Зло

– Тобі вже краще, дівчинко?

Я сіла на кушетці. В голові паморочилося.

– Так. Іди до свого сина. Йому зараз набагато гірше, аніж усім нам. – Я спробувала підвестися, але раптом кімната стрибнула вгору, потім завалилася убік. Махнувши руками, я почала падати, проте Костянтин підхопив мене і притиснув до себе.

– Не вказуй мені, що робити, дівчинко. Я був у нього. Йому краще.

– Яка ж ти сволота, Костянтине! – Я спробувала відштовхнути його від себе. – Ти ж знаєш, що йому не може бути «краще»! Ніяк не може. Відпусти мене! Я піду в міліцію, я розповім усе: і про дачу, якої немає, і про те, хто був тією стіною, що розтрощила Сергію руки.

Він ще міцніше притиснув мене до себе:

– Нікуди ти не підеш. А якщо й підеш, тобі ніхто не повірить. Тебе там не було. Ти не свідок. З міліцією я вже все владнав. Сергій потвердив мої свідчення. Нема заяви – нема справи. Ти безсила, дівчинко.

Я відчайдушно спробувала відштовхнути Костянтина і щосили наступила гострим підбором на його ногу. Від несподіванки він заточився, не втримав рівновагу – і наступної миті ми покотилися по підлозі. Я намагалася вкусити його, а він закрив мені рота рукою, тоді я вигнулася і… вдарила його коліном у пах. Підло, я знаю, але ця гра вже давно перестала бути чесною. Костянтин теж вчинив підло.

Від його ляпаса я отямилася тільки на задньому сидінні машини. Мені вдалося сісти, тримаючись рукою за крісло водія. Машина їхала нічними вулицями. Щока палала. Я замислено потирала її. Мене ніколи в житті не били. І я ніколи не била. Не знаю, який факт дужче приголомшував. А, може, той, що все було так легко? Вдарити людину і отримати удар у відповідь виявилося дрібницею. Добряча доза адреналіну, і вся наша цивілізованість – яскраво розмальований паркан навколо зоопарку. Нічого більше.

Костянтин спостерігав за мною у дзеркальце. Побачивши, що я потираю щоку, він ніби мимохіть, завважив:

– Мені теж боляче.

Я не вагалася з відповіддю:

– Дуже на це сподіваюся!

Він не відреагував на мою ущипливість:

– Як почуваєшся?

– Дякую. Чудово. Набагато краще, ніж після першої непритомности. Гадаю, з часом це почне подобатися.

– Пробач мені, дівчинко. Я не мав жодного права тебе бити. В жодній ситуації. Мені дуже прикро.

Я заплющила очі. Боже, про що ми розмовляємо? Про що ми тут, до біса, балакаємо??? Ми можемо бодай на хвилину не думати тільки про себе? Згадати, що існують інші люди? Приємні люди. Милі хлопці. Сергій…

– До чого тут я, Костянтине? Яке я зараз маю значення? Ти знаєш, що ти зробив зі своїм сином, Костю? Зі своїм рідним сином?

Костянтин якийсь час мовчав, напружено вдивлявся в потік машин перед собою. Згодом сказав:

– Сергій одужає.

Я похитала головою:

– Ні, Костю. Не одужає. Сьогодні ти його вбив. Невже ти не розумієш? Його життя – це музика. Він ніколи не обіймав мене, крім того разу. Одного-єдиного разу та й то як друг. І він не кохав мене. Єдина жінка, яку він по-справжньому кохав, – це його скрипка. Тільки її він обіймав, тільки її жадав, для неї були створені його руки.

– Його вилікують. – Жодної емоції в голосі.

– Ні. Ти можеш мені не вірити, Костю, але я скажу тобі чисту правду. Сергія вже не врятувати. Його руки ніколи не будуть такими, як колись. Що ти йому готуєш? На що ти прирікаєш його своїм удаваним милосердям? Кожна хвилина нашої глибоко інтелектуальної розмови здається йому годиною, роком, бо він в агонії, Костю. Чуєш? Йому дуже боляче. Ти хочеш, щоб йому було боляче? Ти справді хочеш розтягнути цей біль якнайдовше? Нескінченні операції, нескінченні страждання і кілька років скаліченого життя? О – це твоє милосердя? Яке ж пекло ти готуєш йому своїм співчуттям!

Машина різко зупинилася. Я боляче вдарилася об переднє сидіння, проте не звернула уваги, говорила далі:

– Одне-єдине запитання, Костю. Чому? Заради всього святого, чому ти не вбив його одразу?

В машині запанувала тиша. Костянтин сидів, напружено дивлячись у темряву за вікном. Я вже й не сподівалася на відповідь, коли почула його тихий голос.

– Твоя мати мала рацію, Марго. Нема нічого страшнішого за чоловічу лють. Це я довів сьогодні. І нема нічого страшнішого за жіночу пам'ять. Це ти довела щойно. Молодець, дівчинко! Здібна учениця. А щодо твого запитання… Навіть така потвора, як я, бачить відміну між власним сином і собакою.

– Чому ж ти обійшовся людяніше з останнім?

– А це вже інше запитання, крихітко. Коло собаки нескладно удавати з себе героя, а коло рідного сина героєм потрібно бути. Я не герой, дівчинко. Я звичайний чоловік. І я кохаю тебе. Зараз навіть дужче, аніж будь-коли.

Мене занудило. Так сильно, що я нічим не змогла собі зарадити. Затуливши долонею рота, я стрілою вилетіла з машини до найближчих кущів.

Мене нудило довго, мо' з півгодини. І щоразу, коли я, радіючи, думала, що все вже минулося, судома знов корчила моє тіло. Весь цей час Костянтин тримав мене за талію, терпляче чекаючи, доки мені полегшає. Він не давав мені впасти. А потім зняв свою сорочку, щоб витерти моє обличчя. В нього, як завжди, не було серветок.

Решту дороги ми мовчали. Лише на сходах, перед дверима моєї квартири, Костянтин спитав:

– Тебе нудило від мене, Марго?

Хоч один раз у житті ти можеш не брехати? Можеш подивитися людині в обличчя і сказати правду?

Я повернулася до Костянтина і зустрілася з його поглядом:

– Від нас обох.

Тієї ночі я не могла заснути. Не знаю, кого я замучила більше: себе чи ліжко. Я лежала на купі зім'ятих простирадл і, ні про що не думаючи, спостерігала за грою місячного світла на стелі.

Тієї ночі до мене прийшов Костянтин. Він стояв у дверях спальні і зачаровано спостерігав за мною.

– Що тобі?

Він зайшов у кімнату, зупинився біля ліжка і повільно став перед ним навколішки. Наче перед вівтарем.

– Не жени мене, дівчинко. Будь ласка, не сьогодні. Ти мені потрібна. Без тебе я задихаюся.

«Мого дихання не вистачить на двох», – встигла подумати я, а потім наші погляди зустрілися: порожнеча до порожнечі, бруд до бруду. Я скинула з себе простирадло і повільно, так само, як Костянтин ставав навколішки, розвела ноги.

«Знов бажання?» – спитаєте ви. Ні. Набагато складніше і серйозніше – ми стали спільниками. Ми знищили красу. Ми єдналися у нашому злі, яке, на диво, найміцніший у світі цемент. Це вам не вода спільного добра – взимку замерзає, влітку випаровується. Спільно скоєне зло єднає навіки. Такий зв'язок вже нікому не розірвати. Перед ним безсила навіть доля.

Ми вбивали одне одного ніжністю. Легкі дотики залишали синці, обережні поцілунки – подряпини. Біль обертався на насолоду, бо дарував забуття на мить. Увесь цей час я безупинно розповідала Костянтину про Яна. Від поцілунку до поцілунку, від скрику до скрику. Я розповіла йому все. Майже все – початок і середину. Кінця я ще не знала. Коли я закінчила, закінчилася і моя розповідь. На мої останні слова: «Завтра я їду до Львова, до цього чоловіка», – Костянтин лише мовчки кивнув, потім притиснув мене до себе і майже одразу заснув.

Я пролежала всю ніч, не стуливши повік, уважно роздивляючись обличчя чоловіка, який мене обіймав. У голові кружляло речення з мого дитинства: «Ніхто не може жити в замку Чорного Незнайомця». Що ж я накоїла? Я закохала його в себе. Я стала такою, як він.

Рано вранці Костянтин сам відвіз мене на вокзал. Він був тихим і замисленим, та це мене не лякало: найгірше, що можна, він уже зробив. Несподіванок я не ждала. Мене охопила така байдужість, що якби мій потяг раптом вибухнув, я спокійно взяла б свою валізу і пішла до Львова уздовж колії. Я вже не хвилювалася. Нічого не боялася, ні в чому не сумнівалася. Я знала, а справжнє знання людину байдужить.

Ми стояли на платформі. Ранок був яскравим, сонячним і холодним. Пронизливий вітер заповзав під одежу. Костянтин притиснув мене до грудей, розстібнув плащ і вкутав мене ним.

Повз нас пропливав бурхливий людський потік: жінки з величезними валізами, чоловіки з квітами, діти з котами у пластмасових кошиках. Кожен щось віз, ніс, волочив, неодмінно розмовляючи при цьому з друзями, знайомими, незнайомими, з самим собою. На вокзалах завжди нестерпний гамір. У такий спосіб люди заглушують страх перед невідомістю, у яку вони вже приїхали чи збираються їхати. На сусідній платформі грав вуличний скрипаль. Погано грав. Часто фальшивив. Мабуть, від холоду. Я прислухалася. Здається, «Місячна соната» Бетговена. Сумна мелодія.