Зло

– Привіт, Марго! У нас проблема. Вчора дзвонив Данаїс. З Бонна. Йому якось вдалося вибити контракт зі «Сталкером». Вирвав його з-під носа у наших вельмишановних клієнтів. Уяви собі пику першого віце-директора «Тріади», коли він дізнається, що «Континенту» пощастило…

Я перебила його:

– Потім уявлю. В чому проблема?

– Данаїс летить сюди з двома представниками «Сталкера». Невеличкий дружній візит. На один день. А персональний секретар-референт Данаїса вийшов з ладу. Якась нова форма грипу. «В'єтнамка», «іспанка», чорт її знає. Коротше, перекладати доведеться тобі.

– Коли вони прибувають?

– О дев'ятій. – Я вхопила руку Костянтина, намацала годинник, повернула до себе. Сьома година.

– Вибач, Марго. Я телефонував тобі вчора до третьої ночі, щоб попередити, проте тебе не було вдома.

О, так. Мене не було. Я розважалася за повною програмою.

– Нічого страшного, Альошо.

– О дев'ятій в аеропорту. Зможеш?

– Звичайно.

– Я чекатиму на тебе біля входу. До зустрічі.

– До зустрічі. – Я поклала слухавку і повернулася до Костянтина:

– Слухавку в цьому домі беру я. Це ясно?

– Угу. – Він усміхнувся, взяв зі столу пачку цигарок, підвівся. – Брати слухавку не можна, палити у ліжку не можна, ходити голим не можна. Це не квартира, а концтабір, дівчинко.

– Неправда, Костю. На вікнах немає ґрат, двері одімкнуті, і тебе ніхто не тримає силоміць.

Я пішла у ванну, причепурилася, зодягнулася, приготувала сніданок. Костянтин їв швидко, проте не жадібно. Тваринна грація великого хижака.

– Я й гадки не мав, що ти вмієш так смачно готувати, Марго. Тобі подобається куховарити?

Я подивилася на нього над чашкою з кавою:

– Якщо є для кого.

Він усміхнувся і ніжно погладив мене по щоці. Спільні сніданки – небезпечна річ. Зранку ти сонна і беззахисна, повністю відкрита довкіллю. Ти сідаєш за стіл з іншою людиною, і ви їсте від одного хліба, п'єте з одного глека, єднаєтеся через їжу. Стародавній ритуал. Давніший за причастя.

– Ти нічого не їси, крихітко.

– Не хочеться зранку.

Костянтин нахилився і поцілував мене:

– Нічна людина?

Я поцілувала його у відповідь.

– Скоріше, сутінкова. Котра година?

– Пів на дев'яту.

Я підвелася:

– Мені треба йти.

Він здивовано глянув на мене:

– Так рано??

– Данаїс з делегацією приїжджає о дев'ятій. Треба зустріти.

– Коли ти повернешся?

– Не знаю.

Костянтин підійшов до вікна і проказав, не обертаючись до мене: – З Ігорем, моїм водієм, ти вже знайома. Він чекає на вулиці. Від сьогодні – твій водій.

А це ми ще побачимо. Я мовчки вийшла з квартири.

Біля під'їзду у червоному ніссані сидів Ігор. Він привітався. Я кивнула і пройшла мимо. Водій не здивувався, мабуть, Костянтин підготував його до моїх вибриків.

Я йшла тротуаром, він повільно їхав за мною вулицею. Так ми дісталися до метро. Ігор залишив машину на стоянці і пішов за мною, відстаючи кроків на десять. У мені поволі закипала лють. Теж мені, гра у детективів. Як там, в Еда Макбейна? «Він став моєю другою тінню»?

Ну що ж, грати, так грати!

У метро я не купувала ні жетона, ні абонементного проїзного, а, лагідно всміхнувшись черговому, спокійно пішла до входу. Він наздогнав мене на півдорозі і вхопив за плече:

– Гей! Куди це ти без жетона?

Я закліпала віями, вдаючи здивування:

– Якого жетона?

Міліціонер розвів руками:

– Ну ви тільки подивіться на неї! Ти що, вчора на світ народилася? Забула, що за вхід у метро платити треба?

Я подарувала йому найніжнішу з моїх усмішок:

– Так. Вибачте.

Він аж почервонів від обурення:

– Не «Вибачте», а штраф! Двадцять гривень!

За спиною міліціонера виросла постать Ігоря.

– Що сталося?

Я підбігла до нього:

– Ігоре, ти дуже доречно! Уяви собі: я порушила закон і мене штрафують! Ти не позичиш мені двадцять гривень?

– Звичайно. – Він витягнув гаманець.

Я представила Ігоря:

– Мій охоронець, водій і час від часу найманий вбивця. Я саме хотіла вас попрохати, щоб ви подивилися, чи нема його в розшуку. – Не чекаючи на відповідь міліціонера, я швиденько розвернулася і стрілою побігла до електричок.

Проїхавши одну станцію, я вийшла на поверхню, взяла таксі і дісталася аеропорту за п'ять хвилин до дев'ятої. Альоша чекав на мене у новенькому «Рено». Цікаво, Данаїс подарував чи інший лагідний дядечко?

– Привіт! Я не спізнилася?

– Ні, літак саме прибуває.

– До речі, тебе тут запитували.

– Хто?

Він вийшов з машини.

– Он той чоловік у сірій сорочці. Бачиш? Біля третьої колони ліворуч. – Я подивилася у тому напрямку. Біля входу до аеропорту стояв Ігор. Наші погляди зустрілися, він усміхнувся. Нікудишній з тебе детектив, Марго.

День пройшов чудово. Німці були ідеальними клієнтами з найсміливіших перекладацьких мрій. В міру вимогливі, в міру балакучі, панове Георг та Конрад здалися мені живим уособленням міри. їхній однодобовий дружній візит пройшов під гаслом: «Відкриймо світ наново!»

Першим сюрпризом для них став той факт, що в Україні чомусь немає Сибіру. Це їх засмутило. Потім їх приголомшила новина, що українці розмовляють не польською, а українською мовою. А моє зауваження, що Харків – це не столиця України, викликало справжній шок. У такому разі вечір мудріший.

Ситуацію врятували в ресторані за допомогою української кухні, кримських вин та пари чорнобрових моделей в екзотичних для іноземців національних строях. Щоправда, мені вони теж здалися досить сміливою версією українського народного вбрання.

Візит був коротким і безболісним. Посадивши гостей на літак, я попрохала Данаїса відвезти мене додому. Цілу дорогу за нами їхав червоний ніссан. До квартири я влетіла розлюченою фурією. Костянтина не було. На його щастя.

Зітхнувши, я знесилено опустилася на ліжко, витягла перед собою руки і уважно придивилася. Тремтять! Господи, Марго! Та в тебе ж нерви ні к чорту! Можна викидати. Так. Треба прийняти ванну. Гарячу ванну з ароматичною сіллю. Щось таке, щоб розслаблитися. Наприклад, жасмин. Потім помаса-жувати п'яти, змастити лосьйоном тіло, накласти зволожуючу маску на обличчя, бальзам – на волосся, стрибнути з плиткою чорного гіркого шоколаду в ліжко і забути про всі проблеми, занурюючись у теплі води сну. Туди, де Ян.

У двері постукали. Я подивилася на годинник. За північ. Тільки не Костянтин! Я не хочу. Я не можу більше пручатися! В мене нема сил. Я відчинила двері. На порозі стояв Ігор.

– Що сталося? Ви знаєте, котра година? – Я й не намагалася приховати свого роздратування.

– Вибачте, Марго. Проте з аеропорту я мав відвезти вас до Костянтина Володимировича.

– Це ваші проблеми. – Я хотіла зачинити двері, але Ігор устиг вставити в щілину свій черевик.

– Так. І я хотів би розв'язати їх без зайвого галасу. Збирайтеся, Марго.

– Ви що, збожеволіли? Дозвольте мені зачинити двері, будь ласка.

– Не можу, Марго. Та й навіщо? В мене є ключі.

– Що??? – Остовпівши, я відпустила двері і відступила на крок назад.

Він сумно похитав головою:

– Так. Не лякайтеся, Марго. Як Вашому охоронцеві мені необхідно мати ключі від Вашої квартири на випадок, якщо щось станеться. Звичайна процедура.

Я вхопилася руками за голову, наче хотіла перевірити, чи вона ще на місці. Маячня якась. Неймовірно. Ігор помітив моє збентеження.

– Вибачте, Марго. Я нічого не маю проти вас, але в мене є чіткі вказівки доправити вас до Костянтина Володимировича.

– Доправити мене? Ігоре, ви лишень послухайте, що кажете. Я ж не лист і не поштовий переказ. Ви нікуди не можете доправити мене без моєї згоди. Так?

– Ні. Я можу. Мені справді дуже прикро, проте я на роботі і в мене є наказ. Костянтин Володимирович…

– Та що ви завели: «Костянтин Володимирович, Костянтин Володимирович!» А самі ви подумати не можете?

Він відкашлявся і відвів погляд:

– Я на роботі.