Острiв Дума

— Він занадто красивий, — сказав я.

— Ні, тату, — заперечила Мелінда, — він недостатньо красивий. Ми тільки сподіваємося, що він буде до міри.

Я витяг берета з коробки й підняв над головою. Натовп відгукнувся очікувальним «а-ах!» Мелінда з Ріком щасливо переглянулися, а Пам — вона завжди вважала, що Лін недоотримує від мене належної їй уваги й любові (і, либонь, таки мала рацію) — подарувала мені беззаперечно схвальний погляд. Відтак я одяг берет. Він виявився мені в самий раз. Мелінда трохи поправила його в мене на голові, оглянулася на оточуючих і, простягнувши до мене руки, проголосила: «Voici mon pere, ce magnifique artiste!». [327] Аудиторія вибухнула оплесками й вигуками браво! Мене цілувала Ілса. Плачучи й сміючись одночасно. Я пам’ятаю беззахисну білість її шийки і доторк її губ до моєї щоки.

Я був принцом цього балу, і вся моя сім’я була поруч зі мною. Багато світла, шампанського і музики. Це відбувалося чотири роки тому, ввечері п’ятнадцятого квітня, між трьома чвертями по сьомій і восьмою годиною, коли тіні на Палм-авеню почали набувати перших ознак синяви. Таким це й залишилося в моїй пам’яті.

— 2 —

Я повів їх галереєю дивитися картини, позаду нас слідували Том і Бозі і решта гостей з Міннесоти. Чимало з присутніх там уперше в житті потрапили до арт-галереї, але їм вистачало виховання розступатися перед нашим почтом.

Мелінда цілу хвилину простояла перед «Заходом з софорою», потім обернулася до мене ледь не ображено:

— Тату, якщо ти вмів творити таке, навіщо, заради Бога, ти витратив тридцять років свого життя на зведення будівель в межах округу?

— Меліндо Джин! — зупинила її Пам, але якось відсторонено. Сама вона задивилася туди, де в центрі зали висіли картини серії «Дівчина і Корабель».

— Ну, це ж правда, — не вгавала Мелінда. — Хіба ні?

— Любонько, я тоді не знав.

— Як це можливо, мати такий талант і самому не знати про нього? — вимагала вона відповіді.

Відповіді на це питання я не мав, але мене врятувала Аліса Окойн.

— Едгаре, Даріо питається, чи не могли б ви на пару хвилин зайти до кабінету Джимі? Я можу тим часом провести вашу сім’ю до головної зали, а ви приєднаєтеся до нас потім.

— О’кей... а що вони хочуть?

— Не хвилюйтесь, вони там радіють, — відповіла вона мені з посмішкою.

— Ходи, Едгаре, — промовила Пам, а потім до Аліси: — Я звична до того, що його завжди кудись викликають. Таким був стиль нашого подружнього життя, коли ми ще жили разом.

— Тату, що означає оте червоне коло на горі, над рамою? — спитала в мене Ілса.

— Воно означає, що картина продана, — відповіла їй Аліса.

Я трішечки затримався, щоб подивитися на «Захід з софорою», так... там теж, у правому верхньому кутку рами видні-лося маленьке червоне коло. Гарна новина — приємно було усвідомити, що навколишній натовп складається не лише з зівак, приманених сюди екзотичністю якогось однорукого художника, — тим не менш, я відчув укол ревнощів, і не міг вирішити, наскільки нормальне це почуття. Я не знав, чи притаманне воно іншим художникам. І ні в кого було спитати.

— 3 —

Разом з Даріо і Джимі Йошида в кабінеті перебував чоловік, якого я до того не зустрічав. Даріо представив мені його як Джейкоба Розенблата, бухгалтера, котрий тримає в порядку всі папери галереї «Ското». З дещо обважнілим серцем я потиснув йому руку, вивертаючи собі долоню, бо він, як це робило чимало інших людей, подав мені свою праву. Авжеж, цей світ належить правшам.

— Даріо, в нас якісь проблеми? — спитав я.

Даріо гепнув на стіл Джимі срібне відро для шампанського. В ньому з уламків колотої криги стирчала пляшка Perrier Jouёt [328]. В залі подавали гарну випивку, але не аж таку. Корок було щойно витягнуто, з зеленого горла пляшки ще віяло димком.

— Хіба це схоже на проблеми? — усміхнувся він. — Я хотів би запросити сюди всю вашу родину, але кабінет такий химерно малий. А взагалі-то, тут заразне вистачає тільки двох людей — Ваєрмена й Джека Канторі. Де вони, чорт їх бери, до речі, завіялися? Я гадав, вони прийдуть разом.

— Я теж так думав. Ви не дзвонили в садибу Елізабет Істлейк? Гніздо Чаплі?

— Звісно, що дзвонили, — сказав Даріо. — Там тільки автовідповідач.

— Що, не відгукується навіть сиділка Елізабет? Анна-Марія?

Він похитав головою:

— Тільки автовідповідач.

Я уявив собі Меморіальний шпиталь Сарасоти: «Мені це не подобається».

— Можливо, вони втрьох якраз зараз їдуть сюди, — зробив припущення Розенблат.

— Це малоймовірно. Вона стала дуже немічною, швидко засапується. Не може вже навіть з ходунком пересуватися.

— Я певен, що ситуація вирішиться сама собою, — сказав Джимі. — Тим часом пропоную підняти бокали.

— Ви мусите підняти свій бокал, Едгаре, — додав Даріо.

— Дякую вам, хлопці, за люб’язність, я радо випив би з вами, але, якщо все нормально, ну, моя родина там, у залі, тож мені хотілося б пройтися з ними, поки вони роздивляються на картини.

Джимі кивнув:

— Зрозуміло, проте...

Я подивився на нього:

— Перепрошую?

— Здається, ви ще не встигли обійти галерею, таким чином не бачили, що всі ваші картини відмічено червоними колечками, — пояснив Джимі, розпашіло усміхаючись. — Усі ваші картини й етюди, які пропонувалися на продаж, уже куплені.

— Тридцять полотен і чотирнадцять етюдів, — уточнив Джейкоб Розенблат. — Нечувано!

— Але ж... — у мене заніміли губи. Я бачив, як Даріо дістав з шухляди тацю з бокалами, прикрашеними зображеннями квітучої гілки, такої ж, як на пляшці шампанського Perrier Jouёt. — ... але ж на «Дівчину і Корабель №7» була виставлена ціна сорок тисяч доларів!

Розенблат видобув з кишені свого чисто чорного костюму згорнуту паперову стрічку, такі зазвичай вилізають з комптометру.

— Картини заробили чотириста вісімдесят сім тисяч доларів, а етюди ще дев’ятнадцять. Загальна сума трохи перевищує півмільйона доларів. Це найбільша сума з тих, що були сплачені в галереї «Ското» за роботи з персональної виставки. Неймовірний рекорд. Мої вітання.

— Геть усі продано? — спитав я таким кволим голосом, що ледь сам себе почув. На що Даріо тицьнув мені в руку бокал з шампанським і кивнув.

— Якщо ви вирішите продати «Дівчину і Корабель №8», я певен, вона одна потягне на сто тисяч доларів.

— Удвічі більше, — проказав Джимі.

— За Едгара Фрімантла на початку його блискучої кар’єри! — проголосив Розенблат, піднімаючи бокал.

Ми цокнулися й випили, не маючи ще поняття про те, що моя блискуча кар’єра практично вже добігає кінця.

Там ми отримали перепочинок, мучачо.

— 4 —

Коли я, розігруючи швидкісні гамбіти розмов, пробивався крізь натовп назад до моєї родини, поряд зі мною вигулькнув Том Райлі.

— Бос, вони неймовірні, — сказав він. — Але вони ще й трохи лячні.

— Вважатиму це за комплімент, — відповів я. Насправді мені самому було трохи лячно балакати з Томом, пам’ятаючи, що я для нього зробив.

— Безперечно це комплімент, — сказав він. — Послухайте, ви шукаєте вашу родину. Зараз я їх знайду.

Він смикнувся вперед, але я встиг ухопити його за лікоть.

— Тримайся мене, — сказав йому, — разом ми розженемо з дороги всіх роззяв, бо сам я й до дев’ятої не дійду до Пам і дівчаток.

Він засміявся. Старий Томмі добре виглядав. Від того дня на озері Фален він поважчав на декілька фунтів, хоча я десь читав, що іноді такий ефект мають антидепресанти, особливо на чоловіків. Йому ці фунти пішли на краще. Зникли западини в нього під очима.

— Як взагалі тобі велося, Томе?

— Та той... по правді... я депресував, — він підняв руку так, ніби відмовляючись від співчуття, якого я йому не пропонував. — Це від хімічного дисбалансу, погана справа залежність від пігулок. Спершу вони забруднюють тобі мозок — зі мною принаймні так і було. Я їх покинув пити на якийсь час, але тепер приймаю знову і життя налагодилося. Це або фальшиві ендорфіни так були подіяли, або весна в нашому Озерному краї.