Тi, що спiвають у тернi

На четвертий ранок Джастина отримала повідомлення. Немічно, немов стара бабця, знову зняла вона слухавку і попросила з’єднати її з Австралією.

— Привіт, мамо.

— Привіт, Джастино.

— Ой, мамо… Вони вже його поховали, ми не зможемо привезти його додому! Що ж нам робити? У посольстві тільки й сказали, що Крит — великий острів, назви села вони не знають, і поки вони чекали на телеграму-відповідь, Дейна кудись хутко відвезли й закопали. І тепер він лежить десь у безіменній могилі! Я не можу вибити собі візу до Греції, ніхто не хоче допомагати, всюди хаос! Що робити, мамо?

— Зустрічай мене в Римі, Джастино, — сказала Меґі.

Всі, окрім Енн Мюллер, скупчилися біля телефону, не в змозі оговтатися від шоку. Здавалося, чоловіки за три дні постаріли років на двадцять, а Фіона, мов якась зсохла стара пташина, сива й скоцюрблена, бродила кімнатами, безперервно повторюючи: «І чому ж то була не я? Чому ж Він мене не забрав замість нього? Я ж уже така стара, така стара! І не проти вирушити на той світ, чому ж це мав бути він? Чому не я? Я ж така стара!» Енн злягла, і місіс Сміт, Мінні та Кет плакали весь час, навіть уві сні. Меґі мовчки поклала слухавку й поглянула на них. Оце і вся Дрогеда, все, що від неї лишилося: невеличка купка старих дідів та бабць, бездітних і духовно надламаних.

— Дейн загубився, — сказала вона. — Ніхто не може його знайти — його поховали десь на Криті. Це ж так далеко! Хіба може він покоїтися так далеко від Дрогеди? Я їду до Рима, до Ральфа де Брикасара. Хто ж, як не він, мусить мені допомогти?

До кабінету кардинала де Брикасара увійшов секретар.

— Ваше преосвященство, я не хотів вас турбувати, але з вами хоче зустрітися якась пані. Я пояснив їй, що тепер проходить конгрес, що ви зайняті й не маєте часу на зустрічі, та вона наполягає, що сидітиме у вестибюлі доти, поки ви з нею не зустрінетеся.

— У неї якесь горе, отче?

— Велике горе, ваше преосвященство, це легко помітити. Сказала мені передати вам її ім’я: Меґі О’Ніл. — Секретар промовив її ім’я з легким іноземним акцентом, і воно прозвучало, як «Мехі Онейл».

Кардинал пополотнів, і колір його обличчя зрівнявся з кольором його сивого волосся. Він поволі підвівся.

— Ваше преосвященство! Вам зле?

— Та ні, отче, я почуваюся прекрасно, дякую. Скасуйте всі призначення до подальших розпоряджень і негайно запросіть до мене пані Меґі О’Ніл. Нас нікому не можна турбувати, окрім Його Святості.

Священик вклонився і вийшов. «О’Ніл. Ну аякже! Це прізвище молодого Дейна, слід би вже й запам’ятати. У палаці кардинала всі казали просто «Дейн». Дуже жаль, що Меґі довелося чекати. Якщо Дейн був улюбленим племінником його преосвященства, то пані Меґі О’Ніл — улюбленою сестрою».

Коли Меґі увійшла до кабінету, кардинал ледве упізнав її. Востаннє він бачився з нею тринадцять років тому; їй було п’ятдесят три, а йому сімдесят один. Тепер вони обидва постаріли. Її обличчя не змінилося, скоріш «усілося» в нову форму, не схожу на ту, яка існувала в його уяві. Ніжність змінилася гострою дошкульністю, лагідність — нальотом залізної рішучості. Меґі нагадувала жваву старіючу і владно-примхливу мученицю, а не відсторонено-задумливу святу, яка жила в його снах. Краса її, очі ясні та сріблясто-сірі досі вражали, але і краса, і очі стали суворішими, а колись яскраве волосся зблякло до тьмяно-бежевого, як у Дейна, і в ньому майже не було життя. Але найбільш бентежним було те, що вона не затримала на ньому погляду, не дала можливості задовольнити ніжну цікавість.

Не в змозі привітатися з «такою» Меґі просто й невимушено, він з офіційним виглядом вказав їй на крісло.

— Сідайте, будь ласка.

— Дякую, — відповіла Меґі так само офіційним тоном.

І тільки коли вона сіла і він зміг роздивитися її всю, кардинал помітив, які набряклі були у неї литки та ступні.

— Меґі! Ти прилетіла сюди з Австралії, не перериваючи подорожі на відпочинок? Що сталося?

— Так, я прилетіла прямим рейсом, — відповіла вона. — Останні двадцять дев’ять годин я провела у літаках — від Джилі до Рима, я тільки й робила, що витріщалася на хмари й думала. — Її голос був жорсткий і холодний.

— Що сталося? — повторив кардинал роздратовано, збентежено і з погано прихованим страхом.

Відірвавши погляд від своїх ніг, Меґі незмигно дивилася на нього.

У її очах було щось жахливе, щось настільки темне й лячне, що у нього по потилиці побігли мурашки, і він підняв руку, щоб потерти її.

— Дейн загинув, — відповіла Меґі.

Рука кардинала ковзнула й упала на його вкриті червоною сутаною коліна, наче в ганчіркової ляльки.

— Загинув? — повільно мовив він. — Дейн загинув?

— Так. Потонув шість днів тому на Криті, рятуючи з моря якихось жінок.

Він нахилився вперед і затулив обличчя руками.

— Помер? — почула Меґі ледь розбірливі тихі слова. — Дейн помер? Мій прекрасний хлопчик! Не може бути, що він помер! Дейн — він був ідеальним священиком, таким, яким мені не вдалося стати. Він мав те, чого не мав я. Він завжди це мав у собі — і всі ми це бачили — всі ми, хто так і не зміг стати ідеальним священиком. Загинув? О, Боже милосердний!

— Не турбуйся за свого милосердного Бога, Ральфе, — сказала незнайомка, що сиділа напроти нього. — Бо маєш важливіші справи. Я прийшла по допомогу, а не для того, щоби стати свідком твого горя. У повітрі я розмірковувала, як же краще тобі про це сказати, і витріщалася на хмари, намагаючись усвідомити, що Дейн загинув. І тепер твоє горе не розчулить мене.

Одначе коли він відірвав руки від свого обличчя, її холодне й мертве серце тіпнулося, стиснулося й підскочило. То було обличчя Дейна, і на ньому відбилося страждання, якого Дейн не зазнав. «О, хвала Всевишньому! Хвала Всевишньому, що він загинув, і йому ніколи не доведеться пережити те, що пережив цей чоловік, що довелося пережити мені».

— А чим я можу допомогти, Меґі? — тихо спитав він, придушуючи власні емоції та вдягаючи на обличчя глибокодумну маску духовного наставника.

— У Греції панує хаос. Дейна поховали десь на Криті, і я не можу з’ясувати — де, як і чому. Лише припускаю, що мої вказівки щодо відправлення його літаком додому відкладалися через громадянську війну, а Крит — це не Австралія. Ніхто не пред’явив прав на тіло, місцеві власті, мабуть, вирішили, що Дейн не мав родичів, і поховали його. — Вона напружено подалася вперед. — Я хочу забрати свого хлопчика, Ральфе, я хочу, щоб його знайшли і відправили туди, де йому місце — додому, на Дрогеду. Я пообіцяла Джимсу, що неодмінно привезу його додому і я це неодмінно зроблю, навіть якщо мені доведеться проповзти навкарачки через усі цвинтарі Криту. І не здумай ставити йому розцяцьковану усипальницю католицького священика, Ральфе. Доки я жива, я цього не дозволю і навіть готова судитися. Дейн має повернутися додому.

— Ніхто не забере в тебе це право, Меґі, — лагідно мовив кардинал. — Церква прохає лише одного — щоби земля під могилу була освячена католицьким священиком, тільки й того. Я теж заповідав поховати мене на Дрогеді.

— Я не можу пробитися через усю цю бюрократію, — говорила вона далі, наче й не чула його слів. — Я не розмовляю грецькою і не маю ані влади, ані впливу. Саме тому я звертаюсь до тебе, щоб ти вдався до своєї влади і свого впливу. Поверни мені сина, Ральфе!

— Не хвилюйся, Меґі, ми повернемо його, хоча це може зайняти певний час. У Греції прийшли до влади ліваки, а вони проти католиків. Однак, я, на щастя, маю в Греції друзів, тому все буде зроблено. Дозволь мені запустити цей процес негайно, і не турбуйся. Дейн — священик Святої Католицької церкви, ми неодмінно повернемо його.

Його рука потягнулася було до мотузки дзвінка, але Меґі своїм холодним лютим поглядом зупинила її.

— Ти не зрозумів, Ральфе. Я не хочу, щоби ти запускав офіційний механізм. Мені потрібен мій син — не наступного тижня чи місяця, а зараз! Негайно! Ти говориш грецькою, можеш роздобути візи для себе й для мене, можеш добитися реального результату. Я хочу, щоби ти негайно поїхав зі мною до Греції і допоміг мені забрати свого сина.