Приреченi на щастя.

- Аж 168 місяців нам тут ще жити? - Голос її почав неприємно тремтіти. - Та я... я...

- Ні, вже трохи менше, - посміхався Адам, не відчуваючи грози, що збиралася у печері. - Лишилося якихось 167 місяців. Зовсім небагато. Якихось там п’ять тисяч днів. Чи десь близько того. Одним словом, порівняно із Всесвітом - дріб’язок!

Але згадка про чотирнадцять літ в’язниці на чужій планеті геть зіпсувала Єві і без того не рівний настрій.

- Ти... ти на зло мені нагадуєш про оті чотирнадцять літ? - пробурмотіла вона, і губи її затремтіли. - Я тільки-но заспокоїлась, а ти... Чого ти посміхаєшся? - накинулась на Адама, рада, що, нарешті, знайшлася хоч якась зачіпка. -Мені вже набридла твоя щоденна штучно весела посмішка, як і твій вічно бадьорий настрій!.. Я знаю, що на Землі медицина творить дива. Штучні органи, різні частини тіла людям запросто трансплантують: серце, нирки, печінку, легені, кінцівки... Ума, правда, ще не можуть трансплантувати, якщо свого, приміром, немає. Але я не чула, щоб на Землі кому-небудь трансплантували штучну пребадьору посмішку. То звідки вона у тебе?

- На жаль, ні іншої посмішки, ні тим більше іншого голосу я не маю, - посміхався Адам і цим ще більше дратував Єву.

- Я не можу... більше з тобою жити у цій печері!

- О, це вже щось нове у твоєму репертуарі.

- А-а, ще й насміхаєшся?!.

- У давнину на Землі сусіди, які не могли вжитися в одній квартирі, чи чоловік із жінкою глека розбивали, то розмінювали своє житло. Тоді навіть було відповідне бюро для обміну, - все з тією ж безжурною посмішкою говорив Адам, роблячи кілька енергійних вправ руками, тулубом, головою. - Ось і ти вивісь оголошення про обмін з таким текстом: “Міняю одну печеру на дві окремі у різних районах планети”.

- Ти просто знущаєшся наді мною. Твій недолугий гумор такий же тупий, як і це каміння! - тупала вона ногою об кам’яну долівку печери і вибігала геть.

Та не встигав Адам ще й подих перевести, як Єва поверталася назад, бігала по печері, обхопивши голову руками.

- Проклята планета! Навіть піти нікуди! Всюди безлюддя. Нікому тут не потрібна самотня і рознещасна жінка.

- А ти і не йди нікуди, - Адам підходив до кам’яної заглибини посеред печери і ворушив попіл, як він казав, домашнього вогнища. Вогонь у печері вони розводили щовечора, й Адам по кілька разів за ніч вставав, щоб підкласти цурпалків (їх він бив каменюкою). І тепліше все ж таки було вночі, особливо коли під ранок з’являлися тумани, крім того, вогнище давало світло - Єва боялася спати у пітьмі.

- А ти... хочеш, щоб я пішла? Так? Пішла? - зарядила вона. - Так?..

- Ні, не хочу, - Адам розгріб уже затухаючий жар, підклав сухої камки, гілочок і, стоячи на колінах, роздмухував вогонь. - Зовсім не хочу, бо самому на безлюдній планеті не мед.

- Ага, так ти не хочеш? - виходила Єва із рамок. - На злість мені не хочеш, так?

Камка спалахнула, обличчя Адама засвітилося, відблиск вогню затанцював на стіні печери, Адам підклав гілочок, цурпалків і загомонів до вогню, як до живої істоти:

- На ось, покуштуй ще й ці гілочки... Попробуй ось цю паличку - суха-пресуха. Коли б я був вогнем, то тільки б і їв такі смачні сухі палички... Їж, вогнику, їж і набирайся сили. О, а ти чогось затухаєш! Охляв!.. Не біда, зараз тебе підгодуємо... На ось, і гори, гори ясно, щоб у нашій печері було весело.

- До вогню балакаєш, бо я вже тобі набридла?

- Ти ніколи й нікому з чоловіків не можеш набриднути, Єво.

- Ні, ти таки хочеш, щоб я звідси пішла. А я не піду нікуди. Чуєш, не піду! Тут буду жити!

- Живи, будь ласка.

- І половина печери моя. Ось ця половина, - забігала вона, показуючи, яка саме половина її. - І ти... не смій ногою потикатися на мою половину.

- А вогнище у нас, сподіваюсь, буде спільним?

- Хай буде спільним, - милостиво погодилася Єва.

- От і добре, домовилися. А на твою половину печери я - ані ногою. Не буду.

- Що не будеш? - підбігла Єва до нього, розгнівана, з червоними плямами на щоках, як завжди розпатлана, і від того видавалася старішою своїх років. - Знаю! Ти спиш і мрієш, як би мене позбутися. Бо я тобі зайвий тягар! - Вона впала на кам’яне ложе і загатила по ньому кулаками. - Прокляте каміння! Всюди бездушне каміння!..

Адам мовчав.

Та й що він міг порадити, коли й сам хотів до людей. Та тільки Єва затихла, озвався, ніби нічого й не трапилося:

- Сьогодні у нас на сніданок учорашні печені мідії. Такі мідії, скажу тобі, що хоч на виставку дарів морів та океанів їх вези.

Єва ворухнулась, роздумуючи, вставати їй чи ні, але голод змусив-таки звестися. Щось бурмочучи, уникаючи погляду Адама, підійшла до багаття, присіла на камінь. І, взявши шпичку, потяглася нею до стулки черепашки, у якій лежали оранжеві шматочки м’яса - що від вечері лишилося. Неохоче зжувала шматочок і скривилася. Раптом закліпала швидко-швидко, з очей її потекли сльози, і вона пожбурила свою шпичку в багаття.

- Досить! Я сита твоїми мідіями!

- Але на друге у нас сік кокосових горіхів, - поспішно вставив Адам. - Точніше, молоко кокосових горіхів. Теж делікатес.

- І кокоси набридли! Все, все набридло!

- Взагалі, ти права. Мідії і мені, чесно кажучи, приїлися.

- Мені вони вже сняться. Невже ти не можеш придумати щось інше? У твоєму розпорядженні ціла планета, завбільшки з нашу Землю, а ти щодня годуєш мідіями!

І миттю вибігла з печери.

Адам звівся і заходив сюди-туди по печері, щось бравурне й оптимістичне насвистуючи. Він завжди так посвистував, коли не було іншого виходу. Але цього разу навіть рятівний свист не приносив бажаного спокою, і Адам змушений був удатися ще й до співів, які (як запевняють психологи) завжди приносять душевну рівновагу і дарують уміння тримати себе в руках.

І він стиха замугикав:

Ой у вишневому садочку

Там соловейко щебетав.

Фіть-фіть-фіть,

Тьох-тьох-тьох,

Ай-я-я, ох-ох-ох,

Там соловейко щебетав!..

Уперше Адам зустрів Єву на Памірі, в гірській обсерваторії. Хоча зустрів - не те слово.

Не було б щастя, так нещастя допомогло.

Він провалився на льодовику в щілину і три дні, не потрапляючи зуб на зуба, просидів у крижаній пастці, виколупуючи ножиком щось подібне до східців. (Згодом, відповідаючи на запитання знайомих, як він витримав у крижаній щілині три дні і три ночі, відповідав, посміхаючись: “Ви знаєте, нічого. Свіже повітря плюс повна відсутність шкідливих мікробів”).

На четвертий день, вибравшись із ущелини, змайстрував із двох гілок щось на зразок милиць і пошкутильгав на одній нозі (другу вивихнув при падінні). Метр за метром долав відстань до бази. Та, на біду, почалася така густа завірюха, власне, снігова круговерть, що Адам у тому білому вирі збився з путі і побрів у протилежний од бази бік. На другий день від переохолодження у нього почалося запалення легенів. Скільки днів проблукав у горах на саморобних милицях та ще з високою температурою - не знав. Усе - світ, помисли, бажання, думки - звузилось до одного: йти. Іти вперед і тільки вперед. І він ішов, підкоряючись внутрішньому наказу. Вкрай обезсилений, голодний, виснажений, на межі життя і смерті, не бачачи світу білого і майже нічого не чуючи, випадково дістався він до високогірної обсерваторії. Останні метри повз, уперто тягнучи за собою рюкзак із кількома зразками конче потрібних йому мінералів.

Памір...

Зараз він ладен був би вдруге пройти той тяжкий шлях на саморобних милицях, аби лише не нудитися в печері. Бо тоді була мета: йти вперед. До людей. І він ішов. До людей.

А втім, хіба зараз у нього не така ж мета - жити, щоб діждатися людей? Іти чужою планетою, щоб дійти до людей!

Місяць тоді від нього не відходила Єва Ней, з вигляду ще дівча, вчорашня студентка - молодий лікар високогірної обсерваторії: лікувала, з ложечки годувала зарослого чорною щетиною молодого геолога, навіть вечорами, сидячи біля його ліжка, співала веселі пісеньки. Адам то марив і кудись поривався, то виринав із гарячого небуття. І крізь силу їй посміхався - лице обморожене, посмішка і та викликала біль.