Потрапити в сад

«Квіти на асфальті».

«Похвала картоплі».

«Там, де коріння».

Тільки мертві не їдять нічого, а їх поїдає земля. «Люди-рослини» — наша найперша справжня річ. Тоді Костик уявляє себе покровителем квітів. На виступах нам іноді дарували їх у блискучих обгортках. Костю аж трусило від люті. Він так і залишився покровителем квітів, покровителем Марії. Єдиний серед нас, хто впевнений, що Марія помре, і вже оплакує її. Через те інколи мені стає моторошно. Костя має дар передбачення і завжди каже: «Я знав, що це станеться» після того, як воно вже сталося.

Тільки тепер я зрозумів, що «Квінтесенція страху» — заважка для слухання річ: надто похоронна, особливо остання частина, де зникають навіть слова і котяться грудки землі, спочатку боязко, а потім — обвал. А можна було б написати інше: про те, як люди перетворюються в рослин і вже не їдять ні картоплі, ні м’яса, тільки п’ють сонце і дощ. Може, то й зле — стільки фантазувати, але щодня ми маємо всього вдосталь: лайок, підлості, зрад… Найбільше від цього страждають Костик і Марія. Костю не треба тут лишати, бо він здичавіє, і одного чудового дня ця хатина провалиться, не витримавши буйного росту двох рослин, Марії і Кості, котрі вростуть у цю землю, ставши деревами. Костя — з бунту, Марія — зі страху.

Отже, «Квінтесенція страху», яка закінчується «Колисковою». Костя хотів написати свої слова, але я не дозволив. Узяв народні. Хаос, паніку, втечу може стишити лише проста пісенька.

Марія… Як вона співала цю колискову!

Зараз вона сидить коло вікна, якась зовсім інша, невпізнанна, і дивиться на дощ. Пісня бринить наче далеко від неї, а всім нам несподівано робиться незручно за цю колискову. Може, ми вже задорослі для неї.

А потім ми відлітаємо на летючому кораблі, не на тому кораблі-привиді, що зветься «Летючий голландець», а на іншому — з української казки. Він встелений килимами, а замість вітрил — вишиті рушники. І звисають кетяги калини, стелиться попід ноги барвінок, грають музики, молоді й веселі: бубон, скрипка й сопілка. Ми летимо на свої весілля, п’яні від кохання, понад ріками, луками, хмарами, зірками… А чий то сумний голос в’ється, як стебло квасольки? Сумний і сповнений плачу. Наш корабель минає його, летимо далі, де нас чекають, і спускаємося до землі, що пахне кропом, огірками, варениками з сиром…

Ні, не так. Бракує якогось сплеску. Треба подумати, бо так не годиться. Я не люблю братися за фольклорні стилізації. Є щось у тому фальшиве, штучне. Нагадує мені сусіда Федю Кучеренка, трохи пришелепуватого, котрий міг ходити по вулиці в самих трусах і всіх дівчат називати стриженими суками. А сам мріяв про красуню з русою косою до пояса, «як то у пісні співають». Або ще гірше: наче я сам привів до нього дівчину-голубку, що не п’є, не курить, любить вишивати, і віддав її Феді в жінки.

Скінчилася музика. Коли слухаєш її, записану, відчуваєш, що з тебе вийняли душу і вона тріпоче у чиємусь кулаці.

— Тільки давайте без анатомії, — попросила Марія. — Не треба професійних розмов.

Зрозуміло, чому не треба. Не хоче, щоб гість почував не в своїй тарілці. Але на цей раз її бажання співпадає з моїм. Я теж не прагну ніяких розмов, а просто хочу заритись у сіно на горищі й заснути.

— Є пропозиція! Вилізти на горище і там поговорити про все на світі, — кажу я.

— Ідіть самі, як хочете, — говорить Марія. — Я послухаю ті касети, що ви привезли.

Петро, очевидно, чекає від неї прохання залишитись, але я добре знаю Марію. Вона б не посміла цього сказати. Занадто горда. Дозволяє на себе лише молитись.

Ми вилазимо по драбині, прихопивши з собою пляшки з пивом. Пахне всіма травами на світі. Вмощуємося хто як.

— Стріха протікає, — каже Сергій і лізе аж у куток, — а я тобі, Костю, казав перевірити, чи нема де дірки.

Костик хмикає, скоріше здивовано, ніж знічено. Сергій наказує:

— Дай шматок поліетилену, заткну.

— Звідки я тобі його візьму?

— А харчі в чому були?

— А… Кульки, — каже Костик.

— Завтра я краще залатаю, — обіцяв Сергій і сам спускається за кульками, щоб через хвилинку повернутися.

— Дощ, — позіхає Костя. — Країна дощу. Падає щоночі. Але я вже знаю, про що буде наша опера!

— Про дощ, звісно.

— Ні. Не люблю дискретності й декорацій. Час і простір ми знищимо.

— Ти здурів.

— Але порожнечі не буде.

— Це що, у стилі диско?

— Мені чхати, в якому стилі ти це зробиш. То буде автобіографічна опера…

— Ого! — сказав Сергій.

— Цікаво, — нарешті обізвався Петро. — Автобіографія, що будується на принципі універсалізму.

— Щось таке, — чомусь злякався Костик, обвівши всіх диким поглядом. — Я ще не починав писати.

— Слухай, — підозріло глянув на нього Сергій, — то пахне цвинтарем. Чи не рано робити підсумки?

— Не рано. Увечері ти ж питаєш себе, чи вдало прожив день?

— Мені здається, — вкрадливо почав наш, тобто Маріїн, гість, — що я трохи відчув задум Кості. Ви, музиканти, митці, — дволикі. З одного боку, вас оцінюють як людей звичайних, а з другого — як творців, що не мають ніяких моральних зобов’язань. Ви це знаєте. Але є ще третій вимір: коли ви опиняєтеся поза часом і простором, тобто в сфері чистої духовності, де не судять ні вас, ні ви себе чи когось. Але твій задум, Костю, нездійсненний…

Костя зробив презирливу міну.

— …бо ні інтуїція, ні логічне пізнання не дають істини.

— Практика — джерело істини, — дуже розумно втрутився Сергій.

— Буває, що саме досвід найчастіше відводить нас від істини.

— А що ж тоді?

— Ніщо, — посміхнувся Петро чортячою посмішкою. — Віра в безмежність пізнання. Але для того треба бути не людиною, а божественною і безсмертною істотою.

— Причому тут рок-опера! — розлютивсь я. — До чого істина, коли йдеться про музику і мистецтво взагалі? Чи не збираєшся ти, Костю, написати рок-оперу «Феноменологія духу»? Я під філософські тези музику не пишу. Софісти познаходились…

— Нічого ти не розумієш.

— А ти поясни, — примирливо розвів руками Сергій.

— Напишу, тоді побачите, — викрутився Костик.

Якимись дивними стали ми: занадто збудженими, чи що… Може, на нас подіяв Петро, котрий приїхав до Марії і вже встиг задурити нам голови спекулятивними роздумуваннями? От тобі й порядний сільський хлопець, як атестувала його Марія.

— Давай мені лібретто, Костику, бо немає часу, — я твердо вирішив припинити цю безглузду балачку в присутності чужого.

— Справді, часу як такого нема, — згодився Костя, вкладаючи у ці слова інший, глобальний зміст. Костина духовна еволюція відбувалася на наших очах, і я вже здогадувався, що після знищення часу він візьметься за історію.

— Петре, — сказав я, — а пригадуєш нашу першу зустріч у Марії вдома? Ми дуже змінилися?

— Певно, дуже, коли Марія знайомила нас ще раз.

Сергійко наш любий завжди вмів урятувати найдурнішу розмову. По натурі він був простий сільський хлоп, котрий твердо стоїть на ногах.

— Як тобі наша музика, Петре?

— Цікаво, — сказав той без тіні ніяковості. — Не скажу, що вона геніальна, але таки самобутня. Однак вам не можна стояти на місці. Самовдосконалення треба пришвидшити, бо людський вік короткий. А на заваді одвічно стають якісь матеріальні проблеми: житло, гроші, побут… І, звісно, система суспільних заборон. Костю мушу захистити, хоче він цього чи ні. Він має рацію тому, що треба знищити час і простір, але не так, як він думає. Для цього замало просто уявити, ніби їх не існує. Єдиний вихід — компроміс.