Украiнсько-росiйський договiр 1654 року. Мiфи i реальнiсть

Діячі Мазепиної доби, на думку Оглоблина, дуже високо цінували державництво Богдана Хмельницького, відгуки про що зустрічалися в численних державних актах гетьмана Івана Мазепи. Щодо оцінки і аналізу самого договору 1654 р., його міжнародного аспекту, то вони були зроблені переконливо і доказово у преамбулі до Конституції 5 квітня 1710 р. ("Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького Війська"), яку вважають першою конституцією у світі, у складанні якої провідна роль належала Пилипу Орлику, гетьману України в екзилі, а також у двох його трактатах 1712 р.: "Вивід прав України" та "Маніфест до європейських урядів". "Всім відомо, що ясновельможний Гетьман Богдан Хмельницький, безсмертної пам'яті, добровільно, не будучи ніким примушений, підпорядкував руський народ і козацькую націю Московському цареві. В урочистому пакті цар Олексій Михайлович підтвердив клятвою охороняти на вічність під своєю протекцією козацьку націю і руський народ… Всі знають, що після смерті ясновельможного гетьмана Богдана Хмельницького, блаженної пам'яті, Московська держава порушила різяими способами закони й вольності козацької нації, підтверджені в свій час нею самою; Московський цар хотів закріпачити в рабство вільний руський (український) народ" ("Маніфест до європейських урядів"). "Найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України, — пише П. Орлик у "Виводі прав України", — є урочистий союзний договір, укладений між царем Олексієм, з одного боку, та гетьманом Богданом Хмельницьким і станами України, з другого боку. Трактат цей уложений в 1654 р. і підписаний уповноваженими представниками. Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й лад на Україні. Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки".

Григор Орлик, що продовжував діяльність свого батька Пилипа Орлика, який намагався справу звільнення України від панування Російської імперії ввести у зовнішню політику європейських держав, писав 12 лютого 1741 р. королю Франції Людовику XV: "Гетьман Хмельницький, передбачаючи, що могутність його нації, якої він був фундатором, не зможе триматися своїми власними силами проти своїх сусідів, вважав, що краще забезпечитись протекцією Росії, під яку він і став на умовах, найкорисніших для своєї нації". В своїх "Замітках про Україну і козаків" Григор Орлик продовжує свою думку: "Хмельницький прийняв опіку московського царя з усіма правами вільної нації. Але підступність московського царя була причиною, що негайно після смерті Хмельницького права Козацької Нації почали нарушатися москалями й тоді цей народ, для якого свобода дорожча за все на світі, повстав".

Оглоблин у праці "Українсько-російська угода 1654 р." наголошує на тому, що "Взагалі Україна XVIII ст. добре розуміла характер Переяславської угоди 1654 року. І уряд Української Держави, і широкі кола громадянства знали, що союз України з Московщиною… був союзом "вільного з вільним" і "рівного з рівним". Для ілюстрації вчений наводить літературно-історичні твори того часу: "Описание о Малой Росії" (1751) військового канцеляриста Григорія Покаса; "Разговор Великоросіи з Малоросією" (1762) перекладача Генеральної Військової канцелярії Семена Дивовича.

На думку Оглоблина, особливо красномовна оцінка українським суспільством договору 1654 року дана в "Історії Русів" — видатному творі української національно-державної думки кінця XVIII — початку XIX століть. "Відомо-бо цілому світові, що народ руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним… злучився з Московією добровільно і через саме єдиновірство, і, зробивши її такою, якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблений, нині безсовісно і безсоромно".

Дослідження Оглоблиним договору 1654 року є на наш час найвищим етапом у розробці цієї проблеми українською діаспорою. Поглибивши думку, аналіз і синтез своїх попередників, Оглоблин вніс і своє новаторське бачення.

Однак у нього є теза, яка викликає заперечення, з нею неможливо погодитися. Йдеться про назву угоди, яка узаконила об'єднання України з Росією. Деякі історики, зокрема й Грушевський, називали цю угоду, як і сам договір, "Переяславським". У зарубіжній літературі піднімалося питання, що назва "Переяславська угода" або "Переяславський договір" не відповідна історичним реаліям, зокрема так висловлювалися А. Яковлів, М. Андрусяк.

Справді, у Переяславі не укладалася угода, не підписувався договір, що, як відомо, оформлявся у Москві. Розмови, які велися між гетьманом зі старшиною, з одного боку, і московським посольством — з другого, мали попередній характер, не були чітко окреслені і не відповідали офіційному дипломатичному протоколу. А колізія, яка виникла з відмовою московських послів присягати за царя і давати письмові гарантії, якось зовсім знецінила переяславські попередні розмови.

Отже, здається непереконливою заява Оглоблина:

"Немає сумніву, що основні умови договору було узгіднено вже в Переяславі й лише конкретні і технічні було вирішено під час московських переговорів. Ще важливіше те, що Богдан Хмельницький вважав себе зв'язаним тільки тим, що було договорено в Переяславі. Це й дає нам підстави залишатися при старій і всім зрозумілій назві". Між іншим в одній з приміток до попереднього розділу книжки Оглоблин суперечить цій своїй заяві, коли пише: "Ми не спиняємось тут докладніше на цих переяславських умовах, бо вони мали попередній характер".

Недоречно вживати назву "Переяславський договір", "Переяславська угода" ще й тому, що вона вносить плутанину, оскільки саме так назвали в Москві створений там фальсифікат, який у 1659 р. на козацькій раді в Переяславі головнокомандуючий царськими військами Трубецькой видав за договір 1654 р., про що докладно розповідалось вище. До того ж неправомірна назва договору 1654 р. "Переяславським" певною мірою перегукується з гіпертрофованою оцінкою радянською історіографією історичного значення Переяславської ради.

Однак нереалістична позиція Оглоблина в цьому окремому питанні не применшує його видатного внеску у вивчення проблеми договору 1654 р. Свою книжку Оглоблин завершує блискучим підсумовуючим висновком, в якому подає історіософське визначення історичної ролі договору 1654 р.:

"Переяславська угода 1654 року була договором мілітарного союзу двох самостійних держав — України й Московщини, гарантованого протекцією московського царя над Україною й оформленого новим — українським — титулом царя".

Але історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України і Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною. Переяславська угода, складена для забезпечення української державності, стала пасткою для неї. Вона започаткувала той трагічний комплекс україно-російських відносин, який з вільного союзу зробив кайдани 300-літньої неволі і ворожнечі.

І все ж Переяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою. Історик не може оцінювати подій їх наслідками — лише причинами. Чим далі відходила Москва від духу і букви Переяславського договору, цупко тримаючись однак за цей зручний для неї трамплін для опанування Східною Європою, тим більшого значення надавала йому українська сторона. Бо навіть сфальсифікована, спотворена, знівечена й зламана Москвою, "Переяславська Конституція" (М. Міхновський), залишилася назавжди, кажучи словами великого українського патріота-державника XVIII століття (Пилипа Орлика — О.А.) "найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України".

Післямова

Тепер можна впевнено сказати, що ідея незалежної України ввійшла у свідомість нашого народу, дев'яносто відсотків якого проголосували на референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність. Уже два роки існує на карті світу нова держава — Україна, яку визнала переважна більшість держав світу.