Потрапити в сад
Потрапити в сад читать книгу онлайн
У новій книзі молода письменниця з Львівщини тривожно роздумує про боротьбу доброго і злого в людині, застерігає, щоб поняття «совість», «вірність», «честь» не стали тільки словами в словнику.
Прагнучи загострити читацьку увагу на буденних проблемах людського співжиття, авторка шукає нові форми самовираження, сміливо поєднує реалістичну розповідь з елементами фантастики, застосовує гротеск, сатиру.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Ой! — зойкнув чоловічок завбільшки з метелика. — Забирайся геть! Йди на болото, в пустелю, тільки не чіпай мене! Я не хочу так вмерти!..
Він вхопив жолудь і пожбурив ним у свиню. Та спинилась і з’їла жолудь. Тим часом чоловічок знайшов інший.
Решта свиней зачули щось і посунули на нього.
— Ну, начувайся! Я тобі живим не дамся!
Він кидав у цих тварин жолуді, й вони тріскали їх, як досі жерли молоденькі дубки, що тільки-но випнулися з землі. І з цих жолудів міг вирости цілий дубовий ліс, в якому б знайшли притулок квіти, птахи і звірі. Свині зжерли той ліс.
Чоловічок сів і заплакав. Він не розучився плакати, хоч прожив уже багато-багато, і попереду була зима, холод сніг і чорна ніч.
— Агій, холери на вас нема! — загримів зненацька голос. — Вже сюди прилізли… Ану, марш звідціля!
Чоловічок побачив величезні гумові чоботи, вимащені гноєм, старі штани, ватянку, а вище — зморшкувате обличчя з добрими очима, над якими нависли стріхуваті брови.
Ляснув батіг, і свині обурено завищали.
— Нема на вас погибелі! Півдня шукаю, а вони тут свинячать. Геть звідси, кажу!
Коли табун щез з очей, чоловічок звівся, обтрусив одежу й оглянувся довкола. Сумною була земля, споганена свиньми, а ще сумнішим поле без жодного деревця.
Чоловічок спіткнувся об щось. То була шабля з горохового стручка. Трохи далі він побачив шмат лопухового жупана. Морквяного козака з’їли свині. І коника бурякового теж.
Він так і пішов, не дивлячись перед собою, затиснувши в руці горохову шабельку. Небо нависло над ним і кожної миті могло обвалитися, не витримавши власної ваги.
На світі мене немає. Існує лише ліс, обрій. Цупко тримається землі найтонший корінчик, тож найлегшу квітку не підхопить вітер, не понесе з собою. Тільки пригорне на мить та й відпустить.
На світі мене немає. Існують очі у квітів, голос у листя, руки у дерев.
Мене нема. Тільки пісня матері, шепіт біля колиски, червоний і чорний півні, котрі не спускали з нас очей…
Я тебе ніколи не забуду, квітко. Ось я виходжу поночі з хати, простую на пагорбок, де ти ростеш. Білий пух летить до мене. Як його багато! Коли він проросте, вся земля стане золотою, і ти, бідна маленька кульбабко, не будеш більше самотньою.
Ні, мені зовсім не холодно. Тільки біло й чорно навкруги. Але це ж ніч. І зовсім не страшно. У руці в мене шабля з стручка. Я йтиму крізь ніч до того пагорбка. Сяду на нього та буду чекати.
Ось прокидається сонце, виходить на небо. Квітка розплющує очі й питає:
— Ти довго чекаєш?
Я хитаю головою:
— Ні.
Вона посміхається і вся відкривається заспаній бджолі, котра прагне швидше зануритись у пахучу золоту середину…
Про автора
Галина Василівна Пагутяк народилася 26 липня 1958 року в селі Залокоті на Львівщині. Закінчила філологічний факультет Київського університету. Працювала в колгоспі, на заводі, вчителем української мови та літератури, науковим співробітником Дрогобицького краєзнавчого музею. Авторка книжок «Діти» /1982/, «Господар» /1986/. Лауреат обласної комсомольської премії ім. О. Бойченка. Член Спілки письменників СРСР.
