Приреченi на щастя.
Приреченi на щастя. читать книгу онлайн
Роман-хроніка, роман-казка, роман-легенда - так можна визначити жанр твору сучасного українського письменника. Його головні герої Адам і Єва внаслідок трагічного випадку приречені на... щастя. Наперекір критичній ситуації, що склалася, долаючи відчай і горе, герої знаходять у собі мужність протистояти силам природи. Між ними народжується світле і чисте почуття. Вони, нарешті, знаходять одне одного.
Трагедія і оптимізм, лірика й посмішка стали тим сплавом, з якого й народився цей твір.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Чуже море чужої незнаної планети. Як воно нагадує Іонічне. Тільки поруч немає Руслана. А море вабить до себе, манить, і від нього несила відвести погляд. І все здається, що ось-ось на обрії з’явиться білосніжний пароплав, припливе в бухту й забере її - і ледве вона ступить на палубу, як скінчиться цей жахний сон. І там, по той бік моря, її чекатимуть портові міста, люди... До болю, до щему в грудях вірилось: припливе пароплав, забере з неволі, з неув’язненої в’язниці. Внутрішнім зором Єва бачила приморські міста, натовпи гарно вбраних людей... Невже вони з Адамом навічно відірвані од цивілізації? Невже немає надії на спасіння? До чого ж вони доживуть у цій печері? До здичавіння?
Скільки думок, запитань, а хоча б одна відповідь...
Повернувся Адам.
У руках тримав напівзігнутий корінь. Як він викрутив його із землі й обідрав кору, Єва не могла збагнути. Та й для чого той корінь? І взагалі, яка наївна дитина цей геолог і астронавт! Невже він серйозно гадає тут вижити, паличками добуваючи вогонь? Ну витре той вогонь, а далі що? Тваринне животіння у цій печері? Примітивні інстинкти - їсти і спати?.. Але ж як хочеться їсти! В животі ріже... І чому він так довго морочиться з тим вогнем, яким ще неандертальці вміли володіти!
Зберігаючи на обличчі загадкову серйозність, Адам пом’яв суху бадилину, яку теж приніс із собою, здер із неї волокнисту смужку і зсукав мотузку. Прив’язав мотузку до кореня, зігнув і прикріпив її до другого кінця. Вийшло щось на зразок примітивного лука.
- Маємо лук, - загомонів він радо. - А лук, Єво, це тобі не що-небудь, а ручна зброя для метання стріл. Застосовувався лук із часів мезоліту майже у всіх племен Землі - на війні і під час полювання. А також для добування вогню. Що я зараз і спробую втнути.
Єву вже почала дратувати його наївність, безугавна балакучість, вдавана бадьорість та рожевий оптимізм, такий недоречний після всього, що трапилось із землянами на орбіті цієї планети.
“Він починає мені набридати. І це лише за один день, - думала вона із злістю, яку поки що старанно маскувала. - А як же з ним проіснувати чотирнадцять літ? І ніде від нього не дінешся, більше людей на Леонії нема”.
Очевидно, сам не дуже вірячи в успіх задуманої справи, Адам, повагавшись, витягнув з оберемка дров товсте сухе кореневище, провертів у нім гострим камінчиком ямку й обклав її мохом та подрібненими шматочками кори. Потім відломив од гілки паличку і тонким кінцем приміряв її до ямки.
Єва скептично кривилася.
Адам же намагався на неї не дивитися, ніби забув про її присутність. Ось він узяв лук, натягнув тятиву, двічі обмотав її навколо палички. Покопирсавшись серед каміння, вибрав плаский, із заглибиною посередині.
- Ну, Єво, спробуємо ще третій спосіб! Якщо й він не дасть нам вогню, то більше способів я не знаю.
Паличку з луком Адам вставив у ямку в кореневищі, поклав на паличку плаский камінець, опустився на одне коліно і обережно повів луком праворуч, потім ліворуч. На подив Єви (а вона хоч і робила вигляд, що їй усе байдуже, все ж краєм ока спостерігала за його діями), паличка зненацька завертілася, як маленьке свердельце. Адам повів луком уже впевненіше - ліворуч-праворуч, праворуч-ліворуч, - паличка закрутилася ще швидше. Її кінець почав заглиблюватись у ямку, й невдовзі навколо отвору стала з’являтися крихітна коричнева тирса.
Вигукнувши: “О-о-о!”, Адам ще швидше завертів луком, коричневі опилки враз почорніли, запахло горілим, і Єва, почувши той запах - такий не типовий серед йодистих запахів моря, - з недовірливим виглядом підійшла ближче.
Адам, не зупиняючись і на мить, водив луком вправо-вліво, вправо-вліво. Й ураз із ямки вихопилися тоненькі хвостики синюватого димку.
- Хі-і, справжній дим! - сплеснула Єва руками. - Ти, Адаме, виявляється, чогось вартий. А я вже подумала про тебе погано.
- Тс-с-с!.. - зашипів Адам, ніби той вигук міг налякати ріденький димочок. Наліг на лук ще дужче, димок повився густіше і за якусь мить став білим. Адам не знав, добре це чи ні, але вертів луком і далі, на радощах не відчуваючи втоми, і в наступну мить в опилках навколо ямки спалахнули червоні язички.
- Вогонь! - не втримавшись, закричала Єва на диво молодо, дзвінко, аж Адам оглянувся.
І, наче сполошившись того крику, крихітні язички мигнули й зникли. Потягнувся ріденький димок і теж зник.
Єва злякано прикусила язика - вигляд у неї був винуватим.
Адам розгублено витягнув паличку і, не вірячи власним очам, побачив на обсмаленому й закіптюженому кінчику маленьку жарину, що злегка диміла.
- Є!!!
І, встромивши паличку з жаринкою у суху морську траву, впав на коліна, потягнувся до трави губами, як спраглий до води, й заходився дмухати, водночас підкладаючи шматочки кори, тонюсінькі гілочки, травинки, листячко.
Та ось почувся легкий тріск - то загорілася суха трава і вихопилися червоні язички. Вогник спалахнув.
Єва хотіла було знову закричати з радощів, але Адам так глянув на неї, що вона квапливо затулила рота долонею.
Вогник був таким кволим і блідим при яскравому світлі дня, що Адам, схилившись над ним, як лікар над важкохворим, обережно підкладав найсухіші, найніжніші і, звичайно ж, найапетитніші (з точки зору вогню) травинки, пучечки пересохлого моху, кору, гілочки... І подумки благав той вогник не вмирати.
Обхопивши суху поживу, яку Адам йому підсовував, вогник прибадьорився, став зростати, весело затріщав травою і по якомусь часі вже танцював на товстіших гілочках. Адам підкладав йому ще товстіші, вогонь жадібно пожирав їх, сито й задоволено гоготів.
- Ур-ра!!! - на радощах Адам аж підстрибнув, чим дуже налякав Єву. - Вогонь! Чуєш, Єво? Вогонь! Справжній вогонь! Я виманив його із сухої палички, як сказав би на моєму місці дикун. Ох-ха-ха! Здорово! Потрясаюче! Історична мить, Єво! Перше багаття, розпалене на Леонії руками людини, - горить. Тепер живемо, Єво, живемо-о!
І Адам затанцював навколо вогню так азартно й радісно, що Єва, не втримавшись, і собі пройшла два кола, ляскаючи в долоні.
Коли багаття розгорілося й біля нього вже не можна було всидіти, Адам палицею розгріб жар і висипав на нього мідії. Вони зашипіли, засвистіли і, здається, заворушилися. Деякі підстрибували, як живі, та Адам знав, що то не мідії стрибали (вони взагалі стрибати не можуть), то висока температура скоцюрблювала черепашки, висмажуючи з них воду, - вода й шипіла, потрапляючи в жар. Єва, сприйнявши те за “муки конаючих мідій”, обізвала Адама “варваром”, який знущається з беззахисних тваринок.
- Уявляю, з яким апетитом ти невдовзі їстимеш цих... бідних і нещасних тваринок, - потішався він.
- У рот не візьму! - І Єва кинулась у печеру, крикнувши з порога: - Май на увазі, на Землі я споживала тільки те м’ясо, яке було із штучних білків!
- Не будеш їсти, мені більше залишиться.
Невдовзі Єва виглянула, ковтнувши слину.
- Ти хочеш... хочеш, щоб я з голоду померла?! - верескнула вона й сердито стріпнула головою, відкидаючи з обличчя волосся. - Так знай, варваре, твій чорний задум не пройде! Я буду їсти! На злість тобі їстиму!
І зникла в печері.
- Що й треба було довести, - задоволено мовив Адам.
Ті мідії, у яких стулки вже почали відкриватися, а м’ясо в них зробилося оранжевим, Адам вихоплював із жару й складав на пласкому камені в холодку, щоб вичахли. Згори пекло сонце, знизу - багаття, та Адам, розчервонілий і впрілий, не помічав нічого. По якомусь часі всі стулки повідкривалися. Адам вибрав мідії і, щось мугикаючи під ніс, заходився паличкою виймати із стулок шматочки жовтогарячого м’яса, завбільшки з пельменю. Складав їх у чималу перламутрову черепашку, що віднині правила їм за тарілку.
Як і годиться кухарю, покуштував один шматочок і задоволено протягнув: “М-м-м-м!..” М’ясо було смачним. Справді делікатес. Та ще після більш як доби голодування. До того ж м’ясо не було прісним. (Коли мідії відриваєш під водою од каменя, вони швидко закриваються і в черепашках залишається солона морська вода, у ній вони печуться).