Потрапити в сад

Оці сумніви довели мене до того, що я вирішив повіситися, сподіваючись таким чином позбутися земних вериг. Отож я знайшов добрячу мотузку і вночі під стукіт дощу і завивання вітру пішов на горище, тримаючи в руці запалену свічку. В ту мить, коли я збирався копнути стілець, дужа рука вхопила мене за воріт, і я повалився на підлогу з обрізаною мотузкою на шиї. Чи варто говорити, хто це був?

— Ідіот, — лайнувся наш всюдисущий охоронець, — вішатися в таку ніч! Я саме збирався прийняти снодійне. Бути таким бевзнем. Твоя дружина з коханцем тільки й чекають, щоб ти врізав дуба. Мені набридло нейтралізувати отруту в їжі, щоб не зіпсувався твій жалюгідний шлунок.

— Коханець?! — це слово раптом повернуло мене до життя.

— Авжеж, у її спальні! Це барон де…

Я вже було кинувся, щоб покарати перелюбників, але незворушна міна, з якою мій рятівник клацнув вимикачем (під стелею спалахнула застережна лампочка, — це диво в проклятому вісімнадцятому столітті схвилювало б мене до сліз, якби не удар долі!), отже, презирлива міна куратора остаточно привела мене до тями. Я рішуче скинув з шиї мотузку.

— Це дрібниці, але про твій вчинок я мушу повідомити куди слід, — дещо він остудив мій запал.

— А якби ви мене не врятували?

— Ти б опинився у чорній дірі!

Я похолов від жаху. Потім промимрив:

— Я не можу так жити далі…

— У сорок років подібне трапляється.

— Але ж насправді мені не сорок років! І я не людина, щоб терпіти приниження і топити душу в смороді гріха.

— Чим нижче ти впадеш, чим більше тебе принизять, тим вище піднесешся потім. Зрештою, як початківець, ти можеш займатися благодійництвом чи подорожувати. Це полегшить твої муки.

— Я застарий для подорожей.

— Невже?

На стіні виникло дзеркало у важкій різьбленій рамі з амурчиками й гронами. Замість пісної фізіономії, покраяної зморшками, я побачив юне лице, схоже на лик одного янгола з містечкової церкви. Завжди він когось мені нагадував! Так, то був я. Пам’ять повернула ті щасливі часи, коли я ще не належав до зграї двійників. Мені хотілося плакати, відчувши, як налилися міццю м’язи, тіло стало гнучким, а лице гладеньким. Якими б щасливими були люди, якби до них поверталася молодість…

— Спробуй! — примружився мій куратор. — Може, тобі вдасться ощасливити людство… — і вмить разом з дзеркалом й електричною лампочкою.

Назад я спускався ходою сорокарічного чоловіка, обтяженого сім’єю і радикулітом.

…Наступні тридцять років пролетіли як тридцять днів. Я шукав еліксир молодості, через що став посміховиськом для сім’ї і сусідів. Витратив купу грошей, здичавів, згорбатів. Однак я вірив, що досягну свого, бо не належав до простих смертних. Перемога, здавалося, була вже близько, коли з’явилася непрохана гостя з косою. Я саме закінчував досліди в лабораторії, розташованій у підземеллі замку. Війнув холодний вітер. Я підняв голову й побачив бабусю з пронизливими темними очима і гачкуватим носом.

— Ну, — посміхнулася вона, блиснувши на диво молодими зубами, — юначе, збирайтеся! Ваші земні страждання закінчились, з чим і вітаю…

Я заблагав її:

— Ще трохи, ще трішки! Хоч до завтра! Я на вірному шляху…

— Біда з вами, двійниками! Я розриваюсь начетверо, щоб усюди встигнути. Збирайся! Заповіт готовий? Нотаріус завірив?

— Так, — відповів я механічно, не зводячи очей з безлічі посудин на столах, звідки мало з'явитися те, омріяне людством…

— Вони все одно не будуть щасливими. Щось мусить старіти: як не тіло, то душа, — вгадавши мої думки, сказала Смерть і махнула косою по численних пробірках, колбах і склянках.

Все розлетілося на друзки. Підземелля наповнили ядучі випари, суміші яких не витримала б жодна жива істота. Крізь затуманену свідомість я почув насмішкуватий голос Смерті:

— Щасливої дороги!

Потім все сліпуче спалахнуло і згасло. Я полинув крізь стелю, покої, дах мого недовговічного притулку. Небо прояснилося, заблищали зірки. Я глянув униз і побачив мізерне старече тіло, що лежало навзнак серед битого скла, і уявив, як його зжеруть черви у сімейному склепі. Але це мене не обурило, бо мав тепер власне тіло, молоде й сильне, котре повернулося до мене після нікчемного відтинку часу на малесенькій кульці, званій Земля.

— Adieu! — помахав рукою і садку, що спав під снігом, і башті, з якої було видно в ясну днину шпилі гір, і всім домочадцям, і старенькому цапові, котрого я не встиг перетворити в грайливе козеня…

Хата

Марія:

Хата. Вона стоїть далеко від траси і двоповерхових будинків-фортець. Хазяї тих цегляних потвор самовдоволені, пихаті і водночас одвічно занепокоєні, щоб їх хтось не обікрав. А ця хата вбога, під солом’яною стріхою. Ми самі білили її восени й навесні. Довкола старий садок: груші, сливи й вишні. Така маленька хатинка, самотня хатинонька на пагорбку, схожа на бабусю, що гріється на сонечку.

У хаті — піч, величезна добра піч. А ще лави, стіл, потемнілі образи під рушником, широке дерев’яне ліжко, на якому народжувались і вмирали люди. Полиця з чашками для кави, електроплитка, магнітофон, а в світлиці коло груби — наше найбільше багатство: дві гітари, «Іоніка» й скрипка.

Коли хлопців забрали до армії, Сергій залишив мені ключа. Ту хату записала йому бабуся, і я часто приходила у неї: витирала пилюку, провітрювала. Легко було уявити, що я тут живу, але чомусь не уявлялось. Ми якісь без роду-племені. Батько — сирота, дитя війни. У мами — єдина сестра, і та живе в Караганді. Може, батькам легше, що в мене є хлопці…

Хоч ми й різні, але нас назавжди зв’язала музика. І ніхто з нас чотирьох не сміє стверджувати, що він нещасливий. Найгірше тим, хто не знає, куди себе подіти.

Ми просякнуті музикою, як потом і сльозами, безіменні фанатики, диваки. І дилетанти… Я могла б жити так довго, не потребуючи вогнів сцени, оплесків, визнання. Клянусь! Але хлопці рано чи пізно затужать за тим барвистим світом і, боюся, зневіряться. Для мене музика — то завжди свято, хоч після кожного нашого вечора в Сергієвій хаті ми нагадуємо загнаних коней.

Потім Костя з Віктором проводжають мене додому, а Сергій здебільшого залишається ночувати. Ми старанно приховуємо від його і своїх батьків, що він має дівчину, сполохане безголосе створіння з білявими кучерями. Вчиться вона, здається, в якомусь ПТУ. «Самичка», — каже на неї Віктор. Сергій навіть не пробує заступатися за свою коханочку. Зрештою, він надто флегматичний і добродушний, щоб сприймати шпильки всерйоз. У наших стосунках неписане правило: не лізти одне одному в душу.

Хлопцям потрібен мій голос. Ні до тіла, ні до моєї душі їм немає діла. Збоку виглядає, ніби вони страшенно галантні: буває, переносять через калюжу, щоб я не промочила ноги, але в усьому іншому — безцеремонні. Втомлена я чи ні, однак мушу співати. Скільки разів від перевтоми я плакала вночі — в подушку, щоб не чули батьки… Нам довелося здійснити справжню революцію, аби я мала право ходити на репетиції. Мої батьки, хоч і без пережитків, але боялися за мене, незважаючи на те, що хлопці були моїми однокласниками, мама вчила нас усіх і жили ми близько одне від одного. Хлопці підлизувались до мами зо два місяці. Навіть ремонт у квартирі зробили. Якби ходив один, то можна було б подумати, що він закохався у мене, а так відразу троє. І говорять лише про музику. Бідна мама очманіла від усього того. Нарешті батько розкусив цю дипломатію і прямо спитав, що їм треба.

Пам’ятаю той день: весна, кінець десятого класу. Хлопці товклись у мене в кімнаті, як звичайно. Сергій колупався в магнітофоні. Віктор з Костею сперечалися про музику, а я поспіхом дописувала твір на завтра. Тато зайшов до кімнати й сказав:

— Ходите, ходите, а Марійці ж вступати треба. Та й вам теж…

Віктор іронічно посміхнувся. А Костя відважився:

— Василю Андрійовичу, ви дозволите, щоб Марія співала в нашому ансамблі? Ми тут таке задумали! А вступить вона обов’язково, якщо вам так хочеться…