Зло

– Я знаю, що я тебе кохаю.

Його стегна притискаються до моїх. Я цілую його стегна.

– Я знаю, що ти мене кохаєш.

Серце Яна б'ється коло мого. Я цілую його серце.

– Я знаю, що ми завжди будемо разом.

Його крик зливається з моїм. Я цілую його крик.

– Я знаю, що ти до мене повернешся.

Його тіло тане у моїх обіймах. Моє тіло тане у його обіймах.

Я всміхаюся йому. Прозора, мов океанська вода. Легка, мов океанська піна.

– Я знаю, що ми триватимемо вічність, Яне. – Я ступаю в безодню.

Потяг здригнувся від різкого поштовху і зупинився. Приїхали. Харків. Я розплющила очі, витерла солону океанську воду, яка чомусь зволожила обличчя, і визирнула у вікно. Костянтин стояв на платформі. Незнайомець. Чорний Незнайомець. Мій Чорний Незнайомець. Страшно? Ні. Анітрішечки. Взагалі, жодної емоції. Я спокійна. Я байдужа. Я знаю.

Костянтин допоміг мені зійти на платформу, але не опустив на землю, а вхопив на руки, притиснув до грудей і закружляв у божевільному вальсі. Його очі сяяли щастям. І Це була не радість зустрічі зі мною, а радість перемоги. Так, Костянтин був звитяжцем. Принаймні він так думав.

Чи я хотіла, щоб він так думав? Хіба це не одне й те саме?

Дорогою додому я заговорила першою. Так треба було. Я знала, що робила.

– Я йду від тебе, Костю. – Швидкість одразу підскочила до ста десяти кілометрів на годину. Добре. Молодець, Костянтине. Допоможи мені. Хоч раз на віку зроби те, що я хочу.

Він відповів, не обертаючись:

– Сергій помер.

Я не звернула жодної уваги на його слова:

– Я йду від тебе до Яна. – Стрілка спідометра підскочила до ста п'ятдесяти кілометрів на годину. Дуже добре.

– Він вийшов з вікна палати.

– Ми не можемо бути разом, бо я тебе не кохаю. – Сто вісімдесят кілометрів на годину. Давай, Костю! Зроби це, будь ласка!

– Шостий поверх. Забився до смерти.

– Я ніколи тебе не кохала, просто хотіла. – Двісті кілометрів на годину. Машина перетворилася на зірку, що падала з неба.

– Ніхто не знає, як йому вдалося відчинити вікно

скаліченими руками.

– І ти мене не спиниш, Костю. Ти теж став калікою. – Двісті двадцять кілометрів на годину.

Костянтин ударив кулаком по керму і різко повернувся до мене. Молодець, Костю! Так тримати! Не дивись на дорогу! Його очі палали люттю. Чи то було кохання? У деяких чоловіків це важко розрізнити.

– Добре, Марго! Йди від мене! Просто зараз! Моє кохання – це швидкість. Хочеш його позбутися, виходь з машини! Тільки так ти зможеш мене залишити. Дверцята не зачинені.

Я подивилася на нього. Бовдуре! Хіба ти не бачиш, як мені важко?

Ні, він не бачив благання в моїх очах. Ну що ж, це також варіант. Я відвернулася від Костянтина, розстебнула пасок безпеки, відчинила дверцята і нахилилася вперед. Він чортибатькнувся і щосили натиснув на гальма. Дідько б тебе взяв, Костянтине!!! Мене відкинуло назад, на сидіння. Машина різко здригнулася, на якусь мить знялася у повітря, потім важко гепнула об землю, проїхала волоком іще кілька метрів і зупинилася. Костянтин вхопив мене за плечі і прокричав майже в саме обличчя:

– Ти що, збожеволіла? Ти ж могла випасти і забитися на смерть! Марго, дівчинко моя, ну навіщо? Навіщо ти це зробила?

Я відштовхнула його від себе:

– Ти ж сам мені запропонував. Це єдиний вихід.

Він знов притягнув мене до себе і почав гладити. Руки його тремтіли:

– Пробач! Пробач мені, будь ласка! Я не тямив, що казав!

– Ні. – Я вирвалася з його обіймів. – Ти все тямив. Ти хотів, щоб я забилася до смерти. Хотів, щоб я вмерла. Так само, як і Сергій. Бо ти – зло, Костянтине. Ти вбиваєш все, що кохаєш! Визнай, ти хотів, щоб я загинула!

Він відвернувся від мене, трохи помовчав, а потім тихо сказав:

– Ні. Я хотів, щоб ми загинули разом.

– Брешеш!!! – Я вже кричала несамовито. – Брешеш, Костю! Якби ти цього хотів, то вже давно зробив би. Ти не хочеш цього! Не хочеш і мені не дозволяєш! Це несправедливо, бо я хотіла цього, я хотіла вийти! Я хотіла припинити, назавжди припинити всю цю маячню! Хтось має покласти цьому край! Хтось має визнати свою поразку! Якщо вже ти такий непереможний, хай це буду я! Я – слабка, мені нічого соромитися поразки! Я хочу піти. Будь-як. Чому, ну заради Бога, Костянтине, чому ти мені не дозволив??!

Він погладив моє обличчя:

– Що ти верзеш, Марго? Боже, дівчинко, хіба б я зміг??? Я ж кохаю тебе.

Я відмахнулася від його останніх слів:

– Ти так само слабкий, як я. Ми справді схожі. – Я зачинила дверцята, і Костянтин, наляканий моєю поведінкою, поставив їх на автоматику, застебнув на мені пасок, замкнув вікно з мого боку. Я, усміхаючись, спостерігала за його рухами. Страх поволі перетворювався на розчарування. – Костю, чому ж не палають твої очі? Ти ж у нас переможець, так? Ти ж хочеш мені дещо розповісти.

Він кинув на мене здивований погляд. Майже переляканий.

– Ну, Костянтине! Я читаю це у твоїх очах! Розкривай свої козирі. У тебе їх повні кишені!

Він завів мотор і пробурмотів:

– Потім. Вдома.

Решту дороги ми повзли зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину.

У квартирі я одразу кинулася до Алі, бо знала, що це розлютить Костянтина. Він ненавидів котів. Найдужче – Алі. Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Не роздягаючись, Костянтин пройшов за мною у вітальню, мовчки видер Алі з моїх рук, шпурнув у другу кімнату, зачинив двері і прихилився до них спиною:

– За цією тварюкою ти скучила дужче, аніж за мною!

Я спокійно парирувала його випад:

– Звичайно, бо люблю його.

Безнадійно. Він цього не зробить.

Він сплеснув руками:

– Ах, ну авжеж! Ти любиш його! Так само, як Яна. Цей дивний витвір твоєї хворої уяви! Його не існує, Марго. Його немає. Він – твоя хвороба. Ти збожеволіла, дівчинко. Мої віншування!

Я мовчки спостерігала, як він вибіг у коридор і за хвилину повернувся з паперовим пакетом у руках. Його вміст він висипав на коліна: моє люстерко, сережки, ланцюжок, шпилька, ручка, телефонна картка, пудрениця.

До Костянтина знов повернулася його впевненість:

– Ось! Ось вони – всі твої докази! Все, що змусило тебе повірити в існування того чоловіка. Він – сон, Марго. Смішно подумати, весь час я ревнував тебе до привида! Твоє кохання – просто сон, дівчинко! А я реальний. Я існую. Я з плоті і крови. І кохаю тебе.

Я не зводила очей з речей на моїх колінах. «Докази»! Ось ти і припустився цієї помилки, Костянтине! Шах і мат! Мені не потрібні докази. Вже давно не потрібні. Вони для тих, хто вагається. Я ж упевнена. В мене є моя віра. Я вірю в себе, значить, я існую. Я вірю в Яна, значить, він існує. Я вірю в наше кохання. Навіщо мені докази? Вони були потрібні лише на початку, коли я ще не вірила. Тепер – ні.

Таж і з ними ти працював необережно. Треба бути послідовнішим, Костю! Де ж твій славетний професіоналізм? Головного доказу бракує. Золотого браслета, який постійно носить на своїй руці Ян. Де він, Костю? В тебе його немає. Решта – дрібниці. Всі ці речі лише лежали поруч з Яном. Хоч і цікаво, як ти їх дістав?

– Тобі потрібна допомога, дівчинко. Я це збагнув одразу, почувши твою розповідь. Після твого від'їзду я ретельно обшукав квартиру. Ти влаштувала непогану схованку. Визнаю, довелося попітніти. Кахель у ванній кімнаті. Та плитка, на якій намальована крапка Янь. Ти ховала всі ці речі туди. Мандрувала уві сні і ховала їх.

– Проте яка різниця? Ти захворіла, дівчинко. Тобі потрібен лікар. Я про все подбаю. У тебе будуть найкращі. – Він підійшов до мене і взяв мої руки в свої. – Ти одужаєш! Я все для цього зроблю. Тебе неодмінно вилікують.

Я вирвалася і підійшла до вікна:

– Що я чую! Ти хочеш лікувати мене від кохання? Теж саме пропонував психоаналітик, до якого ми їздили. Проте він хотів лікувати тебе. – Я гірко засміялася. Непогана з нас парочка, що й казати! Я не хвора, Костянтине. Я просто кохаю одного чоловіка. І цей чоловік – не ти. Ти не хочеш із цим згодитися, бо боїшся повірити, подумати, навіть припустити, що між тобою і сном я вибрала останнє, що привид виявився кращим за тебе. Проте це так. Ян кращий за тебе. Хай він буде витвором моєї хворобливої уяви, проте він кращий за весь цей світ! Він не ґвалтує мене. Він не перетворює мене на потвору. Він не б'є і не принижує. Не вбиває власних дітей! Не руйнує мене своїм коханням!