У задзеркаллi 1910—1930-их рокiв
У задзеркаллi 1910—1930-их рокiв читать книгу онлайн
Пропонована книга є цікавим, несподіваним поглядом на так званий «радянський» культурний процес 1910—1930-х років XX століття: крізь своєрідне «задзеркалля» офіційної епохи і зсередини — через листування, спогади, щоденникові нотатки. Зокрема, йдеться про взаємовідношення життя й мистецтва, влади й діячів культури, їх роль та місце в умовах радянської ідеології.
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Щодо якости нових будівель варто наголосити, що деякі сучасні матеріяли на кшталт бетону мало використовувались у другій половині 1920-их — на початку 30-их років, більшість споруд будували з цегли, яку вкривали штукатуркою, що імітувала бетон. Втім, загальна одержимість будівництвом переважала суто технічні труднощі. «Ми / скріплюємо / цеглину з цеглиною / так, / що вам / лорди / не розмочити їх слиною / скажених / собак!», — значив вищезгаданий О. Корж 1929-го року. Тож бетон застосовували лише для несучих опор та в перекриттях. Довгий час будинок по вул. Чорноглазівській у столичному Харкові, де вперше застосували техніку моноліт-бетону, залишався всесоюзною пам’яткою, а тамтешній Будинок Державної промисловости (Держпром) і досі вважається шедевром індустріяльної архітектури.
Після постанови 1932-го року й виникнення об’єднуючої організації Спілки архітекторів процес пошуку радянського стилю перебудувався на політику опановувати історичною спадщиною. Перший з’їзд членів Спілки архітекторів ознаменував остаточну перемогу клясичного напряму над аванґардом і розпочав епоху, яка називається «архітектура соцреалізму». Втім, подекуди «повзучий емпіризм» у радянському будівництві таки залишався, і деякі майстри-будівничі мали не лише власні, авторські, школи в радянській архітектурі (І. Жолтовський, Б. Іофан), але навіть власне обличчя в архітектурній діяльності, як, наприклад, «пролетарська клясика» І. Фоміна, а також несподівано «етнографічний» вигляд, як-от «український стиль», або архітектура так званого «перехідного періоду».
Ар Деко в радянській архітектурі сформувався під впливом комуністичної ідеології, а його практичне втілення обумовлювалось вірою в технічні можливості задля створення нового типу державної організації будівництва. Найбільш яскравим витвором тієї утопічної доби був конкурсний проект Б. Іофана — Палац Рад, у якому змішалася струнка спадщина з античних часів, філософська теорія побудови ідеальної держави, а також відверто аванґардні тенденції, що об’єднували принципи раціоналістичної лінії «революційної» евфорії — конструктивізму, функціоналізму, супрематизму з клясичними правилами будування споруди як цілісного організму.
Харків. Палац культури ім. І. В. Сталіна. 1950-ті роки
До речі, проект Палацу Рад залишився нереалізованим, і це пояснюється не тільки історичними обставинами, які перешкодили його реалізації, — у такій фатальній нездійсненності закладене щось більше. А саме — факт того, що утопія не може в принципі набрати жодних конкретних форм. Аванґард може хіба що визначити театральну плястику будови Майбутнього, також Ар Деко — влаштовує довкола нього ідеологічні декорації. Ґрандіозне об’ємно-просторове рішення Палацу Рад мусило відображати технічно-монументальну міць радянської держави, що в принципі й зробило, але на папері, заповівши згодом, уже в 1990-их роках, цілу «утопічну» галузь «паперової» архітектури.
Хай там як, але архітектура 1920-их років тяглася на Захід, орієнтуючись на суто «інтернаціональну» архітектурну якість, але не була архітектурою в західному сенсі слова. Архітектурні форми, застраховані невдовзі «залізною завісою» задля непроникнення крадених ідей, позичалися на Заході, але, потрапляючи в комунально-радянський контекст, ставали радше живописом, скульптурою і театральною декорацією. І нехай мистецтво за царату, як дейкував міністр П. Мілюков, було лише «декорацією панського життя, а панське життя — усього лише елементом декорацій царського життя», і не дивно, що царська Росія нібито не створила архітектури, яка спромоглася б знищити парадне поняття «фасад», тому архітектура стала мистецтвом театральних декорацій. Ясно, що при цьому не обійшлося без хрестоматійної пам’яти про потьомкінські селища, оспівані в сатиричній «Історії міста Ґлупова» М. Салтикова-Щедріна.
Натомість, на відміну від громіздкого будівельного шарму царського часу, радянська архітектура 1920-их років була декорацією до самодіяльного спектаклю-капусника веселих майстрів-неофітів, які краще зналися на поезії, ніж на своєму ремеслі. Така собі буфонада, зіграна з вірою в повітряні замки-стільники В. Хлєбнікова, що всерйоз приймалися до розгляду романтичним офіціозом у надії виростити «місто-сад». «Велемир предлагал создать дома — железные остовы со стеклянными выдвижными ящиками, — роз’яснює В. Шкловський у „Гамбурзькому рахункові“. — Каждый человек имел бы право на кубатуру в таком доме любого города». Той самий «театральний» характер можна закинути архітектурі 1930—50-их років, що також була за декорацію, але вже до принципово «державної», неромантичної вистави, виконаної бездарними державними службовцями для ще більш високої і бездуховної номенклятури.
Конструктивний Дон Boss
Замість традиційних муз, поетів почали відвідувати ночами спокусливі машини й навіть цукрові голови… Ми мріяли про порожню в суті речі цивілізацію, як мріють бранці Волл-стріт про незаймані ліси.
Столиця Донбасу завжди була таємничою, екзотичною і непізнаною лякуною — принаймні в загальноприйнятій системі не таких тривожних центрально-східних упереджень. Наприклад, у Галичині прибульця з пролетарських прерій гуманітарні львівські панянки розпитають про «континентальність» тамтешнього степового клімату, який пасує швидше до пустелі Гобі, а інтеліґентні панки обов’язково поцікавляться, чи й досі шахтарі п’ють горілку з мисок, вмочаючи туди хліб. Зрозуміло, що важко звільнитися від культурно-історичної пам’яти, в якій для іноземця на вулицях Москви обов’язково існуватимуть ведмеді, але ж завжди маємо можливість знехтувати уторованими стежками і тілом (хоча б тексту), щоби відчути звабливі згини вулиць.
Втім, у Донецьку ніяких вуличних згинів з вихилясами нема. Місто, виростаючи колишньою Юзівкою довкруж занедбаних наразі шахт, пов’язане стрімкими «лініями» — Першою, Другою, Третьою — хоч і не такими романтичними, як у Петербурзі. Ненав’язливі спокійні ракурси, коли зір не напружений пошуком вирішального кадру, чи то пак ідеальної композиції для підтвердження чиєїсь клімактеричної «континентальности». Образ міста народжується у міру просування ним акурат від залізничного вокзалу. Ось де таксисти, вивозячи вас до готелю центральною «лінією», не шукатимуть дороги за мохом на фундаментах забудов, як у славному місті Лева! Тут маємо не замкнену врівноваженість і перевантажену асиметрію Заходу, а — суцільну деконструкцію із східно-лагідним, наче дихання недалекого Озіва, постмодернізмом.
З одного боку, назагал неспроможність міста опиратися історії, в якій воно матрично ділилося на Правобережну й Лівобережну сторони повздовж леґендарної річки Кальміюс. З іншого — зважаєш на миролюбні поради таксиста не спілкуватися тут українською. Слід визнати, що ці поради мають під собою історико-політичне підґрунтя, сформоване у 1920-их роках. Знати, що із затвердженням договору про утворення СРСР на першому з’їзді Рад СРСР 30-го грудня 1922-го року проблеми підпорядкування, а також проблеми у стосунках між російським та українським урядами, а також, відповідно, «зацікавлених» елементів з кримінального світу дещо трансформувалися. Так, положенням ВУЦВКу від 22-го березня 1922-го року Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами скасовувалася. Замість неї при НКВС під особистим головуванням народного комісара або призначеного Раднаркомом його заступника створювалося Державне політичне управління, до компетенції якого входило: приборкання контрреволюційних виступів та прийняття відповідних заходів для вчасного їх попередження; боротьба зі шпигунством; політична охорона кордонів республіки; боротьба з контрабандою та перетином кордонів республіки; виконання спеціяльних доручень Президії ВУЦВКу та РНК з охорони революційного порядку.