Тi, що спiвають у тернi

Багато почуттів відбилося в очах кардинала: ніжність, співчуття, потрясіння, горе. Але це були очі священика — розумні, логічні, сповнені здорового глузду.

— Меґі, я люблю твого сина так, наче він — мій рідний син, але я не можу покинути Рим. Я ж не вільний у своїх вчинках, і ти знаєш це краще за інших. Хоч як би я не співчував тобі, хоч як би я не співчував самому собі, я не можу покинути Рим у розпал життєво важливого конгресу. Я помічник Його Святості.

Меґі відкинулася на спинку крісла, спантеличена й обурена до глибини душі, а потім з легкою усмішкою на вустах похитала головою, немов то були вибрики якогось бездушного предмета, на який вона не має здатності впливати. Потім вона здригнулася, облизала пересохлі губи, немов приймала якесь важливе рішення, і сіла, заклякнувши, з прямою спиною.

— Ти й справді любиш мого сина, як і свого рідного, Ральфе? — спитала вона. — А чи багато ти зробив би заради рідного сина. Чи сказав би ти тоді його матері, відкинувшись у кріслі, «Ні, вибач, ніяк не можу відволіктися від нагальних справ»? Ти зміг би сказати це матері свого сина?

Очі Дейна, але не Дейна. Вони дивляться на неї, спантеличені, зболені й безпорадні.

— Я не маю сина, — відказав кардинал, — але з того, чого навчив мене твій син, найголовнішим є ось що: моя найперша і найголовніша вірність — це вірність Всемогутньому Богу.

— Дейн був твоїм сином, — тихо мовила Меґі.

Він отетеріло витріщився на неї.

— Що?!

— Кажу, Дейн був твоїм сином. Я покидала острів Метлок вагітною. Дейн — від тебе, а не від Люка О’Ніла.

— Це… не… це неправда!

— Я не збиралася тобі про це розповідати взагалі, навіть сьогодні. Чи ти вважаєш, що брешу?

— Можливо, — відповів він слабким тремтячим голосом. — Щоб повернути Дейна.

Вона підвелася, стала над його кріслом, оббитим червоною парчею, взяла його тонку, суху, як пергамент руку, нахилилася і поцілувала перстень, затуманивши до молочності своїм диханням його рубін до тускло-молочного кольору.

— Всім, що ти вважаєш для себе святим, Ральфе, я клянуся, що Дейн був твоїм сином. Він не був і не міг бути сином Люка О’Ніла. Клянуся тобі його смертю.

Почувся зойк — звук, який видає душа, проходячи у ворота пекла. Ральф де Брикасар упав із крісла уперед, скоцюрбившись у своїй червоній мантії на підлозі, немов велика калюжа свіжої крові, затулив обличчя ліктями, руками вчепився у волосся і заплакав.

— Плач! — сказала Меґі. — Плач, бо ти тепер знаєш! Це правильно, що хоч один із його батьків проливає за Дейном сльози. Плач, Ральфе! Двадцять шість років був у мене твій син, а ти не знав цього і навіть не помічав. Не зміг помітити, що він — твоє продовження, з голови до п’ят! Моя мати збагнула це відразу ж після пологів, а ти так і не спромігся. Твої руки, твої ступні, твоє обличчя, твої очі, твоє тіло. Тільки колір волосся він мав свій, відмінний від твого, а все решта в ньому було твоїм. Тепер ти розумієш? Посилаючи його до тебе, я написала у листі: «Що я вкрала, я повертаю». Пам’ятаєш, Ральфе? Та тільки ми обидва вкрали, Ральфе. Ми обидва вкрали те, що ти поклявся віддати Богу, і тепер удвох маємо платити.

Вона сіла у крісло, невмолима й безжальна, і дивилася на червону фігуру на підлозі, що корчилася в агонії болю.

— Я кохала тебе, Ральфе. Але ти ніколи не був моїм. Тому я змушена була поцупити те, що могла взяти від тебе. Дейн був моєю часткою, всім тим, що я спромоглася в тебе забрати. І поклялася, що ти ніколи про це не дізнаєшся, поклялася, що не дам тобі ані найменшої можливості забрати його від мене. А він сам подарував себе тобі, з власної волі. Він називав тебе прикладом бездоганного священика. Як же я сміялася з цих слів! Але ні за що у світі не бажала я подарувати тобі таку зброю, як знання про те, що він — твій син. Хіба що ціною його смерті. Ціною його смерті. Ні за що менше за його смерть я тобі цього не сказала б. Втім, тепер це не має значення. Дейн більше не належить ані мені, ані тобі. Він належить Богу.

Кардинал де Брикасар найняв у Афінах приватний літак; він, Меґі та Джастина привезли Дейна додому, на Дрогеду, живі сиділи мовчки, а померлий мовчав на ношах, вже нічого не потребуючи на цій землі.

«Маю відслужити цю месу, цей реквієм за моїм сином. Плоть від плоті моєї, мій син. Так, Меґі, я вірю тобі. Коли я прийшов до тями і оговтався, то я б повірив тобі й без твоєї страшної клятви. Вітторіо збагнув це, лишень поглянувши на хлопця, і я, напевне, в душі теж знав. То був твій сміх, який я почув тоді з-за куща троянд, але очі, що дивилися на мене, то були мої очі, очі мого безневинного дитинства. Фіона знала. Енн Мюллер теж знала. Але не ми, чоловіки. Ми не годимося, щоб нам таке казали. Саме так вважаєте ви, жінки, приховуючи свої таємниці, повертаючись до нас спинами за ту зневагу, яку продемонстрував вам Господь, не створивши вас за Своєю подобою. Вітторіо знав, але жіноча частина єства затулила йому рота. Яка ж майстерна й досконала помста!

Скажи це, Ральфе де Брикасар, розкрий рот, підніми свої руки, осіни хрестом, починай промовляти молитву латиною за душу померлого. Який був твоїм сином. Якого ти любив більше, аніж його матір. Так, більше! Бо він був твоїм відтворенням, твоїм продовженням, тільки в досконалішій формі».

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу…

У каплиці ніде було яблуку впасти; там були всі, хто мав бути. Кінґи, О’Рурки, Девіси, П’ю, Гордони, Кармайкли, Гоуптони. І Клірі — дрогедські мешканці. Надія зблякла, світло згасло. Попереду, у великій освинцьованій труні — отець Дейн О’Ніл, всипаний трояндами. Чому щоразу, коли він повертався до Дрогеди, квітнули троянди? Надворі жовтень, розпал весни. Звісно, вони буятимуть. Бо настав їхній час.

— Санктус… Санктус… Санктус…

«Знай, що на тебе чекає Святая Святих. Мій Дейне, мій сину прекрасний. Так краще. Я не хотів би, щоб ти став таким, яким є я. Чому я кажу тобі це — сам не знаю. Воно тобі не потрібно. І ніколи не було потрібно. Те, що я знаходив навпомацки, ти знав інтуїтивно. Не ти нещасний, а ми — ті, що тут зібралися, ті, що залишилися. Пожалій нас, коли настане наш час, допоможи нам».

— Ite, Missa est… Requescat in pace… [18]

З каплиці — через галявину, повз евкаліпти-привиди, троянди, перцеві дерева — і до цвинтаря.

«Спочивай, любий Дейне, бо лише добрі помирають рано. Чому ми оплакуємо тебе? Ти щасливець, бо рано уникнув цього важкого виснажливого життя. Мабуть, оце і є пекло — тривалий термін земного ув’язнення. Мабуть, ми страждаємо у пеклі саме під час життя…»

День скінчився, ті, хто приїхали попрощатися з померлим, роз’їхалися по домівках, а дрогедці тинялися по будинку, уникаючи одне одного; кардинал Ральф не наважувався навіть поглянути на Меґі. Джастина поїхала з Джин та Боєм Кінґами. Щоб встигнути на денний літак до Сіднея, а там — на нічний літак до Лондона. Він майже не чув її чарівливого хрипкого голосу, майже не бачив отих дивних блідих очей. Відтоді, як Джастина зустріла його та Меґі в Афінах і до від’їзду з Джин та Боєм Кінґами, ця жінка більше нагадувала примару, яка надійно відгородилася від усіх, оточивши себе щільною захисною оболонкою. Чому ж вона не зателефонувала Райнеру Гартгайму, щоб той її супроводив сюди? Хіба ж вона не знає, як він її кохає, як йому хотілося б бути з нею? Але ця думка жодного разу не залишилася надовго у змореній голові кардинала Ральфа, і тому він Райнеру не зателефонував, хоча раз по раз згадував про це відтоді, як сів у Римі в літак. Дивні вони, ці мешканці Дрогеди. Не люблять горювати у компанії; воліють залишатися на самоті зі своїм болем.

Після вечері, яка так і зосталася неторкнутою, у вітальні лишилися Фіона, Меґі та кардинал Ральф. Усі сиділи мовчки; цокання позолоченого бронзового годинника на мармуровій камінній дошці ударами грому відлунювало по кімнаті, а намальовані очі Мері Карсон із мовчазним викликом витріщалися через кімнату на портрет Фіониної бабусі. Фі та Меґі сиділи разом на кремовій софі, злегка торкаючись плечима; кардинал Ральф не пригадав випадку, щоб вони коли-небудь були так близько одна до одної. Але вони сиділи мовчки і не дивилися — ані одна на одну, ані на нього.