смерти чоловіка у вересні 1979 року пішла шляхом Павла Івановича Бухалова з «Музею» — і знищила спогади, над якими Альберт Газенбрукс працював останніх двадцять років… І що сльози дочки Газенбруксів Франсіни, коли вона на 72-му році життя приймала від дипломатів невідомої їй країни, за чию свободу колись воював її батько, посмертну йому ясу — орден «За заслуги», також не будуть забуті — і крізь них коли-небудь блисне комусь іще одна мовчазна драма, вже «другого покоління», яка також чекає на своїх літописців…

What makes you smile when you are tired [75] [76]

На літаку, на пароплаві, на пляжі, в холі готелю — скрізь, де відбуваються мимобіжні необов'язкові знайомства, завжди знайдеться людина, яка, почувши, що ви письменник (райтер, шріфтштеллєрін, екрівен…), зразу-таки наступною реплікою діловито поцікавиться:

— І про що ж ви пишете?..

(Означте, себто, характер товару, яким торгуєте…)

— Про любов і смерть, — віджартовуюсь я в таких випадках: про що ж, мовляв, іще варто писати?

— А-а, — падає зазвичай позбавлена ентузіазму відповідь (товар не цікавить!). Найкмітливіші ж посміхаються, горді зі своєї здогадливости:

— А, фікшин!..

Фікшин, фікшин, авжеж… Де ж іще залишилася в нашому світі ніша на те, про що єдино тільки й варто писати — і без чого жити не те що не варто, а неможливо, нестерпно — як одбувати каторжний термін без рішенця?..

Втім, декому вдається жити й так. Точніше — багатьом. Іще точніше — дедалі більшій і більшій кількості людей. Саме це й називається цивілізаційною кризою. Дві тисячі років тому це звалося трохи інакше — ознаками кінця світу, тільки що для нашого інформаційно замотеличеного вуха ті застережні слова вже перебувають у геть невчутному реґістрі, наче інфразвук:

«І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне».

Автор, який це написав, мав на ймення Матвій. А твір, що вийшов із-під його пера, — мікст мемуару й біографії, — отримав назву «Євангеліє». Розділ 24, стих 12.