Постукай у моe вiкно (на украинском языке)

- Ну що, - промовив Сергiй, - пора?

- Пора... - вiдповiв я, бо чудово його зрозумiв. Я пiдвiвся з гойдалки й побiг додому.

Повернувся я з Гринею в руках. Вiн сидiв у мене в долонях i навiть не ворушився - так i прикипiв поглядом до кiлькох самотнiх гракiв, якi ще походжали навколо майданчика.

Хлопцi оточили мене, - кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Гринi. Востаннє...

- Бувай, - тихо сказав Сергiй.

- Салют, - махнув рукою Славко.

- Прощавай, - кинув Вiтько.

А Вiтуня лиш голосно схлипнула.

- До побачення! - мовив я i розтулив долонi. Гриня радiсно стрепенувся, щосили змахнув крильми i - стрiлою помчав до гракiв. До своїх гракiв!

- Навiть не озирнувся! - пробурмотiв Славко. - Правду кажуть - як вовка не годуй...

Але ми так поглянули на нього, що вiн знiтився.

- Та ну вас усiх! - кинув Славко i поплентав до свого пiд'їзду.

Невдовзi усi розiйшлись. А я ще години двi сидiв на майданчику, нiби сподiвався, що Гриня повернеться. Адже я навмисно сказав йому не "прощавай", а "до побачення"!

Та даремно. Вiн не повертався!

Я й незчувся, як до мене пiдiйшов Зiновiй Всеволодович.

- Що, знов розмiрковуєш, куди б його об'явочку прилiпити?! пожартував вiн i хотiв був засмiятися своєму жартовi, але запримiтив вираз мого обличчя й замовк. Мабуть, зрозумiв: менi зараз не до жартiв! Кербуд iще з хвильку потоптався на мiсцi, нiби пiдшукував, що б його таке сказати доречне, та зрештою махнув рукою i мовчки подибав геть.

На восьмий поверх я пiднiмався пiшки i дорогою заспокоював себе:

- Це нiчого. Це так, тимчасово. Воно пройде...

Але насправдi я чудово знав, що в_о_н_о вже нiколи не пройде, що в_о_н_о засiло в менi назавжди, i вiд сьогоднiшнього дня щоразу, коли надворi вiтер обриватиме листя, а холодний дощ колотиме землю, я буду уважно прислухатись: а може, знову хтось, кому страшенно потрiбнi тепло i ласка, постукає до мене у вiкно?!