Янголи, що пiдкрадаються

І — вже цілком слушне запитання — де подівся Василь?

Олена закрила сестрі очі — це було непросто, враховуючи те, що вони ледь не повністю вилізли з орбіт, і пішла викликати міліцію.

Неждана саме побігла за мімозами, на які економила довго й невідь на чому. На розі гастроному, біля телефонів-автоматів, уже стояли бабусі з відрами, а навколо них юрмилися покупці, здебільшого — чоловіки, які з болем у серці відривали від щоденної порції горілочки нещасні копійки, аби раз на рік віддаруватися від своїх жінок, тицьнути їм ті патички з крихітними жовтими кульками ледь не в писок, разом із парфумами «Росинка» і вечірнім концертом по телевізору, і благополучно забути про їхнє існування до наступного свята. Тут усі так жили. Це були правила гри, яких дотримувалися і молодиці, і їхні кавалери, що полюбляли жартувати: «Як добре, що жіночий день лише раз на рік», і квіткарки, котрі в ці дні дерли з покупців три шкури, та ще й вовну знімали. У Дани грошей вистачило лише на дві крихітні, убогі, як рання весна, гілочки, але дівчина квапилася додому в доброму настрої, навіть обігнала на сходах двох сердитих чоловіків, і зовсім не зауважила, що один із них у формі, і що під їхнім парадним стоять сині міліцейські «Жигулі».

Дана мала свої ключі, та не встигла навіть брязнути ними — двері розчахнулися, як вхід у печеру Сім-Сім, і тітка Олена, чомусь замотана в пухову, ще бабусину шаль, гаркнула на небогу люто, мов пес:

— Де ти лазиш? Марш на кухню!

І Дана збагнула — трапилося щось страшне. Вона не вміла надумати, що, але одне знала напевно — ніколи раніше Олена не говорила з нею так. І річ була не в словах, що розпорювали повітря, як ніж грабіжника — перину. І навіть не у виразі тітчиного обличчя. Це очі… вони зненацька нагадали Неждані синю смальту, яку вона бачила на стінах Софійського собору — непрозорі, застиглі, мов неживі. Квіти випали з Даниних рук.

— Мама?

Дівчина рвонула вперед, та тітка все ж устигла схопити її, не дати увійти в материну спальню. За спиною щось хруснуло — ледь чутно і водночас голосно. Важкий формений черевик наступив на мімози. Дана зойкнула, а міліціонер розгублено подивився собі під ноги.

— Вибачте…

— Пусте, — сказала тітка голосом, що здавався вкраденим у якогось дерев’яного ідола. Візитери, обидва несподівано схожі на сором’язливих лелек, довго витирали ноги об зачовганий килимок біля порога, ще довше називалися та показували якісь посвідчення, а Неждана дивилася на них і усміхалася.

— Де мама? — спитала вона нарешті.

— Вона не знає? — спитав той, що в цивільному — з волоссям кольору стиглого жита і густими вусами.

— Вона щойно повернулася, — пояснила тітка.

— Сьогодні Восьме березня, — нагадала Дана, ставши навшпиньки, щоб через плече дядька у формі зазирнути до маминої кімнати. — Я квіти купувала… А ви вже привітали своїх жінок?

— Сонечко, будь мужня, — той, що у формі, з погонами капітана на худих плечах, чорнявий і вилицюватий, потягнувся, щоб взяти її за руку, та Дана відступила, притьмом сховавши долоню за спину. — Чорт, як я це ненавиджу! Може, ви їй скажете?

Дана не знала, до кого він звертається — до тітки чи до свого колеги в цивільному, і що саме хтось мусить їй сказати, але затрясла головою так, що окуляри в некрасивій чорній оправі сповзли на самісінький кінчик носа.

— Я не…

— Доню, — здавлено мовила тітка Олена, і все стало зрозуміло.

— Ні, тьотю!

— Майя… вона…

— Я не хочу…

— Мені так шкода, але вона…

— …нічого чути. Не хочу чути… нічого…

— Твоя мама померла.

Неждана підвела очі й глипнула на міліціонерів поверх оправи.

— Зовсім?

На Олену вона підкреслено не дивилася. Не могла, їй здавалося, що варто лиш глянути на неї — і її легені луснуть, увібравши в себе ще й тітчині ридання. Вона знала, що тітка Олена захлинається криком, знемагає від нього, гріє його бабусиною шаллю, щоби він скоріше розтанув, розчинився у ній, вийшов крізь пори. Але він не розтане, як той сніг, що падав їй на вії у Новорічну ніч. Ні, він житиме у ній ще довго, так довго, що тітка звикне до нього, як звикла було Дана до того, що мати ніколи її не помічала, ніколи не пишалася нею, не читала їй казок на ніч, не обіймала її, так і не взяла до рук жодної з десятків грамот, чесно зароблених донькою на різноманітних олімпіадах, до того, що в цій родині її справді не ждали. Але це трохи інший біль… Дана повернулася до дядька в цивільному.

— Хочете чаю?

— Він задушив її, — говорив чоловік у формі сам до себе, оглядаючи шию покійної. — Голими руками. Слідів боротьби немає зовсім — спала вона, чи що? На те схоже. Може, й прокинулася вже в останню мить, та пізно було.

— А ви як вважаєте, вона мучилась? — Олена, що, здавалося, примерзла до одвірка, нарешті ворухнулася. Зробила кілька непевних кроків у бік сестри — тіла сестри — та не втрималася і впала на дешевий, із ситцевою оббивкою стілець. Які ж меблі в них убогі, промайнула недоречна думка, аж від людей стидно… Зате креми в Майї на трюмо — дві її зарплати! Її…

— Я ж просив вас вийти! — капітан блимнув невдоволено, але все ж відповів по суті. — Я не патологоанатом, та гадаю, — ні. Це вас утішить?

Він і сам не знав, навіщо бовкнув останню, злу фразу — чи його дратувала ця сліпуча врода в оправі ледве не жебрацького животіння, чи просто давалася взнаки втома — це була остання година його чергування, виснажливого, довгого, з дрібними пригодами: бійки, крадіжки, хуліганство. Він уже спав, коли до відділку подзвонили, спав, поклавши голову на щойно підписаний протокол, а йому сказали: «труп, можливо, вбивство». Перше, що він подумав, — убивство побутове, розкрити — раз плюнути, а тепер видно, що натуральний «глухар» накльовується, і він вільний плюватися, як верблюд, на далекі відстані, але знайти привида квартири номер дев’ятнадцять, відомого її мешканкам, як дядя Вася, буде не так уже й просто. Руда красуня випросталася на своєму стільці, що виглядав чомусь, як трон, хоча ще хвилину тому був старою кривоніжкою у глибоких подряпинах, і розгнівано сказала:

— Авжеж. Просто камінь із душі впав. Не хочете ще чимось мене порадувати?

— Вийдіть із кімнати.

— Чорта з два!

На цій оптимістичній ноті в двері подзвонили — приїхали експерти. Разом із ними з’явилися й пойняті — якісь сусіди, вперто незнайомі. Вони ретельно ховали за масками фальшивого співчуття болісну, до кривавого блиску в очах, цікавість і перешіптувалися між собою так жваво, що Олені здавалося — в її вухах оселився цілий рій бджіл. На кухні цивільний блокував Дану — вона рвалася до тітки. Експерти швидко оглянули місце злочину, засліпили Олену численними фотоспалахами, поклали Майю на ноші й кудись понесли, накривши лице білим простирадлом. Добре, що була чиста білизна, спливла ще одна безглузда думка з глибин підсвідомості, хоч за це не доведеться червоніти… Майї, тій уже все одно…

— Їй робитимуть розтин? — така смішна, слабка надія, що не робитимуть. Убивство. А ти, пані досліднице, розкраяла б черево рибі, що невідомо чому викинулася з акваріума?

— Обов’язково, а ви як думали? Це слідство, а не балаган! Стан внутрішніх органів треба дослідити, чи не була вона вагітна, невиліковно хвора…

— А він придушив її з милосердя, так?

— У неї в крові може бути наркотик, — капітан, здавалося, не чув її. — І взагалі… що завгодно!

— Навіть кров, — навіщось сказала Олена.

На місто опустилися сутінки, більшість мешканців налаштувалася на телевізійний концерт «Зі святом, любі жінки!», а оперативно-слідча група у складі двох осіб усе ще перебувала в будинку сім на вулиці Алішера Навої. На Олену, яка по суті так і не вийшла з шокового стану, сюрпризи сипалися, мов із рога достатку. Найперше з’ясувалося — і про це їй люб’язно повідомив капітан, попередньо довго матюкаючи когось по телефону, — що громадянка Майя Тиктор, тисяча дев’ятсот шістдесятого року народження, була не зовсім заміжня, а вірніше, зовсім не заміжня, і якщо й устигла взяти шлюб, то зробила це в таємниці, не гіршій за державну, бо ні в районному РАГСі, ні в центральному жодних записів про наречену з такими даними не було. Коли знайшли паспорт Майї, побачили, що сторінка, на якій вгорі написано «Сімейний стан», сяяла незайманою чистотою. Олені знадобилося кілька хвилин, аби перетравити цю новину: вона терпіла вдома абсолютно стороннього чоловіка.