Янголи, що пiдкрадаються

— Нічого не вийшло? — співчутливо запитав він.

Неждана підстрибнула, крутнулася — добре, що крісло це дозволяло — навколо своєї осі і, квапливо розгорнувши пожмаканий аркуш, простягнула його директору.

— Четвертої задачі я тобі не задавав, — зауважив той.

— Ну то й що? Я знайшла її сама.

Якийсь час Миколович тупо дивився на аркуш, потім перевів погляд на дівчину, потім перегорнув папірець і стиха промовив:

— Ласкаво просимо, маленька Тиктор.

Єдиний, за ким сумувала Неждана, залишаючи свою, як вона любила повторювати, ну дуже середню школу, був Інтеграл — викладач математики і вихователь від Бога, чоловік, який багато в чому замінив їй батька. Петро Олексійович примітив некрасиву руденьку дівчинку ще тоді, коли нудьгував у складі приймальної комісії для першокласників, підміняючи свою хвору дружину — вчительку початкових класів. Мала з рідкісним-іменем, що до школи прийшла чомусь у вісім років (насправді «добра» мама просто замоталася й «забула оформити все вчасно»), озвучила вказаний у букварі віршик про білочку так легко, що це викликало підозри — а чи не завчила вона його напам’ять до іспиту? Іспит, звісно, був умовним, і проводився радше з метою хоч трохи уявити собі рівень підготовки діточок, бо до першого класу брали всіх, окрім розумово відсталих. Однак у випадку з Нежданою Тиктор учителів охопив азарт.

— Може, почитаєш нам щось із «Читанки»? — вкрадливо поцікавилася директорка школи, пишна дама бальзаківського віку з лицем, круглим, як місяць уповні, та дбайливо вкладеною пізанською вежею бузкового волосся на голові. «Читанкою» називалася добірка невеличких оповідань та казок для другого класу. Дана кивнула.

— Залюбки.

Слова, що називається, відскакували у дівчинки від зубів. На проставлені наголоси вона навіть не дивилася, читала дуже швидко, але виразно, з усіма необхідними паузами та інтонаційними забарвленнями.

— Так-так, дуже цікаво, — пробурмотіла директорка, коли Дана закінчила декламувати.

— Тепер… гм… будемо рахувати. Що більше — два чи п’ять?

Дівчинка зняла грубі окуляри в чорній оправі, потерла пальцями повіки, сяйнула на комісію неймовірними, безсоромно яскравими зеленими очима і ввічливо поцікавилася:

— Розумніші запитання є?

Першим розсміявся Петро Олексійович, щосили намагаючись не зважати на шоковане обличчя директриси.

— У скільки років ти навчилася читати? — спитав він, заспокоївшись.

— У три.

— А в тебе є улюблена книжка?

— Цілих дві, — гордо сповістила крихітка, начепивши окуляри на перенісся.

— І які ж?

— «Магістр розсіяних наук» і «Математика для п’ятого класу».

Отак усе й почалося. Інтеграл — так його називала вся школа, навіть колеги, і так, іще гаразд не знаючи, що означає це слово, подумки іменувала його Дана — мав феноменальний нюх на таланти, був безмежно відданий учням, тим предметам, які читав, і рідній школі — саме в такому порядку. Маленька напівсирота, допитлива, цікава до всього, як кішка, здібна, як чорт, і зворушливо негарна чимось торкнула його серце — суворого батька трьох синів. Він навчив її всьому, що знав про математику і про життя, та дуже скоро відчув, що загальних знань їй не досить.

— Тобі треба перейти до школи з математичним ухилом, Дано, — сказав він їй. — Ти своє наздоженеш. Я про це подбаю.

І дотримав слова. На свято Першого дзвоника у новій школі, тобто в ліцеї, прийшло двоє дорогих Дані людей — Інтеграл і тітка Олена. Петро Олексійович, як завжди, горбився, та ще й голову нахиляв так, що підборіддя майже торкалося грудей, — своє прізвисько він і отримав за те враження, яке справляла його чудернацьки зігнута постать, — зате в руках тримав айстри кольору червоного вина. Це були перші квіти в житті Неждани.

— Мені подобається твій учитель, — сказала того ж дня тітка Олена, забираючи небогу після уроків. Нова школа містилася в центрі, далеченько від їхнього дому, і хоч дівчинка була вже цілком самостійною, тітка по можливості заїжджала за нею. Останнім часом така можливість випадала дедалі частіше — роботи в науково-дослідному інституті було небагато.

— Він більше не мій учитель, — заперечила Дана.

— Він завжди ним буде. Прикро, якщо ти цього не розумієш.

Неждані стало соромно. А рівно через місяць після цієї пріснопам’ятної розмови вона дізналася, що Петро Олексійович Охріменко, повертаючись із Чернівців, де жила його мати й де народився він сам, намагався заскочити в поїзд на ходу, але послизнувся і впав прямо під колеса вагона. Ховали його в закритій труні. Неждана поїхала на Буковину віддати останню шану тому, хто назавжди залишився її наставником. На віко домовини тихо лягли рубінові айстри.

Повернувшись, дівчинка ще з більшим завзяттям взялася до навчання. Викладачі ліцею тільки головами хитали та округлювали роти в німому захопленні, перевіряючи її контрольні роботи. Їй віщували блискуче майбутнє, і вже ніхто не сумнівався, що політехнічний інститут прийме Неждану Тиктор на будь-який обраний нею факультет без усіляких вступних іспитів. Її називали «розумниця» і «міс Алгебра», її любили вчителі — за старанність та сумлінність, і однокласники, більшість яких були хлопцями, — за те, що вона була «своїм хлопцем», уміла грати в футбол і ніколи не скиглила, хоч би що трапилося. Вона мала успіх. Ні, не так, вона досягла успіху. Він не впав їй з неба. Їй нічого ніколи не діставалося просто так. Вона тяжко працювала, і в результаті… що? Та нічого. У неї ніколи не було справжньої сім’ї, але досі Дана не усвідомлювала так гостро, що вона цього потребує — родинного тепла й затишку. Та що до її потреб мамі, яка не може змиритися з тим прикрим фактом, що їй уже аж тридцять, і ненавидить доньку за те, що та не дає їй про це забути, чи тітці Олені, милій і люблячій, та лиш на крихту менш легковажній, ніж її сестра? Дана зітхнула і прислухалася. Зойки за стіною ніби стихли, зате дощ припустив із новою силою, перетворившись на справжню зливу, а тітка, напевно, як завжди, забула свою парасольку. Зараз вона з’явиться — мокра, як хлющ, сьогодні п’ятниця, у неї короткий день — і, напевно, принесе щось смачненьке… Остання думка відчутно додала Неждані оптимізму. Де саме в умовах тотального дефіциту тітка дістає ті делікатеси, Дана не мала жодного уявлення.

Жити стало тяжко. Радянський Союз агонізував, і це бачили навіть ті, кого це лякало. Він корчився та бився, як величезний кит, і хвилі, що розходилися від його тіла, більше скидалися на цунамі. Влітку цього року Україна прийняла Декларацію про державний суверенітет, а місяць тому почалося те, що пізніше увійшло в історію, як «революція на граніті» — голодування студентів. Дана кілька разів ходила на площу Жовтневої революції, дивилася на бліді, рішучі обличчя молоді, на білі пов’язки з написами «Я голодую» на ще зовсім дитячих чолах, і тихо ридала. Одного дня її сльози привернули увагу величезного, як ведмідь грізлі, студента з пронизливими і водночас добрими чорними очима.

— Не плач, мала, все буде добре, — проникливо сказав він, та ще й підморгнув. — Ми тут для того, щоб ти більше не рюмсала. Хочеш до нас приєднатися?

Дана кивнула.

— Скільки тобі років?

— Тринадцять, — відповіла Дана.

— Забудь. Ти на вигляд старша, ось я й подумав… Школярі нам ні до чого.

— То, може, вам пиріжків принести? — наївно запропонувала дівчина, переповнена бажанням хоча б чимось допомогти таким приємним людям. Велетень лунко розреготався, а біля нього, якось нізвідки, ніби матеріалізувавшись із повітря, виник в’юнкий блондин у порепаній куртці з чорного шкірзамінника та заношених до масного блиску джинсах.

— А вона не провокатор? — насторожено спитав він у друга і скосив очі на Дану, вочевидь, чекаючи, що зараз вона дістане з кишені посвідчення із золотими літерами «ПРОВОКАТОР» на червоній шкоринці, і, ніяковіючи, подасть його хлопцям. Неждана справді зніяковіла, однак з гідністю заперечила:

— Нічого подібного.

Її підтримав чорнявий велетень.

— Та ти глянь на неї! — закликав він блондина. — Це дитя ще в школі вчиться. Ні, вона не провокатор. Вона просто руде янголя.